Одеські об’єкти топоніміки, присвячені Бабелю, Жванецькому та Ільфу, визнано пропагандою російської імперської політики
Український інститут національної пам’яті опублікував фахові висновки щодо належності географічних об’єктів, назв юридичних осіб та об’єктів права власності, пам’ятників і пам’ятних знаків, присвячених Ісаку Бабелю, Валентину Катаєву, Іллі Ільфу, Едуарду Багрицькому та Михайлу Жванецькому – до символіки російської імперської політики. Цією новиною поділився у своєму дописі адвокат, голова ГО «Історія. Культура. Демократія», а також член робочої групи від ГО «Об’єднання добровольців Одещини» та ГО «Ветеранс хаб Одеса» Артем Карташов, передає видання «Південь сьогодні».
«Щиро вдячний Експертній комісії Українського інституту національної пам’яті за фахові висновки стосовно цілої низки одеських діячів, щодо належності обʼєктів на їх честь до символіки російської імперської політики. Як і в 2016 році, коли мер Одеси та міські «культурні діячі» намагалися зірвати процес декомунізації та скасувати її результати – держава виступила єдиним фронтом і результат встояв. Зараз історія повторюється, і я щиро радий тому, що саме фаховість та врахування конкретних фактів, які лягли в основу висновків Робочої групи, Розпорядження Олега Кіпера і Одеської обласної державної адміністрації та були підтримані Експертною комісією УІНП. Відтак усі маніпуляції навколо того чи підпадають під ту чи іншу норму закону Ісак БАБЕЛЬ, Едуард БАГРИЦЬКИЙ, Валентин КАТАЄВ, Ілля ІЛЬФ та Михайло ЖВАНЕЦЬКИЙ остаточно зняті», – пише Артем Карташов.
Нагадаємо, у липні минулого року за розпорядженням начальника Одеської обласної військової адміністрації Олега Кіпера в Одесі вулиці цим проросійським культурним діячам були перейменовані. А саме:
вулицю Бабеля – на честь військовослужбовця Дмитра Іванова;
вулицю Багрицького – на честь художника Михайла Бойчука;
провулок Катаєва – на честь військовослужбовця Бориса Айзенберга;
вулицю Ільфа і Петрова – на честь винищеної росіянами сім’ї Глодан;
бульвар Жванецького на бульвар Військово-Морських сил.
Рішення про перейменування вулиць викликало чималий резонанс серед одеситів. Свою прихильність до збереження старих назв на честь радянських та російських видатних діячів висловив зокрема мер міста Геннадій Труханов – нібито такі заходи «обнуляють» місто: «Виходячи з логіки «деколонізаторів», ми маємо відмовитись від всього того, що зробило Одесу світовим брендом. Говорячи простою мовою – це «обнуляє» наше місто». На що незабаром тоді відреагував начальник обласної адміністрації Олег Кіпер: «Саме зараз південній перлині України випав історичний шанс відірватися від імперських наративів та бути сучасним культурно незалежним українським містом, а не жити минулим. А якщо комусь дуже кортить прогулюватися вулицями з імперськими/радянськими назвами – є москва та уфа, а не українська Одеса».
Аби відповісти на деякі популярні питання з приводу процесу деколонізації в Одесі та пояснити кожне конкретне рішення щодо його доцільності, а також розвінчати міфи на цю тему, громадські діячі й фахівці у галузі історії, культури та права, зокрема – учасники робочої групи з питань перейменувань, створили довідник «Герої Одеських вулиць».
Далі ми наведемо інформацію із довідника про тих, на честь кого вищезгадані вулиці імперським та радянським діячам були перейменовані, а також результати висновків експертної комісії Українського інституту національної пам’яті щодо Бабеля, Катаєва, Ільфа, Багрицького та Жванецького.
Вулиця Бабеля перейменована на честь військовослужбовця Дмитра Іванова
Дмитро Іванов – український військовий з Одеси, учасник російсько-української війни, кавалер ордена «За мужність» III ступеня.
Герой служив у 122-ій окремій бригаді ТрО. До повномасштабного вторгнення працював у будівельній сфері, а також разом із товаришами заснував громадське об’єднання, яке допомагало дитячим будинкам, проводило для охочих зустрічі з героями сьогодення в рамках патріотичного виховання та допомагало воїнам АТО/ООС.
Дмитро проходив строкову службу у 2005 році у 40-й Кримській радіотехнічній бригаді, а також у 2020- 2021 роках проходив спеціальні навчальні збори й у перший день повномасштабної війни разом із трьома найкращими друзями стояв на порозі районного ТЦК.
Дружина загиблого Наталія згадує, що Дмитро не замислювався ані на мить, чи йти йому на війну.
«Він був дуже хоробрим й непохитним. Чесним й справедливим. Спочатку я корила себе й все думала, ну чому я його не відмовила? Але потім сказала його доньці: «Хто міг зупинити твого батька? Ніхто…» Він вірив в Україну, вірив у нашу перемогу і хотів її наблизити всіма силами», – каже Наталія.
Снайпер роти вогневої підтримки загинув 20 березня 2023 року в бою за місто Бахмут – внаслідок ворожого авіаудару зазнав смертельних поранень. Похований на Алеї Слави Західного кладовища в Одесі.
Висновок УІНП: Ісак Бабель
«Ісак Бабель є особою, пов’язаною з діяльністю радянських органів державної безпеки та органів радянської пропаганди, а також яка публічно, у тому числі в медіа, у літературних та інших мистецьких творах, підтримувала, глорифікувала або виправдовувала російську імперську політику. На підставі наведеного, об’єкти (географічні об’єкти, назви юридичних осіб та об’єктів права власності, пам’ятники і пам’ятні знаки), присвячені російському радянському письменникові Бабелю Ісаку Емануїловичу (1894-1940), відповідно до частини 1 статті 2 Закону належать до символіки російської імперської політики», – пише Український інститут національної пам’яті.
Ісак Бабель – радянський письменник, перекладач, сценарист, журналіст, військовий кореспондент. Народився в Одесі. Був учасником Першої світової війни, а після Жовтневого перевороту з грудня 1917 р. працював в іноземному відділі Петроградської ЧК (скорочення від російської абревіатури ВЧК – Всероссийская чрезвычайная комиссия по борьбе с контрреволюцией и саботажем при СНК РСФСР – відповідно до Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», є радянським органом державної безпеки).
Також працював у Народному комісаріаті просвіти РСФСР; й з 1918 р. служив у Червоній армії – був бійцем, військовим кореспондентом, політруком у складі 1-ї Кінної армії Будьонного (з 1920).
Нагадаємо, у раніше згаданому довіднику автори підкреслюють, що насправді Бабель не був в опозиції радянському режиму – адже на його боці він брав участь у радянсько-польській війні, де на стороні польського війська брали участь борці за незалежність України у ХХ ст.
Період служби в ЧК Бабель описував, як «уход в люді»: «И я на 7 лет с 1917 по 1924 – ушел в люди. За это время я был солдатом на румынском фронте, потом служил в Чека, в Наркомпросе, в продовольственных экспедициях 1918 года, в Северной армии против Юденича, в Первой конной армии, в Одесском губкоме, был выпускающим в 7-й советской типографии в Одессе, был репортером в Петербурге и в Тифлисе».
Після 1924 р. Ісак Бабель мешкав у Москві, упродовж 1927–1928 та 1932–1933 років епізодично жив за кордоном (Німеччина, Бельгія, Франція). Був учасником Міжнародного конгресу на захист культури (Париж, 1935). Також був хронікером і пропагандистом колективізації в Україні, безпосереднім спостерігачем (з лютого 1930 р.) трагедій в українських селах.
Про своє перебування в Борисполі й двомісячний період життя в с. Велика Стариця писав як про «одно из самых резких воспоминаний за всю жизнь – до сей минуты просыпаюсь в липком поту». Попри те, що колективізація захоплювала його, у листі до А. Пирожкової зазначав: «здесь же, под Киевом, добротного, мудрого и крепкого человека превращают в бездомную, шелудивую и паскудную собаку, которую все чураются, как чумную. Даже не собаку, а нечто не млекопитающееся».
Те, що відбувалося в українському селі, вважав набагато страшнішим, аніж те, що бачив під час походів 1-ї Кінної армії. Був членом Ревізійної комісії Спілки письменників СРСР (з 1934), членом редакційної ради Державного видавництва художньої літератури (з 1938).
З виступу Бабеля на першому зʼїзді Спілки Радянських Письменників 23 серпня 1934 року («Стенографический отчет» стор. 279): «Говоря о слове, я хочу сказать о человеке, который со словом профессионально не соприкасается: посмотрите, как Сталин кует свою речь, как кованы его немногочисленные слова, какой полны мускулатурой. Я не говорю, что всем нужно писать, как Сталин, но работать, как Сталин, над словом нам надо».
У 1937 році в «Літературній газеті» публікувався зі статтею «Ложь, предательство, смердяковщина», направлена на підтримку боротьби СРСР з «ворогами народу».
Популярність Бабель здобув оповіданнями про більшовицький переворот 1917 року, події 1918–1920-х років, пов’язані зі встановленням радянської влади, життя єврейських люмпенів і розбійницьких кланів Одеси (книги «Історія мого голубника», «Кінармія» (обидві 1926); «Одеські оповідання» (1931). Детально відтворив специфіку одеського кримінального світу 1904–1919-х років, передав «несказанну жорстокість багатьох сцен» (Х. Л. Борхес) радянсько-польської війни 1920 року. Колективізацію в Україні описав у оповіданнях «Гапа Гужва» (1931) та «Коливушка» (за його життя не було опубліковано), що мали увійти до збірки «Велика Криниця». Автор п’єс «Присмерк» (1927), «Марія» (1935), сценаріїв фільмів «Сіль» (1925), «Мандрівні зорі» (1926), «Беня Крик» (1927).
Після арешту у травні 1939 р. Бабеля розстріляли працівники НКВС. У 1954 році він був реабілітований.
Вулиця Багрицького перейменована на честь художника Михайла Бойчука
Михайло Бойчук (1882-1937) – художник-монументаліст, засновник національного стилю в мистецтві, відомого як «бойчукізм». Народився Михайло Бойчук 30 жовтня 1882 р. у с. Романівка на Тернопільщині. Він здобув європейську освіту, опановуючи малярство у Відні, Кракові, Мюнхені, Парижі. Його творчість просякнута прагненням відродити мистецьку традицію на основі візантійського фрескового живопису та традиціях Давньої Русі. Він ілюстрував книги, провадив реставраційні роботи у Львові, в усипальниці родини Розумовських і давнього іконостасу в їхній церкві у Лемешах, що на Чернігівщині, відновлював фрески Софійського собору в Києві та Успенського в Чернігові, створював нові фрескові ансамблі.
В Одесі у 1928 р. так само з учнями створив монументальне панно у санаторії імені ВУЦВК на Хаджибейському лимані. Михайло був одним із фундаторів Української академії мистецтв. У 1925 р. став одним із творців та ідейних натхненників Асоціації революційного мистецтва України. Художня течія, яка зайняла панівні позиції в асоціації, отримала його ім’я – «бойчукізм». З початку 1930-х років почалося насадження єдиного для всіх художнього методу – соціалістичного реалізму.
Для Михайла Бойчука і «бойчукістів» це мало трагічні наслідки. Їх звинуватили у шпигунстві – приводом стала творча подорож 1926-1927 років до Німеччини, Франції та Італії, а також у приналежності до «націоналістичної фашистської терористичної організації».
25 листопада 1936 року Бойчука заарештували співробітники НКВС. 13 липня 1937 року Михайла розстріляли у Києві разом із учнями. Вірогідно, місцем останнього спочинку українських митців став Биківнянський ліс на околиці Києва.
Висновок УІНП: Едуард Багрицький
«Едуард Багрицький є особою, пов’язаною зі встановленням радянської влади на території України та діяльністю органів радянської пропаганди, а також яка публічно, у тому числі в медіа, у літературних та інших мистецьких творах, підтримувала, глорифікувала або виправдовувала російську імперську політику. На підставі наведеного, об’єкти (географічні об’єкти, назви юридичних осіб та об’єктів права власності, пам’ятники і пам’ятні знаки), присвячені російському радянському поетові та перекладачеві Багрицькому Едуарду Георгійовичу (1895–1934), відповідно до частини 1 статті 2 Закону належать до символіки російської імперської політики», – пише Український інститут національної пам’яті.
Едуард Багрицький (справжнє прізвище Дзюбан (Дзюбін), 1895–1934) –радянський поет, перекладач, художник. Народився в Одесі. Був діловодом у 25-му Східноперсидському лікарняно-харчовому загоні (1917–1918) та інструктором політвідділу Особливого партизанського загону імені ВЦВК (1918–1919). Також працював у Миколаєві секретарем редакції газети «Червоний Миколаїв» (1923), брав участь у діяльності літературної організації «Потоки Жовтня», разом з В. Нарбутом, Ю. Олешею, В. Катаєвим малював агітаційні плакати для ЮгРОСТА (Южное отделение Российского телеграфного агентства).
Творча спадщина Багрицького російськомовна. Їй притаманна революційна романтика, мотиви вірності справі революції. Зокрема, в «Думі про Опанаса» показано «неправильний» вибір українського селянського хлопця Опанаса, який мріє про «тихе селянське життя на своїй вільній Україні» та пристає до армії Н. Махна. Опанас вбиває червоного комісара Когана, який відстоює «вищу істину світової революції», але згодом гине сам, потрапивши в полон до «самого комбрига» Г. Котовського. Результат «неправильного» вибору політичного напряму – забуття, на відміну від глорифікації Г. Котовського.
В Українському інституті національної пам’яті зазначають – діяльність Едуарда Багрицького як інструктора політвідділу Особливого партизанського загону імені ВЦВК (1918–1919) підпадає під визначення російської імперської політики згідно з пунктом 2 частини першої cтатті 2 Закону України «Про засудження та заборону пропаганди імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії».
Провулок Катаєва перейменований на честь військовослужбовця Бориса Айзенберга
Борис Айзенберг («Борисич») — командир 10 стрілецької роти 28 ОМбР. До служби у ЗСУ Борис був художником, та архітектором – людиною мирних творчих професій, яку знали не тільки в Одесі, але і в багатьох містах України та поза нею. Його знали як власника одного з найкращих одеських розплідників рослин, та спеціаліста по ландшафтному дизайну. У парках та на вулицях Одеси ростуть подаровані Борисом дерева.
Вже під час повномасштабного вторгнення Борис Айзенберг брав участь у звільненні територій Миколаївської області, за що був нагороджений відзнакою «За мужність та відвагу». Після виборював Херсонську область, за що отримав медаль «Хрест свободи» від ПЦУ. Після успішного виконання завдань на Південному напрямку був направлений на Бахмутський де він, з-поміж іншого, організував створення оборонних споруд, що дозволило бійцям більше семи місяців утримувати фронт в районі смт. Курдюмівка.
Воїн неодноразово особисто вивозив поранених та полеглих бійців з поля бою. Він власноруч врятував більше 20 чоловік особового складу з під безупинного артилерійського обстрілу. Загинув 13.07.2023 біля населеного пункту Курдюмівка, Донецької області. В день своєї загибелі він врятував з під щільного вогню важко пораненого підлеглого військового і надав йому першу медичну допомогу ціною власного життя.
Висновок УІНП: Валентин Катаєв
«Валентин Катаєв є особою, пов’язаною зі встановленням радянської влади на території України, а також яка публічно, у тому числі в медіа, у літературних та інших мистецьких творах, підтримувала, глорифікувала або виправдовувала російську імперську політику. На підставі наведеного, об’єкти (географічні об’єкти, назви юридичних осіб та об’єктів права власності, пам’ятники і пам’ятні знаки), присвячені російському радянському прозаїкові, поетові та драматургу Катаєву Валентину Петровичу (1897–1986), відповідно до частини 1 статті 2 Закону належать до символіки російської імперської політики», – пише Український інститут національної пам’яті.
Народився Валентин Катаєв в Одесі. Був учасником Першої світової війни, служив прапорщиком. Під час так званої Громадянської війни в Росії воював артилеристом (командиром першої башти) на бронепотязі «Новоросія» у Збройних силах півдня Росії А. Денікіна (згідно з офіційною радянською версією та власними спогадами («Майже щоденник»), з весни 1919 р. воював у Червоній армії). У 1920 р. разом із братом був заарештований ЧК (згодом за клопотанням чекіста Я. Бельського обох звільнили).
Від 1920 р. служив у Червоній армії в. о. командира батареї (в автобіографічній повісті 1980 р. «Уже написаний Вертер» писав, що воював на бронепотязі на Київському напрямі проти військ Петлюри). В Одесі був завідувачем вікон сатири «ЮгРОСТА» (Южное отделение Российского телеграфного агентства).
У 1921 р. працював у радянській пресі в Харкові, в 1922 р. переїхав до Москви, де прожив 64 роки свого життя і де (спершу в якості «злободенного гумориста» у газетах «Труд», «Гудок») став співробітником багатьох видань.
Під час Другої світової війни працював військовим кореспондентом газет «Правда» і «Красная звезда», також у Радіокомітеті й Радінформбюро. Засновник і перший головний редактор (1955-1961) журналу «Юность»; неодноразово обраний членом правління Спілки письменників СРСР.
Катаєв – один із основоположників методу соцреалізму. Написав твори «Записки про громадянську війну», «Острів Ерендорф» (обидва – 1924), «Розтратники» (1926), «Час, уперед!» (1932), (1936), «Син полку» (1944), «За владу Рад» (1948), «Поїздка на Південь» (1951), «Хутірець у степу» (1956), публіцистичну повість «Маленькі залізні двері в стіні» (1964), присвячену В. Леніну та ін. Багато творів В. Катаєва екранізовано Московськими кіностудіями. За повістями «Біліє парус одинокий», «Хутірець у степу» та романами «Зимовий вітер» (1960) і «За владу Рад» (переробленим 1951 року у «Катакомби»), об’єднаними в тетралогію «Хвилі Чорного моря» (1961), Київська кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка зняла однойменний фільм з 8 серій (1975–1976).
Українській інститут національної пам’яті зауважує – оскільки Валентин Катаєв перебував у Збройних силах півдня Росії А. Денікіна та Червоній армії (1918–1920 рр.), його діяльність підпадає під визначення російської імперської політики згідно з пунктом 2 частини першої статті 2 Закону України «Про засудження та заборону пропаганди імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії».
Вулиця Ільфа і Петрова перейменована на честь сім’ї Глодан
Історія одеської сім’ї Глодан, яка загинула від російської зброї, є жахливим символом наслідків воєнної агресії рф проти України та, зокрема, Одеси. Ця назва з однієї сторони присвячена конкретній сімʼї, з іншої – символізує загальну трагедію України – росіяни нищать цілі покоління сімей.
Валерія Глодан родом з Херсону, в Одесі закінчила факультет журналістики, працювала піар-менеджеркою в низці компаній. Юрій у 2008 році вступив у Національний університет «Одеська юридична академія». Ще під час навчання розпочинає кар’єру в юридичній компанії, проте в нього була ідея разом із дружиною мають ціль відкрити свою власну справу – магазин-пекарню. До повномасштабного вторгнення працював шеф-пекарем в ресторанній компанії Одеси.
4 січня 2022-го у подружжя народилася донька Кіра. А вже 23.04.2022р. російська ракета зруйнувала ЖК «ТІРАС» у Київському районі міста Одеси. Внаслідок терористичного акту загинули тримісячна Кіра Глодан, її мати Валерія Глодан та бабуся Кіри – Людмила.
1 березня 2023 Юрій вже долучився до АЗОВ ССО «Київ». У подальшому став до лав 3 ОШб. Під час звільнення Андріївки поблизу Бахмута, виступав у складі штурмової групи. На зайнятих позиціях вони зачищали територію і потрапили під мінометний обстріл. Незважаючи на отримане поранення, Юрій допоміг побратиму з евакуацією та отримав друге поранення, яке було несумісне із життям.
Висновок УІНП: Ілля Ільф
«Ілля Ільф є особою, пов’язаною зі встановленням радянської влади на території України, а також яка публічно, у тому числі в медіа, у літературних та інших мистецьких творах, підтримувала, глорифікувала або виправдовувала російську імперську політику. На підставі наведеного, об’єкти (географічні об’єкти, назви юридичних осіб та об’єктів права власності, пам’ятники і пам’ятні знаки), присвячені російському радянському письменникові та драматургу Ільфу Іллі Арнольдовичу (псевдонім, справжнє ім’я Ієхієл-Лейб Ар’євич Файнзільберг, 1897–1937), відповідно до частини 1 статті 2 Закону належать до символіки російської імперської політики», – пише Український інститут національної пам’яті.
Ільф Ілля (справжнє ім’я Ієхієл-Лейб Ар’євич Файнзільберг, 1897–1937) –радянський письменник, драматург, сценарист, фотограф. Народився в родині банківського службовця в Одесі. Після Жовтневого перевороту 1917 року був статистиком, журналістом. З літа 1919 р. воював у лавах Червоної Армії, служив у червоноармійському караульному полку. Упродовж 1920–1921 років працював завідувачем складу і бухгалтером в Облпродкомгубі – Організації з постачання Червоної армії та формування продзагонів для експропріації продовольства в селян, був співробітником газети «Моряк» та агітаційного відділу «ЮгРОСТА» (Южное отделение Российского телеграфного агентства) в Одесі, редагував журнал «Синдетикон».
З 1923 р. оселився у Москві, став співробітником газети «Гудок», друкував фейлетони та нариси. Зокрема, у листопаді 1923 р. опублікував тут нарис «Страна, в которой не было Октября: Воспоминания об Украине», що возвеличував встановлення влади більшовиків в Одесі: «Дрались в январе и феврале! В апреле! В ноябре! Двенадцать месяцев в году! И это были месяцы и годы восстаний, бунтов, драки за свободу, бои за власть, за власть рабочих и за власть крестьян. … Пришли наши. Не могли не прийти. Пришли во исполнение великой рабочей правды. … Январь, февраль и март 20-го года были последними месяцами борьбы за рабочую Украину. Двадцатый год был первым годом украинского празднования Октября».
У співавторстві з Євгеном Петровим (Катаєвим), Ільф створив сатиричну дилогію про авантюриста Остапа Бендера – «Дванадцять стільців» (1930) і «Золоте теля» (1931), разом написали книжки «Світла особистість», «Незвичайні історії з життя міста Колоколамська» (обидві – 1928); «1001 день, або Нова Шахерезада» (1929), кіносценарії «Чорний барак» (1933) та «Одного разу влітку» (1936). Під час перебування у США (вересень 1935 – лютий 1936) як штатні кореспонденти «Правди» вони зібрали матеріал для книги «Одноповерхова Америка» (1937). Оповідь вибудовано на ідеологічному протиставленні життя в СРСР недосконалому американському ладу.
Українській інститут національної пам’яті повідомляє – оскільки Ілля Ільф упродовж 1919–1920 рр. служив у лавах Червоної армії, його діяльність підпадає під визначення російської імперської політики згідно з пунктом 2 частини першої статті 2 Закону України «Про засудження та заборону пропаганди імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії».
Бульвар Жванецького перейменовано на честь Військово-Морських сил
Чи потрібно пояснювати, чому Військово-Морські сили ЗСУ відіграють значну роль в обороні Одеси та усієї області в умовах війни? Відповідь здається очевидною. Проте все ж таки зазначимо, що зокрема завдяки захисникам ВМС ЗСУ, ворог так і не дістався до Одещини ані морем, ані сушею. Про всяк випадок додамо, що військовослужбовці, які перебувають під порядкуванням Військово-Морських сил також боронять Україну на фронті.
Висновок УІНП: Михайло Жванецький
Жванецький Михайло (1934–2020) – радянський письменник-сатирик, член Спілки письменників СРСР (1978-1991), народний артист України (1999), заслужений діяч мистецтв РФ (2001), народний артист РФ (2012), президент «Всесвітнього клубу одеситів» (1990-2020), засновник та художній керівник Московського театру мініатюр (1988-2020). Народився в Одесі, проте більша частина життя і творчої діяльності письменника були пов’язані з російськими містами Ленінградом (нині Санкт-Петербург) та Москвою.
Творча спадщина Жванецького винятково російськомовна. Внесок письменника у російську культуру неодноразово відзначено почесними званнями та державними нагородами російської федерації. Так, 28 лютого 1994 р. «за заслуги в области эстрадного искусства» Михайла Жванецького було нагороджено орденом Дружби народів (Указ президента российской федерации от 28 февраля 1994 года № 427 «О награждении орденом Дружбы народов Жванецкого М. М.»).
24 вересня 2001 р. «за заслуги в области искусства» отримав звання Заслуженого діяча мистецтв російської федерації (Указ президента российской федерации от 24.09.2001 г. № 1145 «О награждении государственными наградами российской федерации»), а 21 березня 2012 р. «за большие заслуги в области кинематографического, музыкального, театрального, хореографического и циркового искусства» відзначений званням Народного артиста російської федерації (Указ президента российской федерации от 21.03.2012 г. № 315 «О присвоении почётного звания «Народный артист российской федерации»»).
6 березня 2009 р. «за большой вклад в развитие литературы и эстрадного искусства» Жванецького було нагороджено орденом «За заслуги перед Вітчизною» IV ступеню (Указ президента российской федерации от 06.03.2009 г. № 242 «О награждении орденом «За заслуги перед Отечеством» IV степени Жванецкого М. М.»).
2015 року Міністерство культури України внесло Жванецького до так званого «білого» списку діячів культури, які виступили проти анексії АР Крим російською федерацією у 2014 році та підтримують територіальну цілісність України.
Водночас, під час одного з творчих виступів Михайла у 2014 р. на питання щодо російсько-українських взаємин після анексії Криму письменник відповів: «Кто-то хотел свободы и в Европу – получил. Кто-то хотел Крым – получил. Щас только надо доверить все верхам. … Если решать вопрос вверху – то между собою, как ни странно – россия-Америка. Вот эти две страны могут решить этот вопрос. А пока, как сказал Обама тоже, Крым потерян, его не вернуть». Фактично, така позиція цілком відповідає російському наративу про формальну, а не реальну суб’єктність України як суверенної держави, подальшу долю державності якої можуть вирішувати лише США та держава-агрессор РФ.
27 лютого 2019 р. «за большой вклад в развитие отечественной культуры и искусства, многолетнюю плодотворную деятельность» його також було нагороджено орденом «За заслуги перед Вітчизною» III ступеню (Указ президента российской федерации от 27.02.2019 № 79 «О награждении государственными наградами российской федерации»), нагороду Михайлу Жванецькому вручав особисто російський президент володимир путін.
У цьому ж 2019 році Жванецький відвідав окупований Крим, де взяв участь у зніманні кінофільму «Одесский пароход», що проходили на замовлення пропагандистського каналу «россия 1», а головні ролі в якому виконували Фьодор Добронравов і Міхаіл Порєчєнков. Вказані особи внесені до складеного 2015 року Міністерством культури України на підставі звернень Служби безпеки України, Ради національної безпеки та оборони України, а також Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення «Переліку осіб, які створюють загрозу нацбезпеці України», що охоплює діячів культури російської федерації, які публічно підтримали російську військову агресію на Сході України, анексію Криму, висловлювали заперечення державного суверенітету та незалежності України.
«Творча діяльність Жванецького Михайла Михайловича – радянського та російського письменника-сатирика не пов’язана з розвитком української культури, водночас цілком відповідає визначенню русифікації у розумінні Закону. Окремі висловлювання щодо суверенітету і територіальної цілісності України, а також участь російського письменника-сатирика у пропагандистських проєктах держави-агресора Російської Федерації (зокрема, з відвідуванням тимчасово окупованої території АР Крим) цілком перегукуються з російськими наративами про неспроможність української державності (з англ. failed state – нездатність підтримувати своє існування як життєздатної політичної та економічної одиниці), що може бути кваліфіковано як пропаганда російської імперської політики – публічна глорифікація або виправдання російської імперської політики, поширення інформації, спрямованої на виправдання російської імперської політики та українофобія – дискримінаційні дії, публічно висловлені заклики, у тому числі в медіа, у літературних та мистецьких творах, що заперечують суб’єктність Української держави, української нації, боротьбу проти підкорення, експлуатації, асиміляції Українського народу, а також правомірність захисту політичних, економічних, культурних прав Українського народу, розвитку української національної державності, науки, культури, зневажають питомі етнокультурні ознаки українців, ігнорують українську мову та культуру.
Присвоєння імені М. Жванецького географічним об’єктам, назвам юридичних осіб та об’єктів права власності, об’єктам топонімії, а також установлення на його честь пам’ятників та пам’ятних знаків в Україні є втіленням русифікації – російської імперської політики, спрямованої на нав’язування використання російської мови, пропагування російської культури як вищих, порівняно з іншими національними мовами та культурами, витіснення з ужитку української мови, звуження українського культурного та інформаційного простору.
З огляду на викладене вище, об’єкти, присвячені радянському та російському письменникові-сатирику Жванецькому Михайлові Михайловичу (1934–2020), відповідно до частини першої статті 2 Закону належать до символіки російської імперської політики, а подальше використання імені М. М. Жванецького в назвах географічних об’єктів, юридичних осіб та об’єктів права власності є пропагандою російської імперської політики», – пише Український інститут національної пам’яті.
Окремо Український інститут національної пам’яті зауважує, що вищезгадані обмеження поширюються лише на віднесені до російської імперської політики об’єкти, що розміщені або перебувають у публічному просторі.
Нагадаємо, детальніше ознайомитись з обґрунтуванням цих та інших перейменувань вулиць в Одесі можна у довіднику «Герої Одеських вулиць», який ви можете завантажити за посиланням. Раніше ми також ділилися, як до російської імперської політики відносяться такі діячі культури, як Олеша, Інбер, Бунін, Паустовський, Петров – за посиланням.
Підготувала Амєлія МИЙНОВА
