«Ще є загиблі, які чекають, коли ми їх знайдемо»: військовослужбовиця з Рені про роботу пошукової групи, написання віршів та обов’язок проживати моменти життя

11:09 06/11/2024

Минає третій рік повномасштабного вторгнення, а водночас із цим, безперестанку, продовжуються пекельні бої на передовій – захисники боронять країну від російських окупантів. Серед героїв наші знайомі, однокласники, батьки, діти, брати та сестри, кохані. На превеликий жаль, не всі з них повертаються з поля бою додому живими, і, на жаль, не усіх з них рідним вдається гідно поховати. Віддати честь та проститися з полеглими воїнами-захисниками, проводити їх в останню путь – подекуди єдина для рідних можливість попрощатися. Важливість гідного поховання наших військових розуміють пошуковці, які з самого початку повномасштабного вторгнення роблять усе від них можливе, аби повернути тіла воїнів додому. Катерина Ротаренко, уродженка міста Рені Ізмаїльського району – одна з військовослужбовців зведеної групи пошукових та евакуаційних заходів при Регіональному управлінні ТрО «Південь», учасниця гуманітарного проєкту «На щиті», яка разом з колегами працює на деокупованих територіях. Про особливості роботи Катерини, моральний стан, творчість, підтримку рідних та потреби пошуковців – далі у публікації видання «Південь сьогодні».

Реакція рідних на рішення доєднатися до пошукової групи

До проєкту «На щиті» Катерина Ротаренко долучилася ще з початку 2022 року у якості волонтера у складі громадської організації «Воєнно-історичний центр «Пам’ять і слава». Рішення бути в складі пошукової групи, каже, родина сприйняла досить спокійно, адже військова справа вже є частиною життя сім’ї. Наразі батьки дівчини на пенсії, а старший брат служить у лавах української армії вже понад п’ять років.

«Звісно коли почалася велика війна, батьки хотіли, щоб я приїхала додому – у місто Рені, тому що Одесу обстрілювали. Та я була тут, бо тоді допомагали тільки-но створеній ТрО. Пізніше, у квітні 2022 року, почалася підготовка до пошукових експедицій. На початку я допомагала групі з організаційними питаннями: закупками та іншою підготовчою роботою перед виїздом. Тому батьки не дуже хвилювалися. А у вересні 2022 року я напросилася в першу для мене експедицію, адже хлопці з команди теж не хотіли мене брати – оберігали», – ділиться військовослужбовиця.

При цьому Катерина намагається постійно бути з батьками на зв’язку під час пошукових робіт – аби зайвий раз не хвилювалися.

«Звісно, ніяких подробиць і жахів, з якими ми зіштовхуємося, я не розповідаю, щоб не травмувати. Адже бути в цьому і працювати – це одні відчуття, а розповідати рідним, які за тебе хвилюються і переживають, то це може травмувати їх. Такі речі ні до чого. І, врешті-решт, це не професійно розповідати подробиці нашої роботи».

Були й моменти, коли рідні намагалися вмовити не їздити в експедиції, адже така робота є досить небезпечною – території, на яких велися бойові дії, досі не розміновані, і хоч з пошуковцями співпрацюють сапери, що прокладають «коридор», загроза завжди залишається.

Час від часу Катерині вдається зустрітися з близькими – так військовослужбовиця хоч трохи може запевнити рідних у тому, що усе гаразд. З посмішкою зізнається – ймовірно, про її роботу переважну частину інформації батьки дізнаються з інтерв’ю доньки:

«Я за можливості навідуюсь додому, щоб вони були впевнені що зі мною все добре. Іноді мама приїздить в Одесу, і ми маємо можливість декілька днів побути разом. Гадаю, більше інформації про мою роботу вони дізналися саме з моїх інтерв’ю. Звісно, вони моя підтримка та опора. Вони знають, що відмовляти мене немає сенсу. Бо якщо вирішила, що займаюся цим – значить так і буде. Вперта – в батька».

До речі, як не дивно, мріяла Катерина стати за фахом ветеринарним лікарем – піти шляхом бабусі. Вступила до університету та йшла до мети, доки не зрозуміла, що не зможе витримати таку роботу морально – надто чутлива. Чи могла б вона подумати, будучи тоді ще студенткою, що буде на рівних з іншими військовими займатися такою надскладною та відповідальною справою як пошук тіл загиблих воїнів, залишивши вразливість поза почуттям місії…

Робота пошуковців та актуальні потреби

Бойове хрещення, згадує, відбулося на Харківщині – коли відбувалась деокупація Ізюма. З найпершої експедиції й досі за військовою закріплені чіткі обов’язки: підписання бирок та мішків, проведення фотофіксації тіла та усіх речей, що належать загиблому. За цей час разом із пошуковою групою Катерина побувала на різних напрямках, зокрема – Херсонщина, Харківщина, Донеччина.

(Фото: місто Ізюм, Харківська область – Maxsim Dondyuk)

Кожне відправлення на локацію – узгоджується з вищим керівництвом. Готуються до нових експедицій пошуковці в Одесі: команда збирає усю необхідну інформацію, яку надає Центральне управління, зокрема про те, кого саме треба розшукати, якими були обставини зникнення тощо. І тільки після проведення повного аналізу пошуковці вирушають на локації.

Водночас, варто зазначити, що позаштатна група пошуковців фінансується та забезпечується повністю за рахунок громадської організації «Воєнно-історичний центр «Пам’ять і слава»: від транспорту та обладнання до необхідних побутових речей. Найгострішою та постійно актуальною проблемою є підтримка транспорту в належному для здійснення місії стані, адже на цих авто пошукова група має долати відстані 300-400 кілометрів на день, водночас дороги у прифронтових зонах не пристосовані для «комфортного» пересування:

«Оскільки авто волонтерські, тому і обслуговування лягає на плечі організації та небайдужих людей. Пікапи та рефи (Рефрижератори – Авт.) долають великі відстані прифронтових та польових доріг, тому необхідно постійно підтримувати авто в належному стані. Часто деталі виходять з ладу, і їх треба міняти повністю. Тож, організовуємо збори, бо підтримувати такі запити інші організації чи фонди не можуть».

Допомогти пошуковій групі цивільні можуть поширенням інформації про їх роботу. Можливо підтримати також наданням певних послуг чи обладнанням: серед техніки, яку залучають до роботи, зокрема й дрони. Зауважимо, що наприкінці цієї публікації для усіх охочих допомогти пошуковцям розміщені актуальні реквізити громадської організації.

Час ховає сліди війни

Безперечно, емоційна напруга при виконанні такої важливої, відповідальної та непростої роботи супроводжує зажди. Хоч, як поділилася Катерина, зараз вже не так важко морально, як було на початку, ускладнився сам процес роботи – війна триває довго, і знаходити деякі останки тіл захисників з часом стає дедалі важче: пошуковцям доводиться боротися за кожну знайдену кісточку, яка могла б бути придатна для проведення тесту ДНК:

«Важко було на початку, зараз вже не так. Я долучаюсь до експедицій на Херсонщині, тому робота в напрямку пошуку змінилася, як і останки тіл, які ми знаходимо, бо минуло вже багато часу. Тепер не так важко працювати, важко знаходити, бо час ховає сліди війни та смерті. Ще є загиблі, які чекають, коли ми їх знайдемо».

Слід додати, що цінним є знаходження не тільки тіл українських військових, але й окупантів, адже це шанс повернути з окупованої території додому нашого захисника шляхом обміну.

Завершити історію в собі й розповісти про неї людям

Виразити почуття, допрожити їх та відчути себе почутою Катерині зараз допомагає написання віршів. Вони присвячені не тільки роботі пошуковців, а в першу чергу – воїнам, тіла яких були повернуті їхнім сім’ям. «Завершити історію в собі й розповісти про неї людям» – так це пояснює військовослужбовиця:

«Вірші стали одним із способів висловити свої почуття, бути почутою, завершити певні історії. Деякі з них присвячені конкретним хлопцям, яких ми знайшли й повернули рідним. Це допомагає і мені завершити їхню історію через слова, і зберегти про них пам’ять, розповісти людям».

Під час експедицій знайти спокій допомагає і природа навколо:

«Я люблю природу, тому знаходячись в пошуках мені приємно бути ближче до неї, ніж у місті».

Цей рік ти лежав у полі мертвий, на своїй українській землі, прийняв останній бій

дощі омивали тебе, вітер пронизував душу, ти чекав

Дикі тварини тягнули тебе в різні боки,

комахи їли нутро, а ти чекав

Я ненавиджу ці кляті бірки

Зруйновані будинки, трава, покинуте життя

Я ходжу слідами смерті, шукаю де вона йшла

Війною підписане моє життя

І на вустах – це слово “смерть” щодня

Ми віримо у Бога, молимося янголам та святим, а диявол керує у світі,

Чому?

Надія помирає останньою,

що живий, що в полоні

Я дивлюся на твої фото при житті,

а перед очима ти мертвий в моїх руках

Такі вилиці, навіть на мертвому кістковому тілі вони все одно красиві, виразні.

Я відбираю надію твоє матері,

коли пишу слова на мішку.

Тиша нависне над нами,

ми понесем тебе «НА ЩИТІ»

Я згадую про тебе в ночі, серед сотні тіл та душ, твоя торкнулася моєї.

(Катерина Ротаренко в пам’ять про Євгена, який боронив Херсонщину, 31.12.2023 рік).

(Фото: з локації, де пошукова група знайшла Євгена)

Насолоджуватися кожною миттю, допоки є час

Нещодавно Катерина побувала в Африці. Туди дівчина потрапила завдяки Ярославі Гресь (телеграм-канал «Оповідачка»), яка вирушала у мандрівку до Африки та вирішила разом із організаторами подорожей Nepaketniki подарувати одне повністю оплачене місце в поїздці дівчині, якій потрібне перезавантаження та яка готова розповісти свою історію. Але так вже трапилось, що поїхало три дівчини, серед яких – Катерина Ротаренко: інші два квитки оплатила мережа Аврора та небайдужі, які закрили збір.

Якось в інтерв’ю раніше дівчина ділилася, що має маленьку мрію – доторкнутися до кита. Саме Африка й подарувала військовослужбовиці зустріч з цією величною твариною. Пошуковиця вірить – насолоджуватися яскравими хвилинами життя – це не тільки наше право, а й обов’язок перед усіма, хто віддав життя за нашу свободу:

«Це було повне перезавантаження, новий погляд на себе і життя у цілому. Африка дуже багато дала відповідей на питання. Я не давала собі дозволу їхати відпочивати, а тут сама доля розпорядилася. І дійсно, це було необхідно, бо як би важко не було, щоб не відбувалося, ми не можемо зупинити життя. Скажу більше: ми не маємо права перед тими хто загинув, зупинити своє життя. Хіба вони бажали б нам існувати в заціпенінні? Чи насолоджуватися кожною миттю найкращого в житі, допоки є час? Бо кожного дня ми ризикуємо загинути від рук росіян», – підсумувала Катерина Ротаренко.

Паралельно із цим робота пошукової групи продовжується і буде тривати надалі, виконуючи свою місію – повернення додому наших Героїв. Тому пропонуємо усім, хто має змогу зробити свій вклад, допомогти громадській організації «Воєнно-історичний центр «Пам’ять і слава» донатом за реквізитами:

https://send.monobank.ua/jar/3jcvih9aXw

Моно: 5375 4112 0835 4279

Приват: 4731 2196 5118 8637

PayPal: [email protected]

Leonid Ihnatiev

LHBNVH2GCELC8

Рахунок:

Назва юр. особи ГО” ВІЦ ” ПАМ’ЯТЬ І СЛАВА”

Код ЄДРПОУ 35177828

IBAN UA193348510000000026004217138

Назва банку АТ «ПУМБ»

Код банку (МФО) 334851