Фортеці, митниці та козацькі зимівники: як Литовська доба повернула Південь в український контекст
«Дике поле» та «пустеля, яку заселила Катерина ІІ» — мабуть, один із найстійкіших міфів російської імперської пропаганди, який роками вбивали в голови українців. Нам намагалися довести, що до кінця XVIII століття на теренах сучасної Одещини, Миколаївщини та Херсонщини не було нічого, крім кочового степу. Цей міф вчергове розвіяли в Українському інституті національної пам’яті, передає видання «Південь сьогодні».
Історичні факти та археологічні знахідки говорять абсолютно про інше. Задовго до появи першого російського солдата на цих землях, у XIV–XV століттях, Південь України активно інтегрувався в європейський цивілізаційний простір завдяки Великому князівству Литовському (ВКЛ).
Давайте розберемося, як українське Поділля та Причорномор’я стали єдиним цілим за кілька століть до «потьомкінських дєрєвєнь».
Повернення до Чорного моря: стратегія Вітовта
Після розгрому Золотої Орди у битві на Синіх Водах (1362 рік), українські землі (Київщина, Поділля, Чернігово-Сіверщина) увійшли до складу Великого князівства Литовського. Держава, яка фактично була литовсько-руською (де руська, тобто українська, культура, мова та право були домінуючими), вийшла до чорноморського узбережжя.
Найбільший розквіт цього періоду пов’язаний із правлінням князя Вітовта Великого. Він зрозумів: щоб контролювати торгові шляхи, Південь потрібно не просто завоювати, його треба захистити та заселити.
Наприкінці XIV — на початку XV століття вздовж Дністра, Південного Бугу та Дніпра постає потужна лінія оборони та інфраструктури:
Фортеця Хаджибей (Коцюбіїв) — територія сучасної Одеси. Перша письмова згадка датується 1415 роком, коли звідси польський король Владислав ІІ Ягайло відправляв судна з хлібом до обложеного османами Константинополя. Торговельний порт і фортеця існували тут за сотні років до Катерини!
Фортеця поблизу сучасного села Маяки на Одещині, що контролювала переправу через Дністер.
Вітовтова митниця — на території сучасного Берислава (Херсонська область), де збирали мито з купецьких караванів.
Дашів — сучасний Очаків на Миколаївщині, що слугував важливим стратегічним форпостом.
Хто заселяв «Дике поле»?
Імперський міф стверджує, що край був безлюдним. Насправді ж відбувався активний процес, який історики називають «уходництвом».
Селяни та козаки з Галичини, Волині та Поділля йшли на Південь. Вони займалися промислами: ловили рибу, полювали, добували сіль у лиманах, закладали перші хутори та зимівники. Князь Вітовт масово залучав українське боярство та шляхту для несення військової служби на південних кордонах, надаючи їм земельні володіння.
Тут формувався унікальний прикордонний етнос — волелюбний, звичний до зброї, який згодом став основою українського козацтва. Південь ніколи не був відірваним від решти українських земель; він був їхнім логічним, економічним та культурним продовженням.
Чому цей наратив важливий сьогодні?
Деконструкція міфу про «Новоросію» починається з визнання простого факту: український Південь має глибоке європейське коріння. Коли у XIV столітті на місці Одещини та Миколаївщини європейські картографи малювали замки та торговельні шляхи Великого князівства Литовського, територія сучасної Московії ще перебувала під глибоким протекторатом Золотої Орди.
«Литовська доба довела: Чорноморське узбережжя — це історична та законна частина українського геополітичного простору. Ми не «отримали» ці землі у подарунок у XVIII чи XX столітті. Наші предки освоювали, захищали та будували цей край понад 600 років тому», – зазначають в УІНП.
