Як в Одесі протягом року відбувалася деколонізація: підсумки, саботаж Одеської мерії та подальші пропозиції
Рік тому начальник Одеської обласної державної військової адміністрації Олег Кіпер підписав два розпорядження про перейменування вулиць та демонтаж памʼяток, які підпадали під дію Закону України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» та містили символіку російської імперської політики.
Про зміни, які відбулися, аби навпаки не відбулися за цей рік, а також мають відбутися у подальшому – розповіли члени робочої групи при Одеській ОВА щодо виконання законодавства про деколонізацію Артем Карташов, який також є головою ГО «Історія.Культура.Демократія», Сергій Гуцалюк, який є істориком та наразі – офіцером Збройних Сил України, Ярослава Різникова – заступниця директора департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини Одеської ОВА та Олександр Городілов – представник Українського інституту національної памʼяті, повідомляє видання «Південь сьогодні».
Перейменування вулиць: з чого почалося
Нагадаємо, цим розпорядженням в Одеській області було перейменовано 432 назви вулиць, скверів та провулків, зокрема 84 – у самій Одесі. Але що передувало таким змінам? Глобально, звісно, усвідомлення необхідності у відмові усім можливим проявам проросійських наративів на території українських міст, які наразі боронять від окупантів наші захисники.
Перші спроби на державному рівні відмовитися від надбань «радянщини», які втілювали цінності комуністичного режиму, відбулися у 2015 році. Тобто, через рік після початку російської збройної агресії. Йдеться про Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». В результаті цього зокрема в Одесі деякі топоніми зазнали змін. Одним з найбільш резонансних по місту було перейменування проспекту Маршала Жукова на проспект Небесної Сотні у 2016 році – за розпорядженням тодішнього очільника обласної адміністрації Михайла Саакашвілі. Згодом місцева влада в особі міського голови Одеси Геннадія Труханова, намагалася повернути стару назву: організовувались громадські обговорення, навіть відбувся суд, який, врешті-решт, і вирішив, що такі дії суперечать закону. Однак на цьому спроби саботувати міською владою перейменування вулиць міста не скінчились.
В умовах повномасштабної війни, потреба у відмові від всього російського, радянського, імперського – усього, що тим чи іншим чином суперечить цінностям сучасної незалежної України, стала гострішою. У 2023 році набув чинності вищезгаданий Закон України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії». Згідно з цим законом, відповідні перейменування топонімів, демонтаж пам’яток діячам, які підпадають під дію Закону, мала б здійснити протягом року місцева влада – тобто сільська, селищна або міська рада. Однак якщо повною мірою це не було виконано – за справу має взятися обласна адміністрація. Що і сталося у 2024 році.
За словами Ярослави Різникової, до того, як повноваження перейшли до начальника Одеської ОВА Олега Кіпера, в Одеській області було перейменовано вже 1707 вулиць. В результаті напрацювань робочої групи при ООВА, як вже зазначалося, було здійснено ще понад 400. Тут варто зазначити, що на відміну від органів місцевого самоврядування, робоча група при обласній адміністрації мала лише три місяці, і йшлося не про одне місто, а всю область. Очевидно, що кожне перейменування має своє вагоме підґрунтя. Але окрім цього, члени робочої групи намагалися перейменовувати топоніми таким чином, аби, наприклад, вулиця, яка носила назву радянського генерала – була названа на честь полеглого українського Героя, як сталося з вулицею Генерала Петрова у Хаджибейському районі Одеси. Наразі вона названа на честь полеглого захисника України – військовослужбовця «Азову» Євгена Танцюри, який загинув у 2022 році, боронячи Маріуполь.
«Щоб краще суспільство зрозуміло наше рішення, ми в більшості випадків перейменовували вулиці на честь людей, які мають схожу специфіку», – пояснив Артем Карташов.
Якщо повернутись до резонансу навколо перейменувань, нагадаємо, одразу після оприлюднення розпорядження Олега Кіпера, мер Одеси Геннадій Труханов назвав це «обнуленням міста». Детальніше про це можна дізнатись у попередніх наших публікаціях за посиланням тут і тут.
Варто зазначити, що не лише представники мерії були обурені такими змінами. Серед невдоволених перейменуваннями було чимало одеситів.
«Тобто насправді це розпорядження голови обладміністрації підсвітило таку проблему, що частина населення Одеси вважає єдиною можливою правильною виключно російську версію Одеси», – зазначив Артем Карташов, підкреслюючи, що, на щастя, більшість жителів все ж таки підтримали зміни.
На думку Ярослави Різникової, перші хвилі обурень перейменуваннями у 2016 році могли бути обґрунтованими тим, що люди просто не мали такого вільного доступу до інформації про певних російських або радянських діячів, які тривалий період, зокрема у радянські часи, висвітлювалися зокрема в Україні лише з позитивного боку. Разом із цим, поширення інформації про українських діячів або представників інших національностей, які пропагували проукраїнські ідеї або виступали проти радянського режиму – не відбувалось, вони залишалися в тіні, і лише невеликий відсоток людей знав, що Одеса має велику кількість видатних діячів у різних напрямках.
«Можливо, інакше і не могло бути. Інформація, матеріал, дані про цих людей, про ці історичні факти, про героїчних людей, які створювали Українську Народну Республіку і так далі – вони не були поширені настільки в масах, щоб це було нормально сприйнято. І оцей певний конфлікт, який розгорнувся після підписання керівником ОВА відповідних розпоряджень – він, я вважаю, розірвав ту бульбашку, в якій законсервувалася велика частина населення досить інтелігентних людей, які присвятили своє життя вивченню тих самих письменників, і ніколи не звертали увагу на якісь нюанси їх біографії. А Закон, який був прийнятий, дав чітко нам розстановку, кого ми можемо глорифікувати. Назви вулиць – це найвища міра глорифікації конкретних людей. І дійсно розуміння вже на 2023 році, 2024-му,2025-му, що ми не можемо глорифікувати працівника ЧК («Чрезвычайная комиссия» (Надзвичайна комісія) – перший орган державної безпеки Радянського союзу – Авт.) – мабуть, що вже має визріти. І на даний момент, мені здається, більшість одеситів, гостей міста, тих, хто втягнутий був в ту дискусію, вони вже могли вивчити і наш довідник, і поритися у доступній повністю інформації, і зрозуміти, чому ж такі рішення були прийняті».
Довідник, про який зазначила Ярослава Різникова – «Герої Одеських вулиць». Учасники робочої групи з питань перейменувань, громадські діячі, фахівці у галузі історії, культури та права створили його для того, щоб відповісти на деякі популярні питання з приводу процесу деколонізації в Одесі та пояснити кожне конкретне рішення щодо його доцільності, а також розвінчати міфи на цю тему. Детальніше про довідник – за посиланням. Також нагадаємо, цього року Український інститут національної пам’яті опублікував фахові висновки щодо належності географічних об’єктів, назв юридичних осіб та об’єктів права власності, пам’ятників і пам’ятних знаків, присвячених Ісаку Бабелю, Валентину Катаєву, Іллі Ільфу, Едуарду Багрицькому та Михайлу Жванецькому – до символіки російської імперської політики. Щодо кожного з них надано детальне пояснення, з чим можна ознайомитись у нашій попередній публікації за посиланням.
«Коли Українська революція отримала поразку у війні за незалежність у двадцятому сторіччі, більшовики швидко почали формувати новий пантеон героїв, «великих» одеситів, і монополію на цих «велики» одеситів зазвичай віддавали тим, хто якось пов’язаний з Одесою, але все життя, або більшість життя проживав в москві. Це такі відомі літератори, як Бабель, Катаєв, Олеша, Багрицький, Ільф та Петров. Тобто як Радянський союз, так і росія, так і, на жаль, місцева влада тривалий час просували суспільству виключно позитивні риси таких персонажів, підкреслювали їх величність через те, що вони є загальнорадянського масштабу, жили і працювали в москві – це «великі» люди. Якщо дискусія починалась на тему того, щоб висвітлити когось, хто в цей пантеон не входить, то й історики, і політики, і будь-які дослідники наражались на таку шовіністичну критику, навіть маргіналізацію. Тобто будь-які спроби подискутувати на тему того, що в Одесі є також інші великі діячі, і це і українці, і євреї, і представники інших національностей, які не були прихильні до Радянського режиму чи російської імперії – вони наражались на гостру протидію і критику», – прокоментував голова ГО «Історія.Культура.Демократія».
Зокрема Артем Карташов наголосив на тому, що досить тривалий час нав’язувалася та підтримувалася теза про те, що Одеса – це російське місто. І навіть у самій Україні таке твердження не викликало здивування.
«У 2014 році стало зрозуміло, очевидно, що рф використовує публічний простір для того, щоб трактувати спотворену історію, зокрема Одеси і України, і претендувати на певні території. Тобто рф і зараз, і раніше часто користувалась такою тезою, що: «Дивіться, Одеса – це російське місто, це Пушкін, Бабель, а що у вас тут було українське?». І, на жаль, навіть на території загалом України багато людей на цей міф купилося, навіть проукраїнських – вони говорять, що Одеса – це Україна, але часто раніше у них не було якихось аргументів: що українського є в Одесі, які одесити були українцями або може інших національностей, які вболівали за Україну або протидіяли радянському режиму. Насправді така інформація була давно, але вона була у науковців. Тобто носіями інформації були науковці, які писали наукові праці, які, на жаль, в публічному доступі важко знайти або які не були достатньо поширені через протидію в тому числі рф і місцевої влади, яка орієнтувалась і орієнтується досі іноді на російські наративи. Тому відповідь держави була – це прийняття закону про декомунізацію у 2015 році. Вже якщо підходити ближче до нашого часу – це закон про деколонізацію так званий».
Розпорядження про демонтаж пам’ятників – є, бажання місцевої влади виконувати – немає
На початку публікації ми згадали про те, що начальником Одеської ОВА Олегом Кіпером було підписано два розпорядження, одне з яких стосувалося демонтажу пам’ятників. І з цим, як зазначив Артем Карташов, значно складніше. Річ у тім, що якщо вулиці відповідно до розпорядження було перейменовано постфактум, то демонтаж пам’ятників, меморіальних табличок тощо – може та має здійснювати орган місцевого самоврядування, тобто в Одесі – мерія міста. Однак значна кількість пам’яток, які входять у розпорядження, досі залишаються у місті. Загалом було демонтовано чотири з дев’ятнадцяти пам’ятників та дев’ять меморіальних дошок, більшість – активістами. До прикладу, усім відомий пам’ятник Пушкіну навпроти будівлі Одеської міськради, на Приморському бульварі, досі привертає багато уваги. Нагадаємо, торік восени противники демонтажу пам’ятників та перейменування вулиць російським діячам культури в Одесі звернулися до ЮНЕСКО.
«Які маніпуляції є: перше – що окремі пам’ятники і дошки знаходяться в зоні ЮНЕСКО, тобто тому ми їх демонтувати не можемо. ЮНЕСКО загалом, я думаю, якщо ми так далі будемо продовжувати, у нас цей статус заберуть, тому що довкола нього міська влада розводить вагон маніпуляцій. Єдиний пам’ятник, який захищається ЮНЕСКО – це пам’ятник Дюку. Пам’ятник Дюку монтажу не підлягає, тому про нього взагалі не говоримо. Всі інші пам’ятники, лавки, урни і так далі – об’єкти благоустрою, які знаходяться в історичному центрі Одеси – для того, щоб їх прибрати, не потрібно ніяких дозволів ЮНЕСКО. Тому, наприклад, пам’ятник Пушкіну сьогодні це, по суті, за своїм статусом об’єкт благоустрою, який можна демонтувати хоч завтра. Але поки що такої волі немає», – зазначив Артем Карташов.
Сергій Гуцалюк заявив, що звинувачення в адресу деколонізаторів щодо вандалізму – безпідставні, а також зауважив на тому, що чимала кількість історичних пам’яток архітектури в Одесі була знищена заради новобудов. Також історик звернувся із питанням, чому на баланс міста Одеси міська влада відмовляється взяти Куяльницький некрополь (або Сотниківський цвинтар), який має статус об’єкта культурної спадщини:
«Де, покажіть, що зруйновано. Навіть два ідоли-істукани головних по півдню України, на яких базується російська пропаганда – зображення Катерини другої і Суворова – воно лежить в художньому музеї. Але в мене питання, чого ці «ізваяння», які не мають ніякої цінності, зберігаються в музеї. Чого воно там зберігаються, воно ніякої цінності немає, це новороби. Воно зависло незрозуміло на чиєму балансі – говорять, що на міському балансі. Тоді в мене питання: чому місто відмовляється взяти на баланс старовинний Куяльницький козацький некрополь, який визнано пам’яткою історії культури, тридцять років йшла боротьба, вчені наполягали, громадськість, щоб це кладовище отримало цей статус. Його на баланс не беруть, зате пам’ятник Катерині і Суворову оберігають… Покажіть мені хоч одну пам’ятку, знищену руками активістів. Або знищену руками обласної адміністрації, УІНП. До великомасштабного вторгнення скільки було знищено історичних пам’яток архітектури, на місці яких виросли багатоповерхівки. Більше сотні пам’яток знищено саме представниками культури, яка виховувалась на творах Пушкіна…»
Також одна з проблем – це статус пам’яток.
«Колись Радянський союз робив штамповано пам’ятники своїм діячам, то одразу вносив до реєстрів – тобто визначав це як якусь мистецьку цінність. Всі пам’ятники, які були встановлені в радянському союзі, практично всі набували статусу культурної спадщини. І зараз трошки ускладнена процедура для того, щоб їх вивести – тільки після цього їх можна демонтувати», – додав голова ГО «Історія.Культура.Демократія».
Слід зазначити, що вплинути на виконання розпорядження органом місцевого самоврядування начальник Одеської ОВА не може – тому наразі процес демонтажу пам’ятників в Одесі «завис у повітрі».
«Чому така ситуація виникає: Закон був трошки кастрований, декларативний. Він зобов’язував голову адміністрації прийняти рішення про демонтаж, але виконувати таке рішення має місцева рада. Але важелів впливу якихось немає. Тобто є розпорядження, але воно нічим не забезпечено. І от бачимо, як результат, міська рада під різним соусом, що це культурна спадщина, відмовляється демонтувати», – пояснив Артем Карташов.
Пропозиції щодо покращення Закону про деколонізацію
Наразі громадська організація «Історія.Культура.Демократія» та представники Українського національного інституту пам’яті, виходячи з отриманого досвіду мають деякі пропозиції щодо вдосконалення Закону. По-перше, пропонується подовжити строк повноважень головам обласних адміністрацій, аби робочі групи мали можливість якісніше опрацювати виконання відповідного Закону. По-друге, надати повноваження обласним адміністраціям самостійно виконувати свої розпорядження або залучати громадськість – що дозволить вирішити, наприклад, питання з демонтажем пам’яток. Також було зазначено про наявність проблеми щодо знання певних історичних фактів, подій та біографій представниками місцевих влад:
«Коли ми працювали в робочій групі, більшість членів робочої групи – представники вищих навчальних закладів або державних установ. Якщо говорити про історико-топонімічну комісію міської ради, то більшість людей там це краєзнавці так звані, трошки розбавлені вони істориками і чиновниками. І ми опинились в такій ситуації, що є державна політика, яка направлена на те, щоб люди, суспільство, більше дізнавалось про боротьбу за незалежність у 20-му сторіччі. Що ми цю незалежність не отримали просто тому, що Кравчук так вирішив. Це була довга боротьба дисидентів, Організації українських націоналістів, різних проукраїнських організацій. До цього були повстання селянські… Це величезний пласт історії, і, по суті, наразі найменш вивчений. Є також купа міфів про Другу світову війну, про українську революцію 20-го сторіччя мало хто знає, що Українська Народна Республіка, Директорія УНР, Гетьманат боролися проти радянської окупації і програли. Але будь-які обов’язки по тому, що це треба вивчати, досліджувати, говорити про це покладені виключно на державу. У нас з 2015 року почалась політика децентралізації, органи самоврядування отримали великі бюджети – набагато більше, ніж раніше, але навантаження це покладається лише на державу. І це викликає ситуацію, коли держава щось знає, місцеве самоврядування щось знати не хоче і відбуваються в нас такі конфлікти… Сподіваюсь, що ті краєзнавці, які є в історико-топонімічній комісії також почнуть щось читати про українську революцію і дізнаються багато нового», – каже Артем Карташов.
Наступна позиція, про яку було зазначено – це захист результатів декомунізації і деколонізації. Зокрема було наведено випадок у Дальницькій громаді Одеської області. Нагадаємо, керівництво громади ухвалило рішення про перейменування вулиць, названих на честь загиблих героїв російсько-української війни Максима Бреславського та Дмитра Мельника. Новими визначили назви Перемоги та Бузкова. Окрім сучасних героїв з мапи громади також вирішили видалити імена Івана Липи, Романа Шухевича, Всеволода Змієнка та Василя Вишиваного. Вулиці, названі на їхню честь, мали намір перейменувати на нейтральні назви – Затишна, Оксамитова, Дружби та Незалежності. Це викликало значне обурення зокрема Українського інституту національної пам’яті, у якому зазначили про необхідність змін у законодавстві. Детальніше про це – у публікації за посиланням.
Наостанок було запропоновано задля будь-якого перейменування або встановлення пам’ятника залучати три сторони – місцеве самоврядування, громадськість та обласну або районну державну адміністрацію.
Окремо Олександр Городілов наголосив: Одеський інститут національної пам’яті має експертну раду, до якої органи місцевого самоврядування можуть звертатися за фаховою консультацією з питань перейменувань.
«Можна проконсультуватися, чи можна на честь такої особи називати вулицю чи не можна, чи є дискусія, чи немає дискусії. Тобто всі механізми пророблені, розроблені, вони діють, але до них місцеві органи не звертаються».
Також він зауважив на неможливості представниками місцевої влади трактувати історію крізь особисту призму, не враховуючи позицію держави:
«Одеса й область належать до України й не можуть бути в якомусь окремому селі, окремому місті, громаді, районі – якісь власні закони й власне трактування історії. Можуть бути місцеві історії, які доповнюють, але не суперечать. Ми не можемо говорити про видатного одеського письменника Бабеля, який служив в ЧК. Ми не можемо говорити про видатного одеського вченого, який був так само чекістом. Є у нас кого вшановувати і є до чого звертатися. Я дуже хочу, щоб ми надалі дивилися максимально державницьким поглядом».
Амєлія МИЙНОВА
