Вдома чекають двоє маленьких дітей: дружина полоненого захисника про понад 600 днів очікування, акції в Одесі та участь у громадській організації
Щонеділі Мар’яна відвідує акції-нагадування на підтримку полонених та зниклих захисників. Вона дружина військовослужбовця 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади Андрія, який вже півтора року перебуває у ворожому полоні. Про це вдалося дізнатися з російських телеграм-каналів та підтвердити українською стороною – Міжнародним Комітетом Червоного Хреста це і досі не підтверджено. На захисника вдома також чекає двоє маленьких діток: Поліні шість років, а її молодшому братику у квітні виповниться два роки – татка він бачив лише на фотографіях. Свою історію Мар’яна розповіла журналістці видання «Південь сьогодні».
Вона – з Одещини, він – з Черкащини. Мар’яна познайомилася з Андрієм в Одесі. Дев’ять років тому – у 2015 році, пара почала стосунки, а у 2018 – одружилася. Згодом на світ з’явилася перша дитина – Поліна. «Ми звичайна родина» – каже дружина захисника. Усі справи вони з чоловіком робили разом: разом на роботу, разом – у поїздки, разом на прогулянки. А коли донька пішла у садочок – почали працювати по черзі. Працював Андрій за різними професіями: був охоронцем, шеф-кухарем у м’ясному магазині, та загалом, за словами дружини, був надійною людиною, завжди готовою прийти на допомогу. У 2023 році життя родини змінилося – Андрій став до лав Збройних Сил.
«Андрій у мене взагалі людина не військова. Він пішов служити по мобілізації. Його мобілізували 3 березня 2023 року, вручили повістку, дали три дні. Зібрався і в ніч на 6 березня поїхав на навчання. Вдома залишилася я – на восьмому місяці вагітності, з чотирирічною донькою на руках», – ділиться дружина захисника.
Поки її коханий проходив військову підготовку, Мар’яна народила синочка – Матвія. Зізнається – відчувала шок та навіть подекуди образу – бо дуже потребувала чоловіка у цей момент, адже звикла, що він завжди поряд:
«Це такий шок був, ступор, можливо образа навіть. Ну чому в такий момент, коли мені так важко, коли мені так страшно, він має піти захищати нас, нашу родину в першу чергу, Батьківщину, і всіх людей? Це було ще боляче, тому що коли народжувалася Полінка, він був поруч зі мною, а тут я взагалі сама залишилася».
Про народження сина Андрій дізнався від дружини – телефонним дзвінком:
«Андрій його бачив лише по фото та по відео. Я зателефонувала о сьомій ранку – Матвійчик народився. Зателефонувала, кажу, ми народились. Він дуже радий був, звісно», – каже Мар’яна.
А вже на початку літа 2023 року військовий мав вирушати на перше бойове завдання. Спочатку це було 5 червня, потім дату перенесли – що стало тимчасовим полегшенням, але вже у ніч на 7 червня воїн з побратимами пішов на завдання:
«Вони мали йти на бойове завдання 5 червня, але в останній момент плани помінялися, пішла інша група, а мій чоловік з групою пішли у ніч з 6 на 7 червня. Перед виходом ми дуже багато розмовляли по відео, по телефону. Він мені весь час говорив: «Все буде добре, я повернуся, не хвилюйся». Дуже страшно було, коли він 5 числа мав іти. Не знаю чого так. А коли він сказав: «Ні, ми не йдемо» – трохи попустило. А коли він йшов вже в ніч з 6 на 7, то легкість якась була на душі, тривогу я не відчувала. Він пішов на завдання. Перед виходом він дав мені номер одного єдиного побратима і сказав в разі чого дзвонити йому – він все розповість. І все, більше ніякої інформації. І я чекала. І я б ще чекала, але 9 червня мені зателефонували з ТЦК», – розповідає дружина військового.
Саме 9 червня Мар’яна дізналася, що два дні тому її чоловік зник безвісти при виконанні бойового завдання. Одразу ж після цього їй видали відповідне сповіщення.
«Кажуть: «Я вимушений вам сказати, що ваш чоловік зниклий безвісти під час виконання бойового завдання». Запитали, чи зможу я прийти забрати сповіщення, чи мені його до дому принести. Я сказала, що сама прийду заберу. Це просто холодної води на голову хтось налив. Теж шок такий, ступор…»
Далі співробітники ТЦК порекомендували жінці, куди слід звернутися, а саме у поліцію, до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, СБУ, Червоного Хреста… Тоді ж у їхньої донечки відібрали аналіз на ДНК. Після чого родина намагалася зв’язатися з військовою частиною – аби дізнатися обставини:
«Ми через Фейсбук знайшли цю 56-ту бригаду, знайшли їхні гарячі лінії – я телефонувала, тому що мені потрібно знати, де мій чоловік. Як це, був, пішов на завдання, і де дівся? У військовій частині казали: «Зачекайте, йде службове розслідування». На службове розслідування в них є 30 днів календарних, а іноді нібито до 45 подовження. «Чекайте, за місяць може статися все що завгодно» – вони мені говорили. Потім вже, у мене є рідні, які служать, через них намагалася хоч щось дізнатися, то я почула таку версію, що групу мого чоловіка розбили і взяли 3-4 людей в полон. Через декілька таких дзвінків – ми зі свекрухою телефонували просто до військової частини чи не щодня, і нам теж проговорилися, що групу розбили, і 3-4 людей у полоні».
24 червня того ж року у ворожому телеграм-каналі Мар’яна побачила відео зі своїм чоловіком з побратимом – у полоні. Каже, що українські захисники були у «гримі» та балаклавах, але одразу впізнала коханого по голосу, також вони назвали позивний і бригаду. Підтвердили полон Андрія завдяки відео і в офісі Омбудсмена:
«Хоча я подавала потім ці матеріали до поліції на експертизу, то сказали, що погана якість відео, експертизу фото неможливо зробити, а подавала через офіс Лубінця (Уповноважений ВР України з прав людини Дмитро Лубінець – Авт.), то там 100% співпадіння. І потім ми вже стали рухатися в тому ключі, що це полон».
Далі знову процедури оформлення відповідної документації, отримання сповіщення про полон від військової частини… Спершу родині радили не розповсюджувати жодну інформацію – аби не нашкодити. Тож ніякі акції Мар’яна до вересня 2024 року й не відвідувала. Але водночас почала знайомитись та спілкуватись з іншими родинами захисників 56 ОМПБр – натрапивши на громадське об’єднання «Полігон 56 Бердянськ».
«Почала спілкуватися з іншими родичами, почали їздити на зустрічі в Координаційний штаб – там вже між собою й почали знайомитися. Тому що ці хлопці, які зникли разом з моїм чоловіком, їхні рідні далеко один від одного, ми якось так і не зібралися разом, щоб якось рухатися. Просто періодично зідзвонювалися або списувалися й питали, чи немає ніякої додаткової інформації… Інформації, на жаль, немає. Усі мали надію – мій чоловік же потрапив у полон, і: «Що там?» – а нічого – зв’язку з ним немає, він не телефонував, листів від нього не було. Я надіслала два листи, але відповіді, на жаль, немає. Я не знаю, чи отримав мій чоловік листа, чи не отримав».
Однак вже восени 2024 року дружина Андрія прийняла рішення виходити на акції та підтримувати розголос про полонених та зниклих безвісти воїнів. Почалося все з мирної акції біля відділення Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ) в Одесі, яка відбулася 25 вересня 2024 року. Далі – акції в інших містах, де відбувалися зустрічі, зокрема на Черкащині – Батьківщині Андрія. Після – у Києві, біля Верховної Ради. А згодом Мар’яна натрапила на оголошення про акції від 14 бригади НГУ «Червона Калина» в Одесі. З того моменту вона не пропускає жодної акції.
«Казали, що краще не треба… А що мовчати? Немає вже сил мовчати. Вже 19 місяців, сьогодні рівно 600 днів (на момент нашої розмови 26 січня 2025 року – Авт.). І страшно було стояти з плакатом – стоїш, а на тебе всі дивляться… А тепер вже ні – я ж не просто так стою, я стою за свого чоловіка», – ділиться Мар’яна.
А разом із нею нагадувати про свого батька виходить їхня шестирічна донька Поліна. Зараз дівчинка розуміє – її батько у полоні, і за нього треба боротися, та сама виявляє бажання виходити разом із мамою на акції – аби татко скоріше повернувся додому:
«На той момент, як зниклий безвісти був, це перші три тижні, їй було лише чотири роки. Мені важко сказати, чи зрозуміла вона. Вона бачила, що у мами не все гаразд. Я їй казала, що тато зниклий безвісти. Не знаю, вона, мабуть, ще якось не сприймала це. Але зараз їй вже шість років, і на даний момент вона знає, що її тато в полоні, що за нього треба боротися. Вона дивиться, що мама їздить всюди, куди тільки можливо. Це не тільки Київ, а й інші міста – ми їздимо на зустрічі, і вона виходить разом зі мною на акції. Насправді це була її ініціатива. Я збиралася на першу акцію, і шукала картонку, на якій я щось напишу, і вона так каже до мене: «Мама, а що я можу зробити, щоб тато швидше повернувся?». Я кажу: «Доця, малюємо плакат, будеш стояти зі мною». І вона пішла і відстояла. Вона молодець. Насправді вона у свої шість років розуміє набагато більше ніж деякі дорослі. Тяжке дитинство у наших дітей», – розповідає Мар’яна.
Підтримка суспільства для родин дуже важлива – і як розголос про проблему, і як моральний фактор – що вони не одні, вони не забуті. Варто зазначити, що на акції виходять не лише родини безвісти зниклих та полонених воїнів – за українських Героїв стоять також небайдужі, ті, хто вже втратив своїх захисників або ж їхні побратими. Пам’ятають рідні й про те, що не за кожного військового є кому нагадувати – серед наших воїнів є сироти чи ті, чиї батьки вже похилого віку.
«Ми стояли, і якось до мене підійшла жінка, плаче, каже: «У вас хтось з 56-ї бригади?». Кажу: «Так, стою за чоловіка». А вона каже: «В мене племінник загинув, нещодавно поховали, – каже, – тримайтесь. Я бажаю вам, щоб як можна скоріше повернувся». А сьогодні (26 січня в Одесі відбулася хода-нагадування – Авт.) взагалі класно було – люди сигналили на машинах. Ми стояли з табличками «Сигналь», і вони сигналили. І це дуже радує, що є хоч така підтримка. Дуже хочеться підтримки суспільства. Треба доносити, і це дуже хороший формат – розмовний, коли ти доносиш до людей, чому ми тут стоїмо з плакатами – не просто так, ми тут стоїмо за наших рідних і не тільки. На прикладі нашої бригади: 56 Маріупольська бригада з перших днів повномасштабного вторгнення захищає кордони України, наразі понад 900 зниклих безвісти і більше 500 полонених. Серед них є військові, що потрапили до полону ще в Маріуполі — вони вже понад 32 місяці залишаються в нелюдських умовах. Родини не припиняють боротися за їхнє повернення і згадувати тих, хто віддав своє життя за Україну. В нас є хлопці-сироти, хлопці, в яких батьки літні, і вони фізично не можуть стояти на таких акціях. Тому ми стоїмо і за них», – пояснює дружина захисника.
Понад місяць тому Мар’яна взяла на себе додаткову задачу та стала координатором від ГО «Полігон 56 Бердянськ» для родин з Одещини.
«Це була якась чергова зустріч у нас в Києві, де нас зібралося вже багатенько. І я запитала голову громадського об’єднання: що я можу ще зробити? Як я можу бути ще корисною?» – додає вона.
У громадському об’єднанні родинам допомагають знаходити відповіді на різні запитання, зокрема в оформлені необхідних документів або щодо алгоритму дій. Також відбуваються групові зустрічі з державними представниками, як, наприклад, з Координаційного штабу або з Омбудсменом:
«Ти можеш і сам записатись на особисту зустріч, але є різниця. На групових зустрічах якісь загальні питання обговорюються. Треба ж не забувати, що у нас є ті, за кого немає кому боротися. І треба за них не забувати теж говорити, нагадувати. І плюс це якийсь шанс, що потраплять від нашої бригади у так званий «список» на підтвердження… Може ще хтось підтвердиться в полоні».
До громадського об’єднання може звернутися родина з будь-якої бригади, пояснює Мар’яна.
«Так що якщо комусь потрібно – можете звертатися, чим зможу – допоможу», – додає вона.
На акції в Одесі приїжджають родини з різних куточків як Одеської області, так і загалом України.
«Це не означає, що це тільки Одеса – це всі, хто бажає. Вінниця приїжджала, Миколаїв, Київ. Наша задача – ходити про себе постійно нагадувати, щоб не забували за 56-ту бригаду, щоб за нас теж боролися, щоб наших теж міняли. Все що ми можемо зробити – ходити на зустрічі, акції, нагадувати про себе», – наголошує дружина Андрія.
Водночас вони постійно відбуваються й в інших обласних центрах країни – у Миколаєві, Кропивницькому, Вінниці, Черкасах, Львові, Дніпрі, Житомирі, Запоріжжі, Полтаві. У Києві триває безстрокова акція під стінами Верховної Ради. А до Дня Сухопутних військ родини збиралися під Координаційним штабом, нагадуючи, що проблема полонених залишається відкритою.
Окрім акцій, представники родин також постійно беруть участь у зустрічах і заходах, присвячених поверненню полонених та зниклих безвісти.
Життя в очікуванні дається родині військового тяжко. Колись для Мар’яни опорою і підтримкою був її чоловік, а тепер цією опорою має стати вона.
«Я завжди була за ним, як за стіною, він моя опора і підтримка. А зараз цією опорою мушу бути я. І я чітко вирішила добиватися відповідей і робити все можливе для повернення свого коханого Андрія»
А для тих, хто має бажання та змогу якось допомогти родинам безвісти зниклих та полонених захисників, каже наступне:
«Ми сьогодні йшли ходою і кричали: «Пам’ятай полеглих, кричи про живих». Це дуже хороший лозунг. Його треба завчити і треба пам’ятати. Суспільство нам може допомогти, якщо буде розповсюджувати інформацію про наші акції, якщо буде приходити, стояти з нами. Але не всі морально готові прийти й стати з плакатом, і я це прекрасно розумію. Це можуть бути й репости у соцмережах. Як показує практика – в наш час працює тільки розголос. І навіть Координаційний штаб підраховував у 2023 році, і скільки людей обміняли в 2024 – то в 2024 було більше (за рік, що минув, за інформацією Координаційного штабу, вдалося провести 11 обмінів та повернути на 356 людей більше, ніж у 2023 році – Авт.). Висновок такий, що розголос працює. Але, на жаль, військовополонених та зниклих безвісти щодня стає більше. Тому давайте об’єднуватися і кричати разом, щоб почув весь світ».
До речі, кричати на весь світ – не цілком метафорично, адже родини захисників дійсно виходять на акції й поза межами України. Наприклад, як розповіла Мар’яна, сім’ї Героїв з 56-ої бригади, разом з рідними військових з інших бригад, виходили на акції у Стамбулі та Ватикані.
«Наші дівчата вже побували за кордоном, де розповідали про умови, в яких перебувають наші військовополонені. Ми вдячні всім структурам, які роблять усе можливе й неможливе, щоб повернути наших рідних додому», – додає дружина захисника.
Для тих родин, які вбачають загрозу у розголошенні інформації про своїх зниклих безвісти або полонених Героїв, Мар’яна радить виходити з більш нейтральними плакатами – на підтримку усієї бригади, або ж загалом усіх захисників України. Варто додати, що чого робити точно не можна – це розголошувати усі наявні дані про військового у соцмережах тощо. Раніше про це згадувала й організаторка акцій в Одесі Вікторія. Тож нагадаємо: деякі з таких даних, як, наприклад, посада, рід військ, особливо якщо мова йде про штурмовиків або розвідку, громадянська позиція, а також фото зі зброєю або з побратимами, як і безпосередньо імена побратимів – можуть нашкодити. Залишати контактні дані для пошуку інформації про рідного військового також може бути небезпечним – маніпулювати гірким становищем родини можуть шахраї.
Наостанок Мар’яна поділилася, що раніше мала мрію поїхати з чоловіком на відпочинок до Львова, і мріє зробити це досі – усією сім’єю.
«Дуже чекаємо і віримо, що він скоро повернеться. Ми закликаємо суспільство не забувати про тих, хто все ще чекає на повернення. Це наша спільна боротьба, і вона триває доти, доки останній захисник не повернеться додому».
Амєлія МИЙНОВА
