Воїн на позивний «Письменник»: пам’яті захисника з Одеси, який писав книгу з початку служби й до загибелі на фронті

11:26 27/11/2024

Олександр Закерничний був дуже різносторонньою та творчою людиною, а коли росія розпочала повномасштабне вторгнення – прийняв рішення добровільно стати на захист рідної Одеси. За своє життя чоловік освоїв професію інженера-теплофізика, працював інженером з техніки безпеки, а також журналістом, фотографом, начальником комерційного відділу, торговим представником, масажистом та мав неабиякий хист до письменництва – навіть у лавах ЗСУ писав до останнього. З 24 лютого 2022 року розпочинається його історія служби – від роздумів та прийняття рішення до загибелі на передовій. Усе це чоловік зображав із притаманним одеситам гумором, теплом до побратимів, роздумами про життя та війну. Навіть отримав серед побратимів позивний «Письменник». Він мріяв видати книгу, однак не встиг – життя Олександра обірвалося 4 серпня 2023 року на Харківщині. Того ж дня він опублікував свій останній та дуже символічний допис у соцмережах. У листопаді того ж року, до його дня народження, у пам’ять про Олександра, його мрію видати книгу здійснили рідні, які доклали чимало зусиль, аби «Записки добровольця» побачило якнайбільше людей. Про життя Олександра Закерничного, його погляди, книгу, процес видання та подальше життя творчості захисника журналістці видання «Південь сьогодні» розповіла його племінниця Наталія Шевченко.

27 листопада Олександру Закерничному мало виповнитися 50 років. А близько року тому була видана книга «Записки добровольця». Свої короткі та послідовні записи про службу, роздуми, різні кумедні ситуації та спостереження він публікував у фейсбуці та телеграмі. Там за його творчістю спостерігали підписники: рідні, побратими, знайомі та просто люди, для яких ці дописи стали чимось більшим за звичні тексти у соцмережах. У них військові впізнавали своє життя та щось дуже близьке, а їхні рідні дізнавалися більше про буденність та думки захисників. У них було багато гумору без прикрас. Саме тому ці коротенькі історії, так би мовити – щоденник, зібрали стільки прихильників, і коли рідні повідомили про намір видати книгу, підписники охоче підтримали цю ідею та допомогли з реалізацією хто як міг: коштами, досвідом у виданні, організації презентації тощо.

Тож, до цієї дати, ми хотіли би більше розповісти нашим читачам про Олександра Закерничного та книгу, яка навіть після його смерті продовжує жити своїм життям, об’єднувати людей та творити добрі справи.

Життя «на повну» та початок повномасштабного вторгнення

«Він по життю намагався завжди, з дитинства, допомагати і захищати. Дуже світла людина, пряма, і дуже любив пожартувати. Не завжди це сприймалось добре, бо він міг пожартувати і над начальником, потім над командиром. Дуже був веселий. У нього було багато інтересів, і вони часто змінювались. Любив мандрувати, підіймався у гори (Олександр підкорював Ельбрус – Авт.). Жив наче багато життів в одному. І святкував день народження в катакомбах. Тобто абсолютно різні в нього напрямки були. І вино робив, і щось будував в себе на дачі», – згадує Наталія свого різностороннього і вічно чимось захопленого дядька.

Окрім усього, Олександр ще й малював, як додала племінниця, досить самобутні картини. На одній з них, ще у 2021 році, він зобразив щось дуже схоже на майбутнє: повз поле пролітає щось палаюче: чи то ракета, чи то метеорит, а спостерігає за цим людина, і може навіть здатися – військова. Втім, це лише здогадки, проте не назвати це збігом досить важко.

У 2019 році вийшла його перша книга – «Синочка» – маленькі гумористичні оповідання про друзів. При чому про своїх друзів, але вже на військовій службі, Олександр дуже багато пише й у «Записках добровольця». Навіть виникає відчуття, що вони також головні герої, з якими до кінця книги ми начебто знайомі особисто.

З того дня, коли Олександр Закерничний прийняв рішення доєднатися до війська, і починається оповідання. 24 лютого 2022 року: навкруги усі спішать, кудись їдуть, моніторять безперестанку новини. А десь у парку чоловік вирішує свою долю: не довго та остаточно. Так він про це пише:

«Вночі знов не спав. Питав себе, чи готовий померти? Вранці, піддавшись паніці, пішов був у магазин: придбати круп та консервів. Але дорогою передумав і завернув у парк. У парку було порожньо. Якщо й траплялися люди, вони швидко йшли у своїх справах крізь парк навиліт. Вони не гуляли. А я гуляв. Далі так тривати не могло, треба було приймати рішення. Я сів на лавку і закурив. Стотисячного разу прокрутив у мʼясорубці голови жувані-пережувані думки. І вирішив. Одразу ж, миттєво полегшало, наче гора з плечей спала».

Олександр вступив до Одеської тероборони. Однак в Одесі він пробув зовсім не довго. Подальші півтора року він захищав Україну на Миколаївщині, Донеччині, Харківщині та лише зовсім ненадовго навідався до близьких та рідного міста, до якого ставився з теплом та повагою. Цікаво, що саме доля визначила, що біля Одеси Олександр служити не буде – «десь у штабі», пояснює він у книзі, переплутали 12-й батальйон тероборони із 12-й стрілецьким батальйоном ЗСУ. Відтоді близько року воїни пробули на Миколаївщині, звідки потім відправились на передову – у саме пекло.

Книга, яка була потрібна людям

Побутові оповідання у соцмережах, як вже згадувалося, привернули до себе увагу ще тоді – у форматі дописів.

«І в нього взагалі вже було дуже багато підписників. По їх відгуках, їм допомагало. При тому, що дуже важко, було багато такого навколо… Але ці оповідання допомагали бачити якесь світло. Щось таке було позитивне попри таку тематику…», – каже Наталія.

Дізнавалися більше про Олександра завдяки цим дописам і його рідні, адже, як зізнається Наталія, багато подробиць про себе захисник не розповідав. Проте на зв’язку був постійно. Про свої наміри видати книгу він також ділився, але життя у війську не дарує воїнам багато часу на власні захоплення, тож це питання відкладалося.

«Ми були увесь час на зв’язку: «Все добре»… Як родичам кажеш, щоб вони менше хвилювались. А оці оповідання він просто викладав як є. Потім до мене вже звернулось багато матусь його побратимів, які теж хотіли придбати книгу, і вони також сказали, що вони про все дізнавались з того фейсбуку чи у телеграм каналі – що там в них трапилося, бо їх сини також нічого їм не розповідали. І отака була можливість дізнаватися», – ділиться племінниця Олександра.

Робота над виданням, перекладом книги на українську (Олександр писав дописи російською), презентацією внесла у життя рідних багато нового клопоту, який допоміг відволіктися від дуже гіркої та тяжкої новини про загибель Олександра. Вже за кілька місяців відбулася перша презентація в Одесі.

«Ми просто пам’ятали, що то було його бажання, і насправді було дуже важко все це пережити. Це була людина дуже близька, дуже багато було спільного. Не просто родич. Дуже ми спілкувалися. І щоб якось на щось перемкнути увагу, ми вирішили спробувати зайнятись цим питанням, здійснити його мрію, і себе якось щоб відволікти. І ми тоді написали у фейсбуці – на його сторінці, якщо хтось з підписників може чимось допомогти, знає видавців чи вже має такий досвід видання книжок, то пишіть нам. Спробуємо це зробити. І так дивно – так багато людей писало зі всього світу. Ми навіть не знали, що в нього стільки друзів, стільки знайомих зі всього світу. Тобто він якось вмів десь познайомитися і все життя підтримувати зв’язок з людиною… І була така ідея, щоб видати цю книгу до його дня народження у листопаді. Тоді одразу спитали, чи це можливо. Видавцю дуже сподобалась ця книга, він підтримав і сказав, що в принципі ми ще встигаємо. І, як виявилось, дуже багато людей хотіло мати книгу як пам’ять, підтримати, щоб вона була видана», – розповідає племінниця Письменника.

Презентація книги подарувала родині Олександра багато нових знайомств з творчими людьми Одеси і не тільки. Наталія каже, що навіть не очікувала, що прийде настільки багато людей. Тоді перший невеличкий тираж у близько 300 книжок майже одразу розкупили. Після цього було видано ще стільки ж примірників та загалом за рік вийшло близько тисячі.

«Побратими його прийшли (на презентацію в Одесі – Авт.), але вони навіть не могли потрапити у приміщення. Там приміщення десь на сто, мабуть, людей, але люди просто приходили, приходили… розбирали ці книжки. Ми ніколи не стикалися з таким. І в нас тоді була просто одна ідея – зробити все, що ми зможемо. Наш максимум. А там буде як буде».

Книгу Олександра Закерничного навіть читали пораненим військовим в одеському шпиталі – аби підбадьорити.

Театр, музей та кіно

У жовтні цього року в одеській театральній лабораторії «Воля» відбулася прем’єра спектаклю, поставленого по книзі «Записки добровольця».

«Вони сказали, що взагалі по щоденнику трохи складно написати сценарій для театру, коли від першої особи. Але вони це зробили. Ми були на прем’єрі, і вони намагались передати що це і сатира – іронічно, і такі більш серйозні моменти. Дуже багато в них вийшло вмістити оповідань з книги. Ця вистава триває десь годину. Нам дуже сподобалось. І вони нічого не змінювали – лишили повністю тексти як є. Вистава абсолютно книгу відображає», – розповіла Наталія.

Варто зазначити, що виставу «Записки добровольця» у театрі ще показуватимуть надалі, і хто не встиг побачити – ще має можливість це зробити.

Крім того, у родини є бажання щодо реалізації на основі книги фільму або короткого метру. Однак на такі плани потрібно багато зусиль та часу. Тому залишається сподіватися, що згодом історію Письменника можна бути побачити й на екранах.

«Поки що ми шукаємо як це зробити, бо у цьому також немає досвіду», – зазначає племінниця Олександра.

Наразі книга знаходиться в Одеському військово-історичному музеї у рамках експозиції про сучасну російсько-українську війну. Також вона отримала національну нагороду у номінації «Рубежі подвигів та безсмертя». До речі, переклад книги на українську робила рідна сестра Олександра Світлана Шевченко – адже попри усе хотіла зберегти колорит написаного.

А 22 листопада презентація книги відбулася також у Києві.

Про що книга

Книга Олександра поглинає майже одразу. Це не просто розповідь про реальну сучасну війну. Це життя на війні очима письменника з почуттям гумору та іронії, та не без глибоких роздумів та філософії. Не без прямоти та нецензурної брані. Місцями книга змушує посміхатися, може викликати справжній сміх, може дивувати своєю відвертістю. Це книга про конкретних людей, про їхню буденність, відносини, труднощі та багато іншого. Вона не виснажує, а на початку навіть навпаки дивує своїм теплом та, здавалося б, простотою. Не будемо приховувати, вона змушує й плакати. Від усвідомлення того, що її автора вже немає, а після – від прощання з такими вже знайомими нам героями, життя яких також обірвалося не тільки на сторінках. Та й навіть поміж жартів є багато глибоких думок.

Хочемо навести лише декілька цитат, які врізаються у думки та залишаються там на довгий час.

«Все — як у кіно. Як у компʼютерній грі. Тільки серце бʼється дещо частіше. Тільки уламки — гарячі. Тільки люди – живі, реальні».

«Сьогодні в мені щось зламалося. Якась колишня домашня пружина. Сьогодні я зрозумів, що війна не закінчиться ніколи. Ані до Нового року, ані через рік, ані через два. Що цей пил, хропіння, уривковий пунктирний сон, зламаний зуб, привізна дефіцитна вода і смердючий туалет – все це назавжди».

«Ти чуєш вибухи, адресовані тобі, ти чуєш свист куль і осколків, призначених тобі, після кожного прильоту бʼється в конвульсіях земля, тебе засипає пилом і мерзлими грудками. Ти бачиш ворога, який націлив ствола у твій бік. Не якогось абстрактного оскаженілого кацапа зі зведення новин або телевізійного путіна, а конкретного дядечка».

«Уся ця війна тримається лише на ентузіастах. Фронт не розсипається виключно завдяки волонтерам та ініціативним бійцям».

Остання публікація зʼявилася у соцмережах 4 серпня 2023 року вранці, близько 8:00, і мала дуже символічний зміст:

«Чому мухи кусають людей? Не розумію! Комарів ще можу зрозуміти, вони кров п’ють, у крові всякі корисні для них хімічні елементи і таке інше. А мухам що від нас треба? Просто, щоб зробити неприємно? Укус заради укусу?! Війна заради війни? Фашизм якийсь!»

Того ж дня, близько 14:00, водій радіолокаційної станції батареї артилерійської розвідки Олександр Закерничний загинув під час виконання бойового завдання в районі села Чернещина Ізюмського району Харківської області. Він фактично повторив долю свого дідуся-льотчика, так само – Олександра Закерничного, який загинув у 1944 році під час виконання бойового завдання на напрямку Кіровоград — Городище за схожих обставин.

Перед тим, як вирушити на Харківщину, Олександр мав змогу побувати вдома – в Одесі. Вже тоді, каже Наталія, він начебто попрощався з усіма.

«Він тоді був влітку в Одесі. Ми його бачили, і так вийшло, ніби як прощання було. Бо він зміг зустрітися з усіма друзями, знайомими, коли тут був. Ніби відчував. І така людина вже була – зовсім інші очі. Тобто ми його знали таким веселим завжди, а тут такий був весь у собі, у своїх думках. Вже коли їм треба було повертатися, він ніби відчував, як знав, що вже не повернеться… Ми випадково зустрілись і побачили його обличчя – то було таке, що всі запам’ятали», – згадує племінниця.

Багато спогадів про Олександра написали до книги і його побратими. Кожен з них поділився своїми цінними, смішними або зворушливими моментами.

«Якщо б я могла бути почутою, я б подякувала Олександру за віру в краще, яка проглядала крізь рядки його текстів у Фейсбуці. Якщо в нелюдських умовах хтось може зберегти в собі людяність і писати, його мужність багато коштує. Якщо б я могла, я попросила б припинити ці страхіття, що кояться, що забирають від нас талановитих, мудрих, живих, справжніх Людей», – писала підписниця Олександра з фейсбуку Вікторія.

Немало добра зробили і самі «Записки добровольця» після видання. Наталія наголошує – ця книга сама прокладає свій шлях. Вона знайомила та об’єднувала людей, допомагала збирати кошти на підтримку військових та знаходити загублених, ініціювала цікаві події. Деякі з цих історій увійшли до книги окремим новим розділом «Незвичайні історії».

Хотілось би розповісти ще дуже багато про книгу та її автора, але краще за все – почитайте її самі. І це точно не стане дарма витраченим часом. Охочі її придбати та дізнатися деталі можуть звернутися через вайбер або телеграм за номером 0679461613. Варто зауважити, що наразі книг залишилося не багато, а весь прибуток йде на створення нових примірників, аудіокниги та переклад англійською, тож проєкт, як пояснила Наталія, є благодійним, а не комерційним.

Вічна пам’ять Герою!