«Ми ще скаржимось, що погано живемо»: голова громади півдня Одещини про відрядження до Донецької області
Голова Лиманської громади Білгород-Дністровського району Василь Резніченко після відрядження до Донецької області у своєму дописі поділився враженнями щодо життя місцевих мешканців на прифронтовій території, зауваживши – що спогади про це не полишають, передає видання «Південь сьогодні».
Раніше ми повідомляли, що голова Лиманської громади тимчасово перебував у прифронтовій зоні, де, як ми припускали – працював на будівництві фортифікацій разом з іншими працівниками громади.
В Одному з сіл Донеччини Василь Резніченко познайомився з літніми людьми, які увесь цей час продовжують жити в рідному домі. Це Катерина Максимівна і її чоловік Валентин. Жінка довго працювала поштаркою, він – водієм. Зараз обоє пенсіонери. Вони розповіли посадовцю, що насправді далеко не найкращі умови життя були й до початку російської збройної агресії у 2014 році:
«Довго говорив з ними, розпитував, чи не страшно жити на цій території? Виявляється, такі умови життя були ще задовго до війни, до 2014 року».
У невеличкому селі всього на 40 будинків, розповідає Василь, немає ані школи, ані дитячого садочку, ані навіть магазинів, аптеки, лікарні й заправки. Вуличного освітлення у цьому населеному пункті також немає й, як поділилися місцеві, ніколи не було.
«Як не оглядався, ніде не побачив ліхтарів», – пише голова Лиманської громади.
Машина з поштою приїздить до людей раз на місяць. Дещо частіше – раз на тиждень, приїздить імпровізований магазин: «Жигуль», з капота якого можна придбати певні товари.
Варіантів працевлаштування також там не багато – є тільки шахта, куди працівників спочатку забирають автобусом, а потім повертають назад додому:
«Інфраструктура повністю відсутня, хоча в селі кілька десятків людей. Роботи в селі нема, молодь давно виїхала. Є тільки шахта, де ще можна працювати, робочих щодня забирає звідси автобус і привозить назад», – продовжує розповідь Василь Резніченко.
На цьому фото голова громади з новим знайомим – його також звати Василь. Чоловік мешкає у сусідньому селі, доглядає стареньку маму.
На жаль, і без того непросту ситуацію згодом погіршила війна – люди залишились майже відірваними від інших регіонів у буквальному сенсі:
«Біда в тім, що ось такий стан речей в цих шахтарських селах не змінювався багато років, люди кажуть, і так не дуже добре жили, а тут ще й війна почалась. Світла часто нема, звʼязок поганий, інтернет тим більше. Якщо десь поломка на лінії – РЕС сюди не приїжджає, ремонтують все самостійно як можуть».
Тим не менш, місцеві продовжують чекати та вірити в Перемогу й сподіватися на хоч якісь зміни на краще. Василь Резніченко зауважив, що усі з них розмовляють українською.
«Зізнаюсь чесно: не уявляв навіть, що так буває! Увесь час подумки порівнював з нашими селами на Одещині, де навіть у віддалених куточках є школи, садки, будинки культури, інтернет, та й вся потрібна інфраструктура, дороги, вуличне освітлення тощо. А ми ще скаржимось, що погано живемо. Один гарний момент запамʼятався: на Донеччині всюди збережені лісосмуги, не спилені до пеньків дерева, як у нас. Хоча ціна на вугілля така сама, біля 11 тис. грн за тонну. От цьому нашим людям не завадило б повчитися. А ще, мабуть, таки варто більше цінувати те, що маємо, адже багатьом українцям зараз живеться набагато гірше. Взяв контакти цих людей, за можливості відправимо їм якусь допомогу», – підсумував голова Лиманської громади.
Наостанок посадовець побажав читачам наснаги на добрі справи і не лишатись байдужими.
Підготувала Амєлія МИЙНОВА
Фото – Василь Резніченко
