Болгарську журналістку, яка є почесною громадянкою Кубея та Городнього, відзначили престижною нагородою посмертно
Днями в Університеті національного та світового господарства (м. Софія, Болгарія) відбулася офіційна церемонія вручення престижної щорічної нагороди Виконавчого агентства у справах болгар за кордоном (Изпълнителна агенция за българите в чужбина – ИАБЧ) «Българка на годината – Света Злата Мъгленска 2023» («Болгарка року – Свята Злата Мигленска 2023». Про жінок, які отримали головну та інші відзнаки, пресслужба ИАБЧ розповіла на своєму сайті, передає видання «Південь сьогодні».
Цього року на премію були номіновані 24 достойні болгарки з 19 країн. Переможницею стала болгарка з Мілана (Італія) Радослава Недялкова. Вона отримала авторську статуетку скульптора Атанаса Карадечева та ікону Святої Злати Мигленської з церкви Святих Петра і Павла в Софії, репродукцію на дереві авторства іконописця Антонії Янковій.
На церемонії також було вручено кілька додаткових нагород, дві з яких – посмертно. Їх отримали родичі пані Галини Тодорової – Прага, Чехія та Ганни Стоянової Бессарабсько-Таврійської з Одеси, Україна.
В Бессарабії Ганну Стоянову Бессарабську-Таврійську знають як Ганну Стоянову Пенєву. Своє призвіще на Бессарабська-Таврійська вона змінила, коли майже назавжди переїхала до Одеси в 1990 році.
У 2019 році Ганна Стоянова розповідала журналістам Regnews, що до цього її завжди тягнуло до наших країв, і спочатку вона навіть не могла зрозуміти, чому. Вона знала, що там є болгари, але про іммігрантів у Болгарії мало що було широко відомо.
А для неї допомога бессарабським болгарам, знайомство з ними та розповіді про них у фільмах і радіопередачах виявилися долею. Ганна не любила ділитися подробицями свого особистого життя, для неї важливіше було те, що вона зробила для своїх співвітчизників за кордоном протягом майже трьох десятиліть.
Ганна Стоянова закінчила факультет російської філології Великотирновського університету, а потім вивчала спів, режисуру та диригування в Софії. Як співачка була учасницею оперети МДТ «Костянтин Кісімов» у 1980-х роках. Про те, що Одеська обласна державна телерадіокомпанія відкриває болгаромовну редакцію, їй розповіла подруга. Тоді жінка хворіла на бронхопневмонію, але ризикнула і пішла. Головний редактор відразу ж призначив її редактором. Повернулася в Тирново, взяла валізи і поїхала назад. І бронхопневмонія дивним чином зникла. І за всі 30 років в Україні Ганна жодного разу не захворіла.
«Тоді відкрили болгарське і гагаузьке видання. Я працювала і на радіо, і на телебаченні, тому що фахівців, які володіли болгарською мовою, було дуже мало. Дві півгодинні телевізійні передачі на тиждень і дві такої ж тривалості на радіо – це багато. Я не була звичайним журналістом, який ходить і знімає сюжети для новин. Мої шоу насправді були фільмами», – розповідала Ганна про початок свого журналістського шляху.
Ганна Стоянова Бессарабська-Таврійська – «Почесний громадянин» двох сіл в Бессарабії. Перше з них – Кубей, який вона називала «моє село». Друге – Городнє (Чийший).
«Вони говорили, а я їх слухала і ніби кудись тонула. Говорять нібито болгарською, а я не все розумію. На трибуні був оркестр і вийшла жінка. Коли вона співала, я перестала дихати. Я вибігла на вулицю, йшов дощ. Я почала голосно плакати, чого я взагалі не роблю. Я дуже плакала, бо пісня була про рабство. Я повернулася до зали, вона все ще співала. Я знову вийшла, і так кілька разів. Коли я заспокоїлася, в моїй голові застрягло питання: Чому? Чому вони тут, а не в Болгарії? Було дуже важко дізнатися, що в Болгарії є болгари, яких не знають і не визнають. Півроку я майже не їла і не спала. Тоді я сказала собі, що насправді вони живуть добре і просто щасливі, а я серед них нещасна. Я поступово звикла, але щоразу, коли вони співали, я плакала. Насправді я оплакувала це 500-річне рабство, яке їх вигнало», – розповідала Ганна про те, як вперше потрапила до Городнього.
Ганна Стоянова Бесарабська-Таврійська є однією із засновників Асоціації болгар України.
“Коли в 1993 році був прийнятий Закон про меншини та релігії, він дав їй право як журналісту працювати над відновленням мови, звичаїв і традицій. Перше, що вона сказала болгарам, це щоб вони встали і гордо заявили, що вони болгари. І не боятися, бо Радянського Союзу вже немає», – розповідають наші болгарські колеги.
Після Одещини Ганна працювала в Таврії, а потім – в Криму.
«З ними в Криму мені було найважче, тому що вони все розповідали про депортацію, про що ще говорити… Знову слухаєш і плачеш. Я не могла зрозуміти, чому їх відправляли в Сибір, Чечню та інші місця. Тому що Болгарія була з німцями у Другій світовій війні. Ця нація страждала. Все, що відбувалося в Болгарії, відбивалося на них. І спочатку звинувачували і мене, ніби я брала безпосередню участь у цих подіях. Тоді я зрозуміла, що виїхати за кордон не так просто. Ви відповідаєте за все, що відбувається там, звідки ви приїхалили. Ви не винні, але у вашому обличчі бачать державу і з вами говорять», – розповідала журналістка своїм колегам.
Під кінець життя Ганна повернулася до Велико Тирново, де жила її донька Варвара Проданова. Саме Варвара і отримала почесну нагороду під час церемонії.
Підготувала Діана ГЕРГІНОВА
