Організаторка акцій в Одесі на підтримку безвісти зниклих і військовополонених про свій шлях, роль розголосу та ціну байдужості
Щонеділі в Одесі біля залізничного вокзалу родини безвісти зниклих та полонених захисників України, а також небайдужі громадяни збираються на мирну акцію, аби нагадати про тих, з ким втратили зв’язок та кого чекають у рідній домівці батьки, дружини, діти, сестри та брати. Життя цих людей – це очікування, яке триває місяцями та навіть роками, розірване поміж надією почути від Героїв звістку «Я живий», «Я повернувся» та відчаєм не почути її вже ніколи. Вже сімнадцять таких акцій організувала Вікторія Азанова, сестра захисника Олексія Герента, який вже понад рік має статус безвісти зниклого. Про те, яким чином такі акції допомагають нашим воїнам, чому суспільство має об’єднатися для розголосу, з якими труднощами стикаються рідні безвісти зниклих та військовополонених, а також про власний шлях невідомості та боротьби, Вікторія розповіла журналістці видання «Південь сьогодні».
Зниклий безвісти Олексій Герент: більше року невідомості та боротьби
Брат Вікторії Олексій Герент вступив на строкову службу у 18 років – за два місяці до початку повномасштабного вторгнення. Вже у 2022-му юнаку разом із іншими строковиками сказали підписувати контракт. З побратимами він служив у лавах 14 бригади Національної гвардії України «Червона Калина», що сформувалася при частині навесні того ж року. Сестра захисника поділилася – переважна більшість строковиків були приблизно такого ж віку та й у військовій справі майже не зналися:
«Тобто якщо казати про їхні бойові навички, хлопці можливо там тримали автомат, але по факту нічого такого вони не вміли. Це переважно були хлопці строкової служби 18-20 років, які мали вже демобілізуватися…», – згадує Вікторія.
У першій рік повномасштабного вторгнення у складі цієї ж бригади захисники боронили країну на Луганщині, потім, у 2023 році, на Донеччині, а вже влітку того року було оголошено про контрнаступ на Запорізькому напрямку. Саме того літа, у липні, Олексій востаннє бачився у десятиденній відпустці з родиною. У вересні військові відправилися у Запоріжжя. Увесь цей час він підтримував зв’язок з родиною.
6 жовтня Олексію виповнилося 20 років, а вже за два дні захисники вирушили ближче до «нуля». Його та ще трьох побратимів прикомандирували до іншого батальйону. 11 жовтня Вікторія спілкувалася з братом востаннє:
«Їх прикомандирували з третього батальйону до п’ятого батальйону. Там були хлопці приблизно його віку, один 2001 року народження, а другий 2000-го. І чоловік, здається, 1972 року народження. Їх чотирьох прикомандирували в цей п’ятий батальйон як поповнення. Восьмого їх відправили туди, і одинадцятого він вже написав, що йде на бойове завдання. Це був останній раз, коли я спілкувалася з братом».
Сестра захисника зізналася, що намагалася у цей момент заспокоїти і себе, і родину, хоч насправді передчуття чогось поганого було з самого початку.
На зв’язок Олексій не виходив, і вже 15-го Вікторія почала телефонувати до військової частини, де і почула коротку гірку новину:
«Мене з’єднали з чоловіком, який не представився. Він сказав: «А, Герент? Ну він безвісти зниклий». Тобто ось так сухо я дізналася про те, що мій брат, моя кров, він зник безвісти. Звичайно, це був шок. В цей момент в тебе просто падає все… В мене перед очима просто темрява. Я не пам’ятаю взагалі своїх відчуттів, але це була якась невідомість, різкий біль… У цей момент просто падає весь світ перед тобою».
Як виявилося згодом – того дня, 13 жовтня, з бойового завдання не повернувся жоден з українських військових, які відправилися туди з Олексієм. Більше того, за інформацією, яку родина згодом дізналася від інших захисників – у той день вони просили по рації по допомогу, однак евакуації не було. Проте у військовій частині рідним так і не змогли надати чіткої картини того, при яких обставинах Олексій зник безвісти. Та й навіть отримати сповіщення про те, що воїн є зниклим безвісти, вдалося не одразу:
«Ми зіштовхнулися з тим, що нам не хотіли видавати сповіщення про зникнення. А це основний документ, завдяки якому ти можеш подати заяву у всі структури, які займаються пошуками. Це у нас і Координаційний штаб, і Національне інформаційне бюро, і Міжнародний Комітет Червоного Хреста. І вони затримували: що в ТЦК не могли спочатку знайти особової справи, не приймали у мами звернення у частину… Казали: «У нас немає особової справи». Хоча це наш ТЦК, який призвав мого брата і безпосередньо розподілив його у військову частину. Тобто як може у вас не бути особової справи? Два роки минуло. І за допомогою численних дзвінків на гарячу лінію, скарг, нам вдалося вибити це сповіщення».
Також рідні Олексія дізналися, що його посаду змінили безпосередньо за кілька днів до прикомандирування.
«Зникли і ті, кого прикомандирували, і безпосередньо ті хлопці, які відправилися з п’ятого батальйону. В той день, 13 жовтня 2023 року, зникло шістнадцятеро людей. Приблизно на десятий день вдалося дістати тіло одного із захисників, його було поховано. Через деякий час евакуювали тіло ще одного хлопця. Але ці евакуації були надзвичайно складні, тому що ворог обстрілював позиції, а наші хлопці, дістаючи тіло останнього, дуже ризикували, і деякі навіть отримали поранення», – розповіла Вікторія.
Родини, які так і не отримали конкретної інформації обставин зникнення своїх рідних, або ж отримали подекуди різні версії, почали спілкуватися між собою та вирішили звертатися у всі органи, що могли б допомогти на цьому шляху невідомості.
«З самого початку ми звернулися безпосередньо у всі установи, які займаються пошуками, розшуками – українські, міжнародні, і чекали відомостей. Але, на жаль, відомостей не було. І ми розуміємо, що безпосередньо знають, що відбувалося в той день командири, побратими, ті, хто там знаходився, навіть та сама частина, тому що при частині, взагалі при групі, має бути фельдшер, який фіксує що сталося з хлопцями. Є такі поняття, як «200», «300» і «500». «200» – це, на жаль, загиблий, «300» – це поранений і «500» – це безвісти зниклий. Тобто це все повинно фіксуватися, коли хлопці виходять на бойове. Але цього не було, нам ніяких відомостей не надавали. Також має бути фіксація бою – відеореєстрація. У нас для цього є дрони, вони в частині на той момент були, тому що багато волонтерів та просто дружини бійців забезпечували, цей розхідний матеріал був. Але відео з дронів нам не надавали, ніякої інформації частина нам не представляла. Взагалі частина не повинна займатися пошуками. Але була одна умова: просто не перешкоджайте, якщо у вас є якісь відомості – будь ласка, надайте, щоб рідні знали в якому напрямку рухатися. І ось в жовтні зник мій брат, а цього літа (2024 року – Авт.), в червні, ми вже мали пакет документів. Навіть той самий акт розслідування – ми вже бачили повну картину, яка відбувалася тоді, ми бачили які хлопці там були, хто вийшов звідти, ми шукали, щоб поспілкуватися… Пішло близько пів року, щоб дізнатися хоча б п’ятдесят відсотків того, що сталося», – пояснила сестра безвісти зниклого захисника.
Наразі, каже Вікторія, по їхній частині сотні безвісти зниклих військових та жодного обміняного за весь цей час захисника.
Родини безвісти зниклих захисників потребують підтримки держави
Хоч наразі на сайті Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими існує «Дорожня карта» з порадами для родичів, які втратили зв’язок з захисником, або ж знають, що він є безвісти зниклим, або полоненим, або, на жаль, загиблим, з порадами щодо подальших дій, не завжди сім’ї захисників, перебуваючи в емоційному потрясінні, орієнтуються, де та що слід шукати:
«Скажу чесно, коли ти в шоковому стані, абсолютно зневірений, не знаєш куди тобі рухатися, то останнє про що ти подумаєш – про «Дорожню карту», куди і як тобі звертатися…» – зазначила Вікторія.
Крім того, на прикладі історії сестри Олексія Герента можна зрозуміти, що далеко не завжди простий алгоритм дій виявляється таким вже й простим та зрозумілим, і далеко не завжди можна знайти пояснення там, де вони мають бути. Про складність у пошуку необхідної інформації у відповідальних за це структурах раніше нам розповідали й родини військовополонених захисників Олега Ободовського та Володимира Печериці, які також понад рік вважалися безвісти зниклими. Також про потребу у додаткових комісіях при громадах для допомоги рідним безвісти зниклих воїнів згадували інші рідні Героїв під час акції 12 січня.
Тож, якщо відкинути і без того очевидне питання необхідності поважливого, відповідального та небайдужого ставлення до захисників та їхніх родин, яке і досі є, на жаль, актуальним, є заходи з боку держави, які дійсно могли б допомогти сім’ям безвісти зниклих Героїв у такі скрутні часи. На думку Вікторії, супровід соціального працівника від держави міг би значно допомогти як розібратися у конкретних діях, так і надати моральну підтримку, відчуття, що сім’ї залишилися не «сам на сам» із цим болем:
«Аналізуючи нашу ситуацію – було б добре, якби у родин, у яких зник безвісти захисник, був супровід саме соціального якогось працівника, який повідомить, як робити краще, куди звертатися. Тобто якщо з’явилися відомості в реєстрі, що людина зникла безвісти – призначають працівника, який буде вести цю родину. Це не обов’язково зв’язок кожного дня, але елементарно пояснити що робити, куди рухатись і дати зрозуміти, що ви не одні, що ваше горе розділяють, вам допомагають, підтримують на даних етапах – це дуже важливо. Дуже багато родин отримують травму ще при спілкуванні, коли дізнаються, що рідна людина отримала статус безвісти зниклого. Багато хто отримує травму при спілкуванні знову ж таки з представниками частини чи поліції, ТЦК… Тому було б добре, якби був соціальний супровід».
До речі, схожу ініціативу оголошували для ветеранів та їхніх родин – це «помічник ветерана» – фахівець, який займатиметься супроводом ветерана під час його повернення до цивільного життя, зокрема займається роз’яснювальною та документаційною роботою. Про його функції ми раніше розповідали читачам детальніше. Тому, може й цілком доречним було б створити подібний супровід для родин безвісти зниклих захисників.
Відсутність обізнаності призводить до небезпечних помилок
На жаль, деякі сім’ї захисників, перебуваючи у стані шоку та розгубленості, не будучи обізнаними, починають шукати відповіді в інтернеті, розповсюджуючи усю інформацію про своїх безвісти зниклих Героїв у соцмережах. Деякі з таких даних, як, наприклад, посада, рід військ, особливо якщо мова йде про штурмовиків або розвідку, а також фото зі зброєю або з побратимами, як і безпосередньо імена побратимів – можуть нашкодити:
«Найжахливіше, що можуть зробити люди, коли зникає рідний – це не подавати дані в офіційні структури, а бігти шукати допомоги в інтернеті. Фейсбук, інстаграм, всі відомості, які знають про свого рідного – виставляють. Це може дуже сильно нашкодити, тому що оприлюднюються посади, які хлопці обіймають, фотокартки їхні зі зброєю – це для ворога тригер. Побратимів знову ж таки не можна висвічувати – імена, прізвища, фото, де вони разом. Люди не підготовлені до того, що може статися. Вони не знають, що можуть нашкодити тим чи іншим чином, і ось так трапляється», – ділиться Вікторія.
Також не варто залишати контактні дані, за якими шахраї можуть зв’язатися та маніпулювати гірким становищем такої родини, нібито пропонуючи якусь інформацію та погрожуючи, щоб отримати кошти абощо.
Знову ж таки, найперше, що необхідно зробити після отримання звістки, що ваш рідний захисник – зниклий безвісти – звертатися до державних структур. Посилання з деякими рекомендаціями та роз’ясненнями щодо цих питань:
«Дорожня карта» Координаційного штабу – https://roadmap.koordshtab.gov.ua/
Відео-пояснення Медійної ініціативи за права людини – https://www.youtube.com/watch?app=desktop&v=B778-ZprX_E&t=0s (зазначимо, що усі необхідні посилання є також в описі під відео).
Яка мета акцій на підтримку безвісти зниклих та військовополонених
Хоч акції на підтримку безвісти зниклих захисників та військовополонених зокрема в Одесі тривають вже не перший рік, не завжди люди, що проходять повз, розуміють мету такого заходу та безпосередньо його важливість. Про необхідність розголосу вже розповідав захисник Зміїного Влад Задорін, який повернувся з російського полону, пов’язавши зокрема це з роботою Міжнародного Комітету Червоного Хреста. Отже, до чого тут МКЧХ? Річ у тому, що МКЧХ – це міжнародна організація, уповноважена контролювати дотримання Женевських конвенцій, зокрема відвідувати російські колонії та подавати запити, аби підтвердити особи українських захисників, які там перебувають у полоні, перевіряти умови утримання та виконання їхніх прав, сприяти обмінам тощо. Наразі точна кількість українських полонених невідома, тобто частина з них досі вважається безвісти зниклими, а про тортури, відсутність зв’язку з рідними та інші порушення Женевських конвенцій розповідав не один захисник, який повернувся з ворожої неволі.
На початку 2024 року було відомо, що, тільки за підтвердженими на той час українською стороною даними, у російському полоні перебувало близько восьми тисяч українців – цивільних та військових. Вже влітку, за даними громадських організацій, з’явилася інформація про понад десять тисяч полонених – саме військових. Щодо цивільних, наприкінці року уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець заявляв про понад 16 тисяч українців, які знаходяться у російських в’язницях. Варто зазначити й те, що за рік, що минув, за інформацією Координаційного штабу, вдалося провести 11 обмінів та повернути на 356 людей більше, ніж у 2023 році.
Також наразі в Єдиному реєстрі осіб, зниклих безвісти за особливих обставин понад 71 тисяча записів – це військові та цивільні, як повідомляв нещодавно у коментарі «Українській правді» уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин Артур Добросердов. Він також зазначав, що у розшуку перебувають 59 тис. українців. Лише 7,5 тисяч із них офіційно визнані Міжнародним Комітетом Червоного Хреста (МКЧХ) полоненими.
Крім того, як зауважила Вікторія, не усі тіла полеглих воїнів вдається евакуювати та повернути додому, адже ворог навмисно обстрілює українських військових у цей час:
«І коли посилають наших захисників – вони ризикують втратити життя. Були такі випадки, я знаю, коли багато рідних нехтували життями наших хлопців, у будь-який спосіб вимагали повернути тіло, і, на жаль, під час евакуації тіла гинули хлопці. І це теж необхідно розуміти, що росія не припиняє вогонь, коли наші хлопці йдуть за побратимами. Вона продовжує обстрілювати і забирати життя інших людей. І я не хочу, щоб в когось була подібна біда, але якщо так станеться – не ризикуйте життями чужих рідних, які вони втрачають при евакуації тіла. Це страшна реальність. Ворог не зупиниться, навпаки будуть нищити кожного».
Аби евакуювати тіла загиблих, необхідне припинення вогню ворогом, а для цього потрібно, щоб працювали міжнародні комісії, які будуть домовлятися й допомагати нашим пошуковим групам заходити на території.
Тож, тепер ми бачимо, наскільки важливо, аби уповноважені міжнародні організації виконували свої обов’язки. Саме для привернення уваги міжнародної спільноти такі акції і проводяться, адже, як зауважує організаторка, якщо українці об’єднаються і нададуть розголос цьому питанню, інші країни також можуть звернути на це увагу. Нагадаємо, що восени в Одесі навіть організовували акцію біля відділення Міжнародного Комітету Червоного Хреста, аби, знову ж таки, привернути увагу до бездіяльності структури.
«Коли наше суспільство усвідомить, що кожний захисник, і загиблий, і полонений, повинен повернутися додому, за це потрібно боротися, тоді, я сподіваюся, що міжнародні структури також не будуть байдужі. Тому що допоки нашим громадянам байдуже, то яким чином не буде байдуже людям з сусідньої країни? В них немає війни, спокій, а тут українці в принципі не тривожаться за своїх співгромадян. Тобто ми буквально, в прямому сенсі, боремось за тих, хто загинув та тих, про кого немає жодних відомостей. Таким чином ми повідомляємо суспільству, ми стаємо голосом наших хлопців і дівчат, і просимо, щоб суспільство також ставало. Тому що якщо буде суспільство свідоме, буде кричати разом із нами, наш голос буде сильніший, то я сподіваюся, що міжнародні організації та навіть наші державні організації деякі, які відкладають все на потім і не бачать в цьому нагальної потреби якоїсь – вони звернуть увагу, побачать, що нашим співвітчизникам не байдужа доля наших Героїв, що кожен повинен повернутися. Герой, який віддав життя – має повернутися і бути похованим на рідній землі. Герої, які терплять катування – повинні бути визволеними», – наголошує Вікторія.
Акції в Одесі
Перед тим, як почати організовувати акції в Одесі самостійно, Вікторія відвідувала й інші заходи на підтримку військовополонених, та помітила, що зазвичай про безвісти зниклих не розповідають, а суспільство має про них дуже невиразне уявлення.
«Якщо ми беремо звичайних цивільних людей, вони елементарно не знають, хто такі безвісти зниклі. У першу чергу, це захисники, які зникли безвісти при виконанні бойового завдання. Якщо статус особи не підтверджений як загиблий чи полонений, частина або не надає відомостей, або не має відомостей про місцезнаходження захисника, то такі люди вважаються безвісти зниклими. Допоки він не знайдеться в полоні, або ж, на жаль, другий випадок – загиблі хлопці. Повторюсь, що полон у нас підтверджує російська сторона через МКЧХ, але на даний момент МКЧХ чи то не можуть, чи то не хочуть відвідувати російські колонії або тимчасово окуповані території для підтвердження статусу наших захисників. Ми розуміємо, що наші хлопці такі ж Герої, що вони захисники, що можливо вони віддали життя чи можливо вони зараз знаходяться у полоні, ми не знаємо їхньої долі. Але наше суспільство не знає про них».
Тож, разом з дівчиною захисника Потапова Олександра, який був на бойовому завданні з Олексієм Герентом, Варварою Токач, Вікторія вирішила організовувати розмовні акції на підтримку безвісти зниклих та військовополонених. Зазначимо, що наразі Варвара живе у Києві, де виходить на акції під Верховною Радою з символікою бригади, а також бере участь у пікетах, які кожного дня проводять морські піхотинці.
«Виникли ідеї з приводу акцій за зниклих безвісти Героїв. Але ми на акціях не говоримо лише за зниклих безвісти, наприклад, це і полонені. Тому що ми зіштовхнулися із тим, що, наприклад, якщо є бригада, але вона не медійна або молода, як 14 бригада Національної гвардії України «Червона Калина», і люди просто про них не знають. Але це не означає, що якщо бригада не відома чи молода, вона не зазнала втрат, що вони не захищали нашу країну, і їхні рідні не переживають такий самий біль, як всі інші. Потрібно говорити і згадувати за кожного: загиблого, полоненого, безвісти зниклого, пораненого… Нам потрібно у нашому інформаційному просторі більше розкривати тему молодих бригад, маломедійних бригад. І так виникла наша ідея проведення акції».
На початку до акцій долучалося дуже мало людей, що певним чином не виправдало очікувань рідних захисників, які вірили, що суспільство підтримає їх. Однак вони продовжували виходити, а разом із цим про акції дізнавалося все більше сімей, які також почали долучатися.
«Навіть якщо я одна буду виходити на акції, але це буде інформативно, і хоч одна людина після цього дізнається хто такі безвісти зниклі і буде розповідати іншим, це вже результат. І таким чином кожного разу до нас приєднувалося більше родин», – заявила Вікторія.
Наразі щонеділі акції на підтримку безвісти зниклих та полонених захисників проходять біля Одеського залізничного вокзалу. Це місце було обрано не випадково – воно є символом прощань та зустрічей.
«І я сподіваюся, що цих позитивних зустрічей буде дуже багато, як можна більше», – висловила сподівання організаторка акцій.
Крім того, на відміну від попередніх локацій на Дерибасівській та Приморському бульварі, сюди люди приходять не відпочивати, й під час очікування, як це часто буває на вокзалах, мають можливість приділити увагу тому, що відбувається навколо.
«Ми проводили на Дерибасівській, на Приморському бульварі біля пам’ятника Дюку, але більшість людей приходить туди відпочивати, і їм не дуже хочеться вникати в проблеми тих, хто там стоїть з прапорами та щось кричить. А тут дуже багато хто в очікуванні приділяє нам увагу. Хтось може до кінця акції простояти. Військових дуже багато проходить, вони дякували за організацію таких акцій, що ми нагадуємо за наших хлопців. Це дуже важливо, і якщо, не дай Боже, з кимось щось станеться, вони знають, що суспільству не буде байдуже, що вони будуть боротися за них, за пам’ять про них. Це для них також важливо. Коли це помічають наші захисники, це надає їм більше сил», – поділилась Вікторія.
Напередодні нового року біля вокзалу учасники акції поставили ялинку, прикрашену іграшками, розписаними мріями та побажаннями родин захисників, іменами та бригадами. Згодом вона відправилася до церкви, а звідти – до Роксоланівської сільради, що на Одещині.
«Дуже привернула увагу саме ось така ялинка. Я повідомляла перехожим, що це не просто ялинка, що тут наші мрії, надії і сподівання. Це свого роду, я дуже сподіваюся – що чудо, яке здійсниться. Усі родини виписали свої побажання, а потім мати одного зі зниклих хлопців потурбувалась про те, щоб ялинка потрапила до церкви. А потім вони передали її до сільради, щоб більше людей побачило саме ці надписи і звертали увагу. Люди підходили, розглядали, цікавились, багато хто плакав. Коли я бачу, що люди розділяють наш біль, це дійсно надає підтримку і сили боротися далі. Коли бачиш, що людям не байдуже. Звичайно, є й ті, що просто проходять повз, намагаються швидше втекти, щоб не бачити цього дійства. Але я хочу сказати, що ніколи не пізно зробити висновки і почати зараз підтримувати родини, ставати з ними поруч. Тому що від цього, на жаль, ніхто не застрахований. І нам потрібно єднатися і йти одним кроком, допомагати один одному», – зауважила Вікторія.
Організаторка акцій додала, що проводитимуть їх, допоки кожен з наших захисників не повернеться додому.
«А щоб повернулися всі, наше суспільство має стати голосом полонених та безвісти зниклих», – наголосила вона.
Слідкувати за анонсами акцій в Одесі можна у соцмережах Вікторії – за посиланням або на сторінці родин 14-ої бригади НГУ «Червона Калина» – за посиланням.
Амєлія МИЙНОВА
Перше фото – з соцмереж Вікторії Азанової – 29 грудня 2024 року, інші автора – акції 29 грудня та 12 січня
