Дім, який залишився під водою: історія реабілітолога медичного закладу на Одещині Держприкордонслужби України
14:08 29/03/2026
Фізичний терапевт, реабілітолог медичного закладу на Одещині Державної прикордонної служби України Олена Іванівна Гнатушак – одна з тих, хто щодня повертає людям не лише рух, а й віру в себе. Її історію розповіли у пресслужбі Південного регіонального управління ДПСУ, передає видання «Південь сьогодні».
Родом із Херсонщини, понад двадцять років Олена Гнатушак жила і працювала у самому Херсоні. Ще змалку знала: її шлях – медицина.
«Я завжди мріяла бути лікарем. Хотіла допомагати людям ставати кращими, повертатися до життя», – говорить вона.
Саме тому обрала реабілітацію – напрям, де результат вимірюється не цифрами, а першими кроками після травми, першими рухами після болю. Особливо зараз, під час війни, коли відновлення після поранень стало життєво необхідним.
До повномасштабного вторгнення життя було звичайним – робота, дім, діти.
Олена працювала у Херсонській міській клінічній лікарні імені Карабелеша, допомагаючи пацієнтам із травмами, неврологічними захворюваннями, остеохондрозами та переломами.
«Ми жили спокійним життям і не розуміли, наскільки воно цінне. Лише втративши, починаєш це по-справжньому відчувати», – зізнається вона.
24 лютого змінило все. Ранок, вибухи, діти поруч і чоловік у відрядженні. Спочатку – розгубленість, потім – страх і необхідність діяти.
Два тижні родина ховалася у підвалах. Потім Олена повернулася до роботи – попри окупацію. Місто змінилося: вулиці спорожніли, після обіду життя завмирало, люди намагалися не потрапляти на очі військовим.
«Було страшно. Люди зникали. Ми ходили тільки разом. Танки їздили містом, а ми намагалися бути непомітними», – згадує вона.
Найважчим став страх за дітей. Порожні полиці в магазинах, постійні пошуки їжі, тривога, що не зможеш нагодувати дитину.
«Я найбільше боялася, що дитина попросить їсти, а мені нічого буде їй дати».
Рішення виїжджати далося нелегко. Двічі родина намагалася залишити окуповану територію.
Перший раз – невдало. Другий – через страх, ризик і невідомість.
Колона машин, нескінченні блокпости кожні кілька метрів, перевірки, постріли, ніч у полі, «сіра зона» і танки поруч.
«Ми їхали всією родиною – з трьома дітьми, батьками. Попереду машину з хлопцями роздягали до білизни. Було дуже страшно».
Та найсильніший момент настав, коли вони побачили український блокпост.
«Моя п’ятирічна донька побачила прапор і сказала: “Мамо, це наш прапор, не той червоний”. Ми плакали і обіймали наших військових».
Це був момент повернення – не просто на підконтрольну територію, а до життя.
Війна забрала не лише спокій – вона забрала і відчуття дому.
Після підриву Каховської ГЕС батьківський будинок родини повністю пішов під воду. Сьогодні вони навіть не знають, у якому він стані – чи вцілів хоч частково.
«Там не залишилося навіть сусідів… немає нікого, хто міг би сказати, що з нашим домом», – тихо говорить Олена.
На новому місці Олена почала все з нуля. Спочатку – робота у цивільній лікарні. А згодом – медичний заклад Державної прикордонної служби України.
Саме тут керівництво гідно оцінило знання та професійні вміння Олени. Завдяки її рекомендаціям і практичному досвіду кабінет фізичної терапії було суттєво розширено та дооснащено сучасним обладнанням: з’явилися бігова доріжка, велотренажер, степер, реабілітаційні комплекси.
Це стало не просто робочим місцем – а простором, де люди повертаються до повноцінного життя.
Сьогодні Олена працює з найскладнішими пацієнтами – після мінно-вибухових травм, операцій, поранень, із неврологічними порушеннями.
Війна змінила її професію. Вона стала глибшою, складнішою, емоційнішою.
Серед пацієнтів – і ті, хто пережив полон.
«Найбільша радість – бачити, як людина, яка ще три тижні тому не могла рухатися, сьогодні вже робить кроки».
Як жінка-реабілітолог, Олена особливо відчуває важливість емоційної підтримки. Бо відновлення – це не лише про тіло. Це про віру, терпіння і щоденну боротьбу.
«Я хочу сказати своїм пацієнтам: не лінуйтеся, боріться за свої досягнення, будьте цілеспрямованими і працюйте на результат щосекунди».
Попри все пережите, у неї є проста і дуже сильна мрія:
«Я хочу повернутися додому… у свій довоєнний Херсон. Лягти у своє ліжко і просто почитати книгу».
І ця мрія – про те, заради чого сьогодні працює кожен українець. Про повернення. Про життя. Про мир.
