Хтось зриває прапори на цвинтарях Білгород-Дністровщини: зникли флагштоки на могилах захисників та аккерманця-патріота
Останні пів року на цвинтарях Білгорода-Дністровська та Бритівки, де також поховані аккерманці, відбулися випадки вандалізму над могилами жителів, зокрема – захисників України. Про це повідомила модератор фейсбук-спільноти «Правда Аккермана» Тетяна Деркач – сестра полеглого захисника України Осіпова Віктора, передає видання «Південь сьогодні».
Хтось невідомий зриває біля могил загиблих українські прапори, а сам центральний цвинтар у Бритівці, за словами Тетяни – у занедбаному стані. Серед них опинився і флагшток, який встановили біля могили воїна Осіпова Віктора, про військовий шлях якого ми розповідали раніше. Також зірваний прапор був і на могилі захисника України Білошкурського Максима – наразі батьки військового вже встановили новий флагшток.
Крім того, прапора більше немає і біля могили жителя Білгорода-Дністровського Петра Федоровича Чернишука, який похований на цвинтарі у Бритівці.
(Фото Тетяни Деркач: зірваний прапор з могили Петра Чернишука)
«Прошу звернути увагу правоохоронні органи, органи місцевої влади, муніципальної варти на акти вандалізму, наругу над загиблими воїнами і могилами аккерманців, що останнім часом почастішали. Найсуворіше покарання некрoмaнтам, колаборантам і іншим сортам гiвнюкiв, що зривають українські прапори з могил! Бритівська сільрада, райадміністрація! Може пора на суботник!? В якому занепаді цвинтар! Ганьба!» – пише Тетяна.
Тетяна розповідала журналістці «Південь сьогодні», що Петро Чернишук був справжнім патріотом та дуже багато робив для міста, тому після його загибелі місцеві мешканці вирішили встановити біля могили український прапор, а зараз хтось вирішив його зірвати:
«Петро Федорович Чернишук – людина-легенда нашого міста. Він дуже багато зробив для міста, для України, усе життя присвятив. Він постійно захищав людей, боровся з владою… Він дуже багато зробив для міста. І коли він помер, він був настільки патріотичною людиною, що ми зібралися біля його могили, зібрали гроші і встановили флагшток… Це зробили люди для нього. І ось в нього немає цього прапора – його зірвано».
Ще у 2021 році у місцевій фейсбук-групі Білгорода-Дністровського аккерманець Анатолій Зубчевський до 30-ї річниці Незалежності України присвятив Петру Федоровичу допис, де розповів про життя чоловіка та його внесок у розвиток деяких міст та сіл півдня Одещини.
«В цей день хочеться сказати кілька добрих слів про людей, що кували Незалежність України в нашому такому важкому краї, в нашому місті. Один з них, але певно найвизначніша постать – Петро Федорович Чернишук. Такі люди не вигідні жодній владі. Тому, про них влада намагається забути швидко, як про свій страшний сон. Таким людям не дають грамот, почесних звань та інших регалій. Для таких людей влада готує лише тортури, переслідування, цькування та наклепи», – йдеться у дописі.
Отже, історія Петра Федоровича Чернишука (наводимо текст Анатолія Зубчевського без суттєвих змін):
Народився Петро Федорович 21 листопада 1948 року у місті Арциз в простій робочій сім’ї. Здобувши середню освіту пішов служити до лав радянської армії, де йому припало брати участь в придушенні «Празької весни». Чоловік освоїв професію електрика, працював монтажником-висотником на великих будівництвах тієї країни. Будував Білгород-Дністровський завод медичних виробів та пропрацював на ньому 13 років. Самостійно здобув сім спеціальностей з металообробки, виніс 80 раціоналізаторських ідей. В цілому за своє життя Петро самостійно опанував 15 професій, в тому числі професію скульптора-художника.
З 1984 року Петро Федорович включається в активну громадську роботу, коли на своєму підприємстві створює ініціативну групу по боротьбі з безгосподарністю та зловживанням на заводі. Коли постало питання несправедливості у розподілі житла, путівок на оздоровлення, автомобілів, Петро Федорович достукався аж до ЦК КПРС. Влада змушена була провести збори трудового колективу на БДЗМВ в присутності представників із Москви, області, МВД і КДБ.
В 1985 році Петро Чернишук організовує збір підписів за спорудження пам’ятника загиблим у ВВВ (Другій світовій війні – Авт.) жителям села Мологи, роботи над яким розпочалися ще в 1979 році. За цю активність з Петром Федоровичем добряче попрацювало КДБ. Влада прийняла рішення задвинути його подалі від робітничого руху, тож його відправили в село Молога творити «свій» пам’ятник. Але й працюючи над пам’ятником в селі Петро Федорович не здається – у березні 1987 року передає в Москву вимогу на поновлення фінансування будівництва житлового будинку для робітників заводу, передає матеріали про викриті крупні фінансові афери в колгоспі у Білгород-Дністровському районі.
Після закінчення роботи над пам’ятником, у 1988 році, Петро Чернишук клопоче про повернення на свій завод. Але бунтівник виявився непотрібним нікому. Петро Федорович навіть оголошував голодування, протестуючи проти беззаконня.
Після розчарування у комуністичній владі, в 1989 році, створює в місті осередок «Меморіалу» і починає розкриття злодіянь сталінізму на території Бесарабії. 19 серпня 1989 року на основі «Меморіалу» створюється Білгород-Дністровська міськрайонна організація Народного Руху України за перебудову, співголовою якої стає Петро. Звісно, що він був не єдиним членом РУХу. Білгород-Дністровський осередок об’єднав окрім мешканців Білгорода-Дністровського і району ще й активних людей тодішніх Саратського, Арцизького, Татарбунарського районів, Овідіополя та Ізмаїла.
Розпочинається активна боротьба за державний суверенітет, а потім і Незалежність України. Крім політичних вимог Петро Федорович приділяє увагу в першу чергу захисту прав трудящих, соціальних гарантій, виступає проти порушень законності, фінансових махінацій, порушень в соціальній сфері та комунальному господарстві, не маючи ані доступу до засобів масової інформації, ані фінансової підтримки. Навіть тодішні друзі з РУХу, відомі і авторитетні дисиденти Михайло Горинь та Левко Лук’яненко не в змозі були допомогти місцевому осередку. Він боровся з владою, влада боролася з ним. З 1989 року по 1991 рік – більше десяти приводів, погрози з боку КДБ, шантаж, провокації, підпал квартири.
Навіть після набуття Незалежності, життя Петра Федоровича не змінилося. Він боровся з сепаратистами, які мріяли про Новоросію на кшталт Придністров’я ще давно, на початку 90-х, боровся з «ідолом», що бовванів посеред теперішнього Михайлівського скверу, зупиняв продаж радіоактивної картоплі, протидіяв аферам з розподіленням дефіцитних продуктів харчування у ті далекі від достатку часи, проти розграбування історичного надбання міста, ініціював практичні роботи з відновлення болгарської церкви, повертав церковні споруди громадам.
У 1994 році він балотувався в Депутати ВР від Народного Руху України. І навіть після розвалу РУХу, невеличкий на зріст, але великий своїм духом герой, вливався в будь-які рухи, що декларували демократію, незалежний проєвропейський розвиток України. І навіть залишаючись один, він виходив сам на сам, зі своїми саморобними плакатами, розкладками, зі звичним мегафоном. За свої власні кошти друкував статті в газетах, листівки, які сам власноруч роздавав, організовував людей на обидва наші Майдани. На превеликий жаль, і надалі влада, будь-яка, продовжувала його цькувати, перешкоджати його діяльності, і навіть намагалася вбити.
Петро Федорович не дожив до 30-ї річниці: 25 вересня 2020 року перестало битися загартоване у боротьбі, але змучене серце маленької сильної людини. Він не реалізував свою мрію – зробити пам’ятника захисникам України у місті Білгород-Дністровський, модельний проєкт якого він виконав у пластиліні.
Підготувала Амєлія МИЙНОВА
Перше фото – ілюстративне, останні два – з допису Анатолія Зубчевського
