Одеський активіст прокоментував лист Українського інституту національної памʼяті щодо Буніна, Паустовського та Інбер
Днями соцмережами почав поширюватися лист Українського інституту національної памʼяті, згідно з яким такі постаті, як Іван Бунін, Костянтин Паустовський та Віра Інбер нібито не належать до символіки російської імперської політики та не підпадають під дію закону про деколонізацію в Одесі. На цю заяву відреагував у своїх соцмережах одеський громадський діяч, юрист, член робочої групи з питань деколонізації при Одеській ОВА Артем Карташов, передає видання «Південь сьогодні».
Уривок з вищезгаданого листа Українського інституту національної памʼяті Артем Карташов навів у коментарі до свого допису. Зокрема там йдеться про те, що Бунін, Інбер та Паустовський були пов’язані своєю творчістю безпосередньо з Україною та Одесою:
«Зі згаданих у вказаному зверненні обʼєктів топонімії м. Одеса не належать до символіки російської імперської політики такі, у назвах яких використані імена осіб, на які не поширюються передбачені підпунктом «є» пункту 4 частини першої статті 2 Закону обмеження, а саме:
– Івана Буніна (російського письменника, поета, перекладача, зокрема й з української, лауреата Нобелівської премії з літератури, життя і діяльність якого були повʼязані з Україною, про яку письменник залишив теплі спогади);
– Костянтина Паустовського (радянського прозаїка, публіциста, критика і драматурга, значні періоди життя і творчості якого безпосередньо повʼязані з Україною, зокрема з Одесою; письменник прихильно ставився до української мови та культури: «Я вырос на Украине. Мои родные со стороны отца говорили только по-украински. С детства я полюбил певучий, гибкий, легкий, бесконечно богатый образами и интонациями украинский язык»);
– Віри Інбер (української радянської письменниці та поетеси, життя і творчість якої були повʼязані з Одесою)».
Артем Карташов прокоментував, що приймаючи рішення про перейменування тієї чи іншої вулиці, робоча група при Одеській ОВА мала чіткі аргументи та підтвердження належності її до забороненої символіки. Також він нагадав, що наразі завдяки цьому перейменуванню вулиця Паустовського носить імʼя 28 окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу, Віри Інбер – дитячого письменника Володимира Рутківського, Буніна – дисидентки Ніни Строкатої, а Ільфа та Петрова – Сімʼї Глодан.
Крім того, він наголосив, що перейменування підтримали практично усі державні структури – ГУР, Нацгвардійці, ЗСУ, ВМС, ДПСУ, а також Мінкультури, громадськість і родичі загиблих військових, зниклих безвісти та полонених.
Також, за інформацією члена робочої групи з питань деколонізації при Одеській ОВА, на адресу інституту та експертної комісії вже направлена інформація, на підставі якої робочою групою було прийнято рішення про вилучення з публічного простору обʼєктів, присвячених Паустовському, Бабелю, Олеші, Буніну, Інбер, Катаєву, Багрицькому, Ільфу та Петрову й Жванецькому.
«Зі змісту листа стає зрозуміло, що інститут надав таку відповідь у звʼязку із тим, що на момент її надання не мав повної інформації про згаданих персонажів(… )Сподіваємось бути почутими Експертною комісією та на її державницьку позицію. Питання національної памʼяті – це питання національної безпеки, особливо в Одесі, де окремі представники якої готові навіть шкодити рідній країні та плювати на памʼять про загиблих військових аби зберегти тут російський вплив, історичні міфи та любов свого електорату», – пише Артем Карташов.
Зокрема у своєму дописі громадський діяч надав детальніше пояснення щодо відношення Івана Буніна, Костянтина Паустовського, Віри Інбер, Ісака Бабеля, Юрія Олеші, Валентина Катаєва, Іллі Ільфа та Євгенія Петрова до російської імперської політики. Далі цитуємо:
Ісак Бабель
У 1937 році в «Літературній газеті» публікувався зі статтею «Ложь, предательство, смердяковщина», направлена на підтримку боротьби СРСР з «ворогами народу».
З виступу Бабеля на першому зʼїзді Спілки Радянських Письменників 23 серпня 1934 року («Стенографический отче» стор. 279): «Говоря о слове, я хочу сказать о человеке, который со словом профессионально не соприкасается: посмотрите, как Сталин кует свою речь, как кованы его немногочисленные слова, какой полны мускулатурой. Я не говорю, что всем нужно писать, как Сталин, но работать, как Сталин, над словом нам надо».
Період служби в ЧК Бабель описував, як «уход в люді».
Іван Бунін
Бунін мав певні симпатії до території України, але виключно як політичної та культурної частини росії. В його уявленні українці були «хохлами» та «малоросами».
У щоденникових записах 1918 – 1920 років відомих під назвою «Окаянні дні» І. Бунін різко негативно висловлювався про Українську революцію, український національний рух, бажав відновлення «єдиної та неподільної Росії». Ці тези він проповідував у своїх статтях у тогочасній одеській пресі, публічних лекціях.
В еміграції І. Бунін продовжував мріяти про відродження росії, розглядаючи її частиною Україну.
Так, у лекції «Великий дурман» він порівнював усі події виключно зі смутою, при тому примітивізував українську історію:
«Вот невольно, только что пережив и ещё не изжив всё то, что творилось вчера и творится ещё и нынче на Украине, в колыбели славянской души, невольно вспоминаешь Хмельницкого и его сподвижников: что это было? А вот прочтите по складам: «Холопы собирались в шайки, дотла разрушали гнёзда и богатых и бедных, уничтожали целые селения, грабили, жгли, резали, надругались над убитыми и посаженными на кол, сдирали с живых кожу, распиливали их пополам, жарили на углях, обливали кипятком, самое же ужасное остервенение выказывали к иудеям: на свитках торы плясали и пили водку, вырывали у младенцев внутренности и, показывая кишки родителям, с хохотом спрашивали: «Жид, это трефное?» – Вот что было. Мы же сваливали все погромы только на царя, да на его «сатрапов и приспешников». А сам Хмельницкий? «Он то постился и молился, то без просыпу пил, то рыдал на коленях перед образом, то пел думы собственного сочинения, то был очень слезлив, покорен, то вдруг делался дик и надменен…» А сколько раз менял он свои «ориентации», сколько раз нарушал клятвы и целования креста, с кем только не соединялся!».
І. Бунін є особою, яка у літературних творах підтримувала, глорифікувала та виправдовувала російську імперську політику, оскільки:
1) розпад Російської імперії називав всеросійською катастрофою»;
2) був прихильником монархізму;
3) Україну зображував виключно частиною Російської імперії.
4) Глорифікував тих, хто переслідував борців за незалежність у ХХ ст. – білу армію генерала Денікіна.
Віра Інбер
Віра Інбер – російська радянська письменниця, членкиня ВКП (б) (1943), лауреатки Сталінської премії другого ступеня (1946), тричі нагородженої орденами Трудового Червоного Знамені (1960, 1967, 1970). У своїх творах глорифікувала російську імперську політику (радянську), зокрема під головування М. Горького є співавторкою книги «Біломорсько-Балтійський канал імені Сталіна» (1934), також роману «Большие пожары» (1927), уся її творчість, зокрема дитяча була просякнута пропагандою комуністичного тоталітарного режиму («Тосик, Мура и ответственный коммунист», «Сыну, которого нет», вірші про Леніна, Сталіна, Пушкіна,Троцького (Цель и путь (1925) (Апрель. Стихи о Ленине), використовувалась радянським режимом для переслідування, зокрема Л. Пастернака («літературний суд у жовтні 1958) та М. Синельникова, Л. Мартинова (стаття в «Літературній газеті» – «Нам с тобой не по пути, Мартынов», грудень 1946р.). Займала керівні посади у недержавних організаціях – була членом Правління Спілки письменників СРСР та редколегії журналу «ЗНАМЯ». Більшу частину життя прожила в росії (Москва, Ленінград), де і була похована.
Костянтин Паустовський
Костянтин Паустовський – радянський російський письменник, практично усе життя проживав у москві. Під час «громадянської війни» у росії служив у караульному полку Червоної армії, у подальшому працював у радянських газетах. Надалі у москві працював редактором Російського телеграфного агентства. У 1930-ті роки працював журналістом у пропагандистській радянській газеті «ПРАВДА». У 1939 році нагороджений Орденом трудового червоного знамені за «видатні успіхи та досягнення у розвитку радянської художньої літератури». Під час німецько-радянської війни працював військовим кореспондентом та в апараті ТАСС.
Літературознавиця Віра Агеєва у своїй книзі есеїв «За лаштунками імперії» проводить певні паралелі між Булгаковим і Паустовським: обидва вони жили у Києві часів російської імперії, обидва асоціювали українців із неосвіченими селянами, які живуть у хаті і від міста у них виникає культурний шок.
Паустовський у спогадах «Далекі роки неспокійна юність» описує, як до них у гості з провінції приїздила тітка Дозя і її неодмінно водили у «третьосортний і провінційний» український театр. Вона вбиралась для цих візитів як дурна провінціалка, ще й могла щось викрикувати акторам.
«Різні автори навдивовижу схожі стилістично: вони провінціалізують і принижують ворогів. За Паустовським, «влада української Директорії і Петлюри виглядала провінційно. Колись блискучий Київ перетворився у збільшену Шполу або Миргород». «Киянин Паустовський охоче вдається до топосу умалення: «В Москву я їхав уперше… Я хвилювався й тому, що побачу маму, й від усвідомлення, що їду в північну столицю з нашого південного провінційного Києва». Низькопробною «опереткою» для киян Булгакова й Паустовського виглядають петлюрівці» (з книги «За лаштунками імперії. Есеї про українсько-російські культурні відносини» Віри Агеєвої).
У 1950-ті роки жив у москві, Тарусі та Окє, був завідуючим кафедрою літературної майстерності у Літературному інституті імені Горького. Встановлені меморіальні дошки у м. Таруса та москва, памʼятник у м. Таруса, вулиці у москві, Петрозаводську, Таганрозі, Ростові-на-Дону, будинки-музеї у Тарусі, москві, Солотчі.
Частина творів присвячена глорифікації більшовиків – наприклад «Старик в потертой шинели», «Озьорний фронт» (громадянська війна), а у збірнику «Близкие и далекие. Жизнь замечательных людей» було опубліковано розповіді: «День смерти Горького», «Январская стужа» (смерть Леніна), «Встречи с Гайдаром», «Зал с фонтаном» (Зустріч з Леніним), «Маршал Блюхер» та інші.
У творі «Начало неведомого века» глузливо ставиться до учасників боротьби за незалежність України у ХХ ст. та факту боротьби за українську державність:
«В то время Украина, Донбасс и Крым были уже заняты немецкой армией. В Киеве сидел придуманный немцами гетман Павло Скоропадский – длинноногий, лощеный и глуповатый офицер. Украинские газеты ставили ему в заслугу нелюбовь к декольтированным платьям. Больше за Скоропадским никаких заметных качеств не числилось. Даже немцы грубо подсмеивались над этим липовым гетманом».
«Петлюра пытался возродить слащавую Украину. Но ничего из этого, конечно, не вышло. Вслед за Петлюрой ехала Директория – неврастеник писатель Винниченко, а за ним – какие-то замшелые и никому неведомые министры. …Особенно веселило киевлян то обстоятельство, что в первые дни петлюровской власти опереточные гайдамаки ходили по Крещатику со стремянками, влезали на них, снимали все русские вывески и вешали вместо них украинские. Петлюра привез с собой так называемый галицийский язык – довольно тяжеловесный и полный заимствований из соседних языков».
Отже, є особою, яка публічно, у тому числі в медіа, у літературних та інших мистецьких творах, підтримувала та глорифікувала російську імперську політику, закликала до українофобії, а також причетна до переслідування учасників боротьби за незалежність у ХХ столітті.
Юрій Олеша
Юрій Олеша – російський радянський письменник, який більшу частину свого життя прожив у москві та у власній творчості оспівував ідеї «пролетарської революції» (роман-казка «Три товстуни», «Заздрість», «Змова почуттів») та диктатора Й. Сталіна (зокрема у 1937 році в рік репресій проти української інтелігенції Ю. Олеша виступив у «Літературній газеті» зі статтею «Фашисти перед судом народу», звинувачуючи колишніх керівників партії, обвинувачених у створенні «підпільного паралельного троцькістського центру» (далі – цитата):
«Они покушались на Сталина. На великого человека, сила которого, гений, светлый дух устремлены на одну заботу – заботу о народе. Мерзавцы, жалкие люди, шпионы, честолюбцы, завистники хотели поднять руку на того, кому народ сказал: ты сделал меня счастливым, я тебя люблю. Это сказал народ! Отношение народа к Сталину рождает в сердце такое же волнение, какое рождает исскуство! Это уже песня!».
Отже, є особою, яка публічно у тому числі в медіа, у літературних та інших мистецьких творах, підтримувала, глорифікувала або виправдовувала російську імперську політику.
Валентин Катаєв
Валентин Катаєв – російський радянський письменник, поет, кіносценарист та драматург, журналіст, військовий кореспондент. Учасник «білого руху» – в армії генерала Денікіна, який боровся за збереження Російської імперії, у т.ч. проти борців за незалежність України у ХХ ст. Служив артилеристом на бронепотязі «Новоросія» ЗС півдня росії (ВСЮР), командиром першої башти. Під командуванням А. Розеншильда фон Пауліна виступив проти військ УНР під проводом С. Петлюри, зокрема окупував с. Вапнярку у жовтні-листопаді 1919 року. Під командуванням генерала М. Шиллінга брав участь у наступі на Київському напрямку. У 1920 році брав участь у боях проти військ Директорії УНР, які розташовувались у м. Вінниця.
Свою належність до «білого руху» виклав у повісті «Вже написаний Вертер» (1980). За альтернативною версією та написаним спогадам («Майже щоденник») з весни 1919 року воював у складі Червоної Армії.
У творі «Алмазный мой венец» зневажливо висловлюється з приводу борців за незалежність України у ХХ ст. та української державності:
«Смерть его была ужасна, нелепа и вполне в духе того времени – короткого отрезка гетманского владычества на Украине. Полная чепуха. Какие-то синие жупаны, державная варта, безобразный национализм под покровительством немецких оккупационных войск, захвативших по Брестскому миру почти весь юг России».
«Где-то в степях Новороссии он гонялся на обывательских лошадях за бандитами – остатками разгромленной петлюровщины и махновщины, особенно свирепствовавшими в районе еще не вполне ликвидированных немецких колоний».
Ілля Ільф
Ілля Ільф – російський радянський письменник, драматург та сценарист, фотограф. Під час «громадянської війни» брав участь на боці Червоної Армії – червоноармійському караульному полку. У 1920-1921 роках працював завідуючим складом та бухгалтером в Облпродкомгубі (організації з забезпечення Червоної Армії постачанням та формуванню «продзагонів» – спецформувань, які направлялись у сільську місцевість для примусового відібрання продовольства у селян (було складовою політики червоного терору та у подальшому стало причиною масового голоду/голодомору 1921-1923 на українських землях). У 1923 році переїхав до москви, де прожив більшу частину свого життя. В часи масового голоду та репресій- у 1932-1937 роках писав фельєтони для газети «ПРАВДА» – пропагандистської радянської газети, центрального друкованого органу ЦК ВКП (б).
У часи роботи в Одесі, серед іншого працював в агітаційному відділі «ЮгРОСТА», де серед іншого, написав твір «Страна, в которой не было октября», який глорифікував встановлення радянської влади на території Одеси, крім того, серед іншого, одного з керівників Директорії Української Народної Республіки – вищого органу влади та управління, борця за незалежність України у ХХ ст. – Симона Петлюру поруч із імперським російським генералом Денікіним називає «ворогом»:
«Когда Петлюра ссорился с Деникиным, а Деникин с французами, это была вода на революционную мельницу. И мельница работала. Пришлось перенести многое. Один за другим налетали враги, и один за другим они уходили и бежали, теряя мужество и брызгая кровью». (Воспоминания об Украине. Первая публикация – «Гудок», 1923, 6 ноября (подпись И.)
Євгеній Петров
Євгеній Петров (справжнє прізвище – Катаєв) – російський радянський письменник, сценарист та драматург, журналіст, воєнкор. Член ВКП (б) з 1939 року Співробітник одеського карного розшуку з липня 1921 року (у лютому 1920 року утворено Одеське губернське управління міліції та карного розшуку, яке разом з ЧК, загонами ЧОН та регулярними військами вело боротьбу з противниками радянської влади на території Одеської губернії). У подальшому переїхав до москви за сприяння Володимира Нарбута – співробітника відділу друку ВКП (б), де так само працював, зокрема, як редактор пропагандистських сатиричних журналів «Гудок», «Смехач», «Чудак» та «Крокодил», а також у газеті «ПРАВДА». Нагороджений орденом Леніна «за видатні успіхи та досягнення у розвитку радянської художньої літератури» згідно Указу Президіуму ВР СРСР від 31.01.1939 р. та вступив до ВКП (б). У 1937 році стає заступником головного редактора «Литературной газеты» (органом Правління Спілки письменників СРСР).
Підготувала Амєлія МИЙНОВА
