Ветеран з Одещини, який отримав на війні важке поранення, наразі бере участь у спортивних змаганнях та виготовляє натуральний мед
Олександр Федоров – ветеран, який у перші дні повномасштабного російського вторгнення прийняв рішення залишити цивільне життя в Одесі й стати на захист України. Майже два роки у лавах армії – на обороні Донеччини й Луганщини, а згодом – Харківщини. Саме там Олександр отримав важке поранення, внаслідок якого втратив руку, пізніше, попри тривале лікування – ногу. Проте Олександр впевнений – немає ніякого іншого шляху, як продовжувати боротися. Сьогодні ветеран має досягнення у спорті, власну пасіку та магазин з солодощами, а найголовніше – змогу приділяти час родині. Про шлях відновлення, роль адаптивного спорту у житті захисників, а також нагальні речі, які необхідно пам’ятати суспільству сьогодні, Олександр розповів журналістам видання «Південь сьогодні».
У цивільному житті Олександр близько 14 років присвятив викладанню, три роки був директором школи у Лиманській громаді Білгород-Дністровського району. Перед початком повномасштабної війни він переїхав до Одеси, де почав опановувати професію рієлтора. Однак тільки-но справи почали йти вгору, намічалися перші продажі, як усі плани зіпсував ворог. Одеса, як і багато інших міст України, опинилась під обстрілом. Армія агресора наступала і на Півдні, тож сумнівів не було – ворог може дістатися до рідної Одещини.
«Було розуміння, що ворог не зупиниться і піде далі. Прийняв рішення відвезти родину у безпечне місце і далі рухатись до лав Збройних Сил України, захищати свою сім’ю. Іншого бачення я не мав. Перші дні війни, перші тижні у військкоматах були великі черги, було патріотичне піднесення всього населення. І іншого розуміння, як не захищати свою родину, свою Батьківщину – не виникало. Ще під час трудової діяльності у школі, я був класним керівником, і ми проводили з учнями різні патріотичні заходи. Тобто я просто по-іншому не міг», – згадує Олександр.
Вже 2 березня 2022 року Олександр був у лавах ЗСУ. Спочатку Донецька область, потім – Луганська. Військові стояли на обороні, аби ворог не просунувся далі. У січні 2024 року на Куп’янському напрямку під час російського штурму захисник отримав важке поранення. Руку воїн втратив одразу, а за ногу боровся у різних лікарнях близько року, переніс велику кількість операцій, проте, на жаль, її врятувати не вдалось.
«Після того, як був контрнаступ на Харківщині, нас перевели на закріплення позицій на Куп’янський напрямок. На цьому напрямку я і отримав мінно-вибухову травму під час штурмових дій ворога. Руку мені ампутували одразу, як я потрапив у стабпункт. А за ногу я ще протягом року боровся, їздив по різних лікарня України: Київ, Львів, також за кордоном лікувався – у Німеччині. Але результатів це не дало, було більше тридцяти операцій. Я повернувся в Україну, і вже в Києві ампутували ногу».
У важкий період опорою для Олександра стала родина: дружина, мати, двоє дітей.
«Я іншого шляху не бачив: треба боротися за подальше відновлення. Тому що діти малі, треба ще, як то кажуть, ставити їх на ноги», – каже Олександр.
Понад рік тривало інтенсивне лікування та реабілітація. Шлях був дуже непростим, проте регулярні зусилля дали свій результат. У Superhumans Center захиснику зробили протезування.
«Не було змоги давати навантаження на ногу, почали м’язи атрофуватися, колінний суглоб також втрачав свої фізичні властивості. І на момент, коли мене вже почали протезувати, я взагалі не міг дати навантаження на ногу. Було дуже важко навіть на ліжку стати на коліна. Тобто від навантаження одразу виникав суттєвий біль. Але крок за кроком, постійні навантаження, робота з реабілітологом, з фізіотерапевтом у протезному центрі у Superhumans, дали свої результати. Протягом місяця ходіння в протезі я вже зміг пересуватись без милиць», – розповів ветеран.
Зараз відновлення триває. Олександр вже активно працює, займається спортом та навіть бере участь у всеукраїнських змаганнях з адаптивного рукопашного бою. Буквально нещодавно на Чемпіонаті України захисник здобув перше місце з адаптивного рукопашного бою.
«Я ще не на сто відсотків відновив ліву ногу: колінний суглоб і м’язи лівої ноги. Працюю активно. В першу чергу займаюся спортом. Після двох місяців випуску з Superhumans почав займатися рукопашним боєм. Підготувались, у серпні ми поїхали на Кубок України, а ось буквально тиждень тому приїхали з Чемпіонату України з рукопашного бою».
У житті захисників адаптивний спорт відіграє важливу роль не лише для підтримки фізичного стану, а й для соціалізації та можливості бути в оточенні однодумців.
«Я знаю багато хлопців, які замикаються в собі, комплексують і тому подібне. А спорт дає можливість повернутися до нормального життя і показати собі в першу чергу, що особа з інвалідністю – це не вирок, і можна жити на повну, незважаючи на відсутність якихось частин тіла. У військових або ветеранів, які вже звільнилися зі служби, є такий невеликий дискомфорт у спілкуванні з цивільними. Бо цивільні часто не розуміють, через що пройшов ветеран і, наприклад, у спілкуванні це взагалі про різні цінності і бачення. Тому ветеранам комфортніше спілкуватися у своєму середовищі, у своєму оточенні. Під час занять спортом ми один одного підтримуємо, підбадьорюємо. Є спільні інтереси, бо люди пройшли нелегкий шлях, де кожного дня тебе хочуть вбити. А, наприклад, деяких цивільних хвилюють питання, який черговий костюм купити чи яку марку автівки обрати – замість поточних нагальних проблем. Тобто це не порівнюється», – поділився Олександр.
Загалом, на думку захисника, деякі українці подекуди досі не мають чіткого уявлення про те, що війна у будь-який день може опинитися на порозі їхньої домівки. Таке ставлення відображається й у рівні підтримки Сил оборони, які виборюють наші землі від ворога.
«В першу чергу у цивільних людей немає розуміння, що ворог хоче нас вбити, винищити українську націю. Ворог хоче захопити наші території. І якщо не долучитися зараз в повному обсязі… Незважаючи, чи ти десь на службі, чи ти в тилу, ти все одно левову частку свого часу приділяєш підтримці Збройних Сил, волонтерству або, наприклад, працюєш на підприємстві, яке забезпечує потреби армії. Стоїть питання виживання нас усіх. І я думаю, що цивільні нас не розуміють. Більшість вважає, що війна десь далеко. Ну літають десь «шахеди» чи ракети. До речі, багато цивільних до них вже звикли, адаптувалися і часто не зважають на це. А війна може прийти в будь-який момент, треба це розуміти. Вона може прийти у їхні домівки, можуть дуже сильно постраждати близькі люди, рідні люди. Когось можуть мобілізувати взагалі до ворожої армії, і тоді вже, якщо ти добровільно не хочеш захищати себе і свою родину, то доведеться взяти зброю до рук і вже під прапором ворога вбивати своїх співвітчизників».
Також часом ветеран стикається із ситуаціями, коли люди нав’язують свою допомогу, навіть не спитавши, чи є вона необхідною. Важливо пам’ятати, що такі питання – в першу чергу, про повагу.
«Бувало таке, що, наприклад, дуже хочуть допомогти і не запитують, чи можна це зробити, нав’язують свою фізичну допомогу, коли бачать, що людина з обмеженнями. З одного боку це добре, але все одно є особистий простір, і треба запитати, чи дійсно це потрібно».
Отже, зауважимо, навіть якщо на перший погляд людина з інвалідністю потребує допомоги, не робіть поспішних висновків: для початку спитайте, і, можливо, виявиться, що вона здатна цілком впоратись самостійно.
Війна змінила багатьох українців, змусивши переосмислити цінності. Для Олександра одним з таких переосмислень стало ставлення до матеріального:
«Було переосмислення, що тобі для життя не потрібна купа речей, які тебе оточують. Тобі потрібно елементарне: безпечно лягти у ліжко і безпечно з нього встати. Лягти в чисте ліжко. Що для життя потрібне свіже повітря, їжа, вода, ну і мінімальний набір речей для повноцінного існування. Війна дуже чітко дала зрозуміти, що купа речей, які нас оточують у житті, є, по суті, зайвими, і коли є загроза – головне і найцінніше – це життя».
Окрім спорту, на шляху реабілітації захиснику допомагає улюблена справа – бджільництво. Своєю першою пасікою чоловік почав займатись ще у 2017 році, працюючи освітянином. Сталося це, коли Олександр знайшов вулик у дружини на горищі. А до першого вулика у той же рік доєдналося ще три – завдяки колегам, які розділяли це захоплення.
«Це дуже цікава і корисна справа, багато чому можна повчитися у бджіл. Я вважаю, що бджолина сім’я – це ідеальний устрій існування живих організмів, де кожен знає свою роль, добросовісно виконує свої обов’язки. Потім мав більше вуликів. Але освітня діяльність не давала можливості вийти на більший масштаб. І тому я для себе, для близьких тримав десяток вуликів. Зараз бджільництво стало для мене одним з етапів реабілітації. Робота на пасіці – це в першу чергу ходіння по нерівностях, є змога тренувати м’язи, колінні суглоби, ну і це улюблена справа – дає свій ефект відновлення».
Під час перебування Олександра у війську пасіка, що знаходилась на Одещині, занепала. Зараз захисник мешкає на Львівщині, де з нуля знову почав займатись улюбленою справою. До бджільництва чоловік щиро заохочує усіх бажаючих оздоровитися корисною продукцією з меду. Для початківців, зауважує, найголовніше – це бажання навчатись:
«В першу чергу тих, хто хоче їсти натуральні корисні продукти – запрошую зайнятися бджільництвом. Існує купа медових продуктів, за допомогою яких можна оздоровити свій організм, і не медом єдиним. Пасічникам-початківцям достатньо два-три вулики, кілька сімей і досліджувати, як працюють бджоли, читати літературу, дивитися різний відео-контент, і свого роду навчатися у бджіл. Бо багато пасічників з великим досвідом кожного року стверджують, що ніби все знаєш про бджіл, а виявляється, що не до кінця. Це такі створіння, яких треба все життя вивчати, щоб мати від них результат. Тобто бажання в першу чергу працювати з бджолами, бо не всім то дається. Але той, хто спробує і захопиться цим процесом – то на все життя».
Спробувати продукцію з меду та інші смаколики, а також підтримати ветеранське підприємство можна у крамничці «Солодкі танці» у місті Дрогобичі Львівської області.
«Ми відкрили крамничку, взяли участь у грантовій програмі й за допомогою грантових коштів було придбане різне торгове обладнання, плюс вулики для розширення пасіки, платформи для перевезення цих вуликів. Ми маємо крамничку з солодощами у місті Дрогобичі, де представлена наша медова продукція», – розповів Олександр.
Тож, якщо плануватимете подорож у ті краї, завітайте по справжній мед від нашого захисника, зроблений з любов’ю до справи та бджілок.
Після повернення зі служби й тривалого лікування Олександр приділяє багато уваги родині, з якою майже три роки був розлучений через війну та поранення. Разом сім’я мандрує Україною.
«Довгий час я не бачив родину у зв’язку з перебуванням у Збройних Силах України. Це два роки. Ще рік у лікарнях. Протягом майже трьох років у нас була невелика кількість зустрічей. Аби надолужити цей час, ми подорожуємо, вивчаємо різноманітні куточки нашої країни, відкриваємо для себе нові місця», – поділився він.
Повернення до освітянської діяльності захисник у найближчому майбутньому не планує, проте зауважує, що попередній 14-річний досвід став дуже цінним у його житті.
Тим, хто тільки починає шлях відновлення після поранень, Олександр радить вірити у свої можливості та боротися:
«В першу чергу – не здаватися, вірити у свої сили, в те, що організм здатний відновитись. Людський організм – це унікальне явище у світі природи, де психологічно і фізично можна відновлюватися навіть маючи якісь серйозні травми».
Водночас цивільних українців ветеран закликає не забувати, що триває війна на виживання усього народу і країни, тож кожен має тим чи іншим способом долучитися:
«Багатьом потрібно переосмислити, що від нас самих залежить наше майбутнє. Треба робити максимум зусиль, щоб наблизити перемогу, бо іншого варіанту немає. Питання стоїть про виживання нашої нації. Сподіватися, що хтось там буде захищати свої родини, своїх близьких – це абсурдне розуміння. Неважливо, де ти працюєш: чи ти служиш, чи ти виконуєш якісь цивільні задачі – максимум концентрації. Волонтерська діяльність, підтримка армії у всіх можливих площинах. Лише так вдасться нам вижити у цей нелегкий час», – каже ветеран.
Підтримка може починатися з маленьких кроків. Наприклад, Олександр зауважив, що багато наших захисників долучилися до війська заради дітей, майбутніх поколінь. Тож отримані від школярів малюнки чи будь-які інші вироби можуть стати важливим знаком уваги та надати сил українським воїнам. Ветеран закликав освітян та батьків не забувати про те, наскільки необхідною може бути така підтримка зокрема.
«Долучатися максимально до всіх важливих ідей щодо реабілітації. Якщо це якісь освітні заклади – то проводити якісь заходи, щоб підтримати ветеранів. Робити якісь іграшки… Кошти не потрібні, але такі знаки уваги, як, наприклад, якісь домашні вироби, малюнки, фотографії, якісь смаколики… Бо всі хлопці, дівчата, вони ідуть захищати нашу державу, і в першу чергу – дітей».
У майбутньому ветеран мріє, щоб українці жили в мирі та злагоді один з одним, аби землі розквітали, території розвивалися, а кожен з нас знайшов свій істинний шлях у житті. На питання: «Що хотілось би зробити після Перемоги?» чесно зізнається: поки про це не думав.
«Я вже невелике зусилля доклав до цієї Перемоги, а чи вона буде – залежить не тільки від мене, а й всіх інших, адже це наша спільна мета. Хотілося б в першу чергу намалювати якісь життєві плани, бо наразі, під час війни, цього не можна здійснити, не все вдається. Хочеться спокійного життя, знаючи, що попереду лише реалізація поставлених цілей», – поділився Олександр.
Амєлія МИЙНОВА
Фото – з особистого архіву Олександра Федорова
