В Одесі родини безвісти зниклих та полонених захисників і цивільних пронесли містом два стометрових прапори – України та Надії
23 серпня Україна відзначила День Державного прапора. Попри усі сподівання ворога встановити в Одесі триколор, вулицями міста ще впевненіше майорить синьо-жовтий стяг. Аби нагадати суспільству, якою ціною цей символ свободи та незалежності є частиною нашого повсякдення, родини зниклих безвісти та полонених захисників, а також цивільних бранців рф під час урочистої ходи пронесли поруч із стометровим прапором України – чорно-білий прапор Надії. Хода почалася на вулиці Дерибасівській й завершилась на Приморських сходах. Захід відвідала журналістка видання «Південь сьогодні».
На початку акції учасники вийшли із плакатами, прапорами бригад та портретами своїх рідних – безвісти зниклих та полонених воїнів, цивільних заручників рф – аби нагадати про кожного українця, на якого сьогодні чекають вдома. До заходу долучилися їхні дружини, брати та сестри, маленькі діти та літні батьки, військовослужбовці і небайдужі, загалом – понад 150 людей.
Символами цього дня стали два прапори, що майорять поруч – Державний прапор України та прапор Надії:
«Сьогодні прапор Надії є невід’ємною частиною нашого сьогодення, адже це прапор який втілює в собі загальнонаціональну трагедію нашої країни, про яку сьогодні повинен знати кожен громадянин, пам’ятати та бути безпосереднім учасником боротьби за визволення, пошук, розшук та повернення наших безвісти зниклих військових та цивільних, військовополонених та цивільних полонених. Прапор Надії – це не просто елемент пам’яті, це маніфест : символ, що відкрито заявляє про волю та прагнення родин та небайдужих – бути голосом та стояти за тих, кого позбавили волі та особистої свободи в російських катівнях», – зазначає організаторка акції Вікторія Азанова.
Під час промови Вікторія Азанова також згадала про діячів українського національно-визвольного руху та репресії, яких вони зазнавали через радянську політику. Насамперед вшанували пам’ять В’ячеслава Чорновола як символу українського опору:
«Він провів понад 15 років у мордовських таборах та засланнях. Радянська система намагалась зламати його дух, але він повернувся, щоб стати рушієм Незалежності України : «Цей прапор має висіти над будинком Верховної Ради України, як символ нашої свободи та незалежності» – говорив В’ячеслав Чорновіл».
Крім того, згадали таких видатних проукраїнських діячів, долі яких зруйнувала тоталітарна система: Левко Лук’яненко, Степан Хмара, Василь Стус та Олекса Тихий, Алла Горська та Володимир Івасюк, Ігор Калинець та Іван Світличний.
«Прапор у руках лідерів національно-визвольного руху став живим маніфестом усіх розстріляних, закатованих, вбитих та зруйнованих доль наших нескорених українців. Сьогодні наша боротьба за визволення продовжується, нас оберігають ті, хто пройшов найстрашніше пекло російських таборів, колоній та карцерів. І ми обов’язково вистоїмо, рівняючись на наших незламних велетів духу та пам’ятаючи всіх тих, хто будував шлях до свободи тоді, і всіх тих, хто загинув за неї сьогодні, або перебуває в російських катівнях та невідомості, бо вони зникли безвісти та потрапили в полон захищаючи нашу країну, або ж на тимчасово окупованих територіях. Бо сьогоднішній день це не просто можливість розважитись. Передусім – це день пам’яті та вдячності кожному та кожній, хто віддав та віддає найдорожче, за нашу з вами можливість жити у вільній країні», – каже Вікторія Азанова.
Сьогодні на захист України стали звичайні люди різного віку, різних професій, які так само планували своє буденне життя, будували родини, виховували дітей та онуків, мали мрії, але в один день все змінилося – вони вдягнули однострій, були вимушені взяти в руки зброю та дати відсіч ворогу. А тепер тисячі з них безвісти зниклі або у полоні. Деяких звичайних цивільних викрали у власному окупованому місті за небажання зрадити Батьківщину – і тепер вони заручники.
Серед учасників акцій є й ті люди, для яких це єдина можливість розповісти про свого рідного світові. Наприклад, Ганна, яка шукає свого безвісти зниклого сина Сергія вже півтора року, попри свій літній вік регулярно їздить на акції в Одесу з Березівського району. Жінка не має сучасного смартфона та соцмереж – лише портрет, прапор і власний голос.
А на цьому фото – дід Слава, як він сам доброзичливо представився. Його син Михайло зник безвісти у червні минулого року на Куп’янському напрямку. Літній чоловік прийшов на акцію із власноруч розписаною картонкою, на якій залишив свій номер телефону – раптом хтось із перехожих знає щось про долю його дитини. Також там написано: «Я в печалі, одна моя надія, вістки немає! Де, як? Чи загинув, чи живий в катівні терористів?»
Олена – сестра воїна 17-го прикордонного загону Вадима, який зник безвісти у лютому 2025 року на курському напрямку. Відтоді родина не знає подальшої долі свого захисника. Вона закликала пам’ятати, що за кожним іменем стоїть ціла історія, мрії, родини, які чекають на звістку:
«Сьогодні я стою тут із болем у серці і фотографією нашого рідного Вадимчика – військовослужбовця 17 прикордонного загону. Але сьогодні я хочу говорити не лише про свого брата. Я хочу говорити про всіх тих, на кого чекають вдома, про наших безвісти зниклих, про наших полонених, про наших захисників, про яких рідні щодня моляться, плачуть і чекають хоча б маленької звістки… Немає дня, щоб ми не думали про нього, немає ночі, щоб не запитували себе: де він? як він? чи живий? чи чує він нас? Ми не знаємо відповіді. І, мабуть, найстрашніше для рідних – це слово «Невідомість». Проте є надія. І поки є хоча б маленька надія, ми будемо чекати. Вадимчик – для когось просто ім’я зі списку, але для нас це не ім’я і не цифра, це наш брат, наш рідний хлопчик, наша дитина, людина, без якої наш дім вже не звучить так, як раніше. І сьогодні я хочу сказати так само про кожне прізвище у списку безвісти зниклих, за яким стоїть чиясь ціла історія. За кожною фотографією – мама, яка чекає на свого сина. За кожним портретом – батько, який не втрачає надії. За кожним ім’ям – сестра чи брат, які щодня дивляться на телефон і чекають на дзвінок… Ми не маємо права звикнути до цього болю, звикнути до слів «безвісти зниклий» і «полонений». За цими словами живі люди – люди, які мають імена, мають родини, мають мрії. І ми будемо говорити про них доти, доки кожен із них не повернеться додому».
Катерина – сестра військовослужбовця Володимира, який зник безвісти 31 жовтня 2024 року. Вдома на нього чекає родина, зокрема, маленька донечка. Сестра воїна поділилась, як це – жити в очікуванні, що станеться диво, але у відповідь чути лише тишу, а також звернулася до Міжнародного комітету Червоного Хреста:
«Сьогодні я стою тут не просто як сестра, а як голос свого брата – людини, яка сьогодні сама не може сказати, що з нею сталося. Мого брата звати Володимир. Він зник, захищаючи Україну 31 жовтня 2024 року. Того дня моє життя розділилося на «до» і «після». Найстрашніше – не знати, куди зникла людина, чи вона жива, чи їй холодно, чи боляче, чи потрібна їй допомога… Я хочу одного дня прокинутись і почути: «Катю, ми його знайшли». Я хочу почути його голос, побачити його усмішку, обійняти свого брата. Іноді, я ловлю себе на думці, що чекаю на дзвінок, якого немає. Дивлюсь у телефон і думаю: «А раптом зараз?» І потім тиша, яка кричить сильніше за будь-які слова. Минув час, але для нас він не зупинився. Для когось це просто дата у календарі, а для мене – ще один день без брата, ще один день у невідомості, ще один день очікування, ще один день, коли я не знаю, чи зможу колись сказати йому: «Братику, ти вдома, я тебе тут чекала». Ми звертаємось до всіх, хто має повноваження чекати наших рідних: Міжнародний Комітет Червоного Хреста – де ваша робота? Де реальні дії? Де пошуки, де відповіді?…»
Водночас сестра зниклого на Бахмутському напрямку захисника Павла – Ганна закликала суспільство не залишатись байдужим до долі Героїв, які ризикували власним життям у боротьбі проти окупанта:
«29 серпня 2023 року у населеному пункті Кліщіївка Бахмутського району з ним обірвався зв’язок. Відтоді у календарі нашої родини є особливий відлік: життя до 29 серпня і після нього. Минав час, змінювалися пори року, але не змінювалось головне – ми чекаємо і віримо. Чекаємо не на страшну звістку, а на повернення, щоб обійняти міцно-міцно. Поки сім’я чекає – людина не зникає… Сьогодні я хочу сказати від імені всіх родин: ми не втомилися чекати. Ми будемо чекати, стояти, вірити, кричати імена, говорити про наших рідних. Тому що вона наше все, наше життя. Ми звертаємося до кожного: приєднуйтеся до родин безвісти зниклих та полонених, не мовчіть. Бо мовчання також відбирає життя. Не сьогодні – завтра біда також може постукати у твою домівку. Не можеш стояти поруч – розповсюджуй фото, відео, говори. Не давайте їхнім іменам бути забутими, бо вони ризикували найдорожчим – життям за кожного з нас».
До акції долучалися перехожі і небайдужі, військовослужбовці та ветерани, але що розчарувало родини – жодного представника місцевої влади попри запрошення.
«Їхня відсутність на наших акціях – це теж позиція, вони категорично не сприймають, не цікавляться, не звертають звагу на родини зниклих та полонених, хоча кожного разу на кожну акцію я пишу не просто звернення, я пишу, що запрошую їх до нас на акцію. Ви не зможете постійно робити вигляд, що нас немає, ви не зможете піаритись відосиками без дій та в повній байдужості», – наголосила Вікторія Азанова.
Після завершення першої частини акції почалася урочиста хода: учасники пронесли містом два стометрові прапори: синьо-жовтий та чорно-білий. На Приморських сходах відбулась фінальна частина заходу. Прапор України та прапор Надії дивилися з одного боку на пам’ятник Дюку де Ришельє, вбраного у вишиванку, а з іншого – на Одеський морський вокзал, який, безумовно, ще довго після Перемоги нагадуватиме усім про те, що таке російська агресія.
Сьогодні Україна святкує свою 35-ту річницю незалежності. Не забуваймо, завдяки кому це стало можливим!
Пам’ять і шана – полеглим, голос і підтримка – зниклим безвісти і полоненим, повага і донат – тим, хто продовжує виборювати нашу незалежність під натиском ворога.
Амєлія МИЙНОВА
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
