«Коли народ не стає грудьми за своїх Героїв, він стає на коліна перед ворогом»: в Одесі тривають акції на підтримку безвісти зниклих та полонених захисників
У неділю, 12 січня, в Одесі біля залізничного вокзалу відбулася сімнадцята акція-нагадування про безвісти зниклих та полонених Героїв, рідні яких продовжують боротися, вірити та чекати повернення своїх захисників додому. Щонеділі учасники виходять з прапорами, плакатами та фотографіями українських воїнів, аби нагадати – вони є, і вони потрібні вдома своїм батькам, дружинам, дітям, братам та сестрам. На акції побувала журналістка видання «Південь сьогодні».
«Благаю, поверніть мого єдиного сина», «Будьте голосом безвісти зниклих. Вони кричать, а ви не чуєте!», «Безвісти зниклий. Я не тінь. Я не мертвий. Будь моїм голосом», «Цивільні в полоні! Вони мають бути вдома!», «Мій син у полоні. 33 місяці тортур. Люди, допоможіть!», «74 ОРБ. Азовсталь. Поверніть, ви обіцяли! Полон вбиває!», «Ти боровся за нас – я борюся за тебе», «В тебе завтра плани, в них – тортури! Ми – голос тих, кого не чути», – такі лозунги лунають на плакатах та прапорах родин захисників та небайдужих, які прийшли їх підтримати.
Організатор цих акцій Вікторія Азанова – сестра воїна 14 бригади Національної гвардії України «Червона Калина» Олексія Герента, який вже понад рік є безвісти зниклим. Для неї було важливо, аби суспільство дізнавалося не лише за полонених воїнів, а й тих, над ким нависає страшний статус «безвісти зниклий» – військовий, зв’язок з яким обірвався перед відправкою на бойове завдання та подальша доля якого залишається невідомою. Саме тому кожна акція проходить у розмовному форматі:
«Ми проводимо такі акції кожної неділі задля того, щоб наше суспільство знало, пам’ятало якою ціною кожного дня наша Україна здобуває вільне небо… Ми стоїмо тут, щоб нагадати про наших безвісти зниклих захисників. Понад 70 тисяч тих, хто зник безвісти, виконуючи бойове завдання. Ми стоїмо тут, щоб нагадати за наших полонених захисників, яких зараз понад 10 тисяч – тих, над ким щодня знущається кат, щодня проводять тортури та морять голодом. Вони зараз в пеклі. Полон – це не опція збереження життя. Кожного дня їх катують, над ними знущаються. Зараз у нас холодний період – зима. Їх відправляють у холодні куточки росії, такі як Алтай, Сибір. Будь ласка, не будьте байдужими та пам’ятайте, якою ціною наші хлопці зберігають життя там – в полоні у ката. Байдужість – вбиває, полон – вбиває, невідомість – вбиває. Коли народ не стає грудьми за своїх Героїв, народ стає на коліна перед ворогом. Вони пішли захищати нас, залишили свої родини та домівки, віддали найдорожче: хтось віддав життя, хтось віддав здоров’я. Вони заслуговують на повернення додому», – наголошує на загал Вікторія під час акції.
На акцію приходять рідні воїнів різних бригад, вони зникли у різний час та на різних гарячих напрямках, але на кожного з них чекають вдома. Ці захисники боролися за свободу України, а сьогодні їхні близькі закликають боротися за свободу та повернення Героїв.
«Хочемо їх вже обійняти», – каже дружина зниклого безвісти воїна 56-ої окремої мотопіхотної Маріупольської бригади Ольга. Свого коханого жінка не чула вже два роки.
У Мар’яни чоловік також є захисником у лавах 56-ої бригади. Наразі, каже жінка, тільки з їхньої бригади близько 900 Героїв – зниклих безвісти та більше 300 – у полоні. Її коханий у полоні вже 19 місяців, про що рідні дізналися з ворожих телеграм-каналів – офіційно це й досі не підтверджено.
«Потрібно говорити про полон, зниклих безвісти, потрібно про них кричати. Чим більше і гучніше буде наш голос, тим швидше нас почують і повернуть і знайдуть наших рідних», – впевнена Мар’яна.
Трохи далі з плакатом стоїть Надія – вона чекає на повернення свого сина вже 33 місяці – він боронив Маріуполь та потрапив у російський полон.
Тетяна – мати зниклого безвісти захисника з 35-ої бригади морської піхоти, який відправився на своє перше бойове завдання на Донеччині 29 жовтня 2024 року, а вже 30-го – зник безвісти.
«Я хочу, щоб про нас говорили, що ми шукаємо своїх дітей, чоловіків, братів. Тому що сьогодні постукала біда у наш дім, а завтра може постукати біда в дім до інших. Тому я дуже прошу, щоб вони про нас говорили, були голосом наших дітей, чоловіків, братів, бо ми їх ще чекаємо, сподіваємось, що вони ще живі, хтось у полоні. Якщо не дай Боже вийшло так, що хтось залишився на полі бою, то я прошу у влади, аби вони знаходили наших хлопців, щоб повертали їх додому, щоб нам було куди прийти. Тому що це пекельний біль, коли ти просто чекаєш у невідомості, і він вбиває кожного дня. Тому я всіх прошу бути небайдужими, подивитися на нас», – каже Тетяна.
Інна представляє 5 окрему штурмову Київську бригаду. Її брат потрапив на Донеччині у полон рік і два місяці тому, однак офіційного підтвердження вона також не має – лише відео з російських ресурсів. Наразі, каже жінка, з їхньої бригади з полону за майже три роки повномасштабної війни вдалося звільнити лише трьох захисників:
«Ми виходимо щонеділі, щоб підтримати всі родини зниклих безвісти і полонених, і нагадати суспільству, що в країні війна: донатити, шукати, не забувати. Тому що сьогодні ми, а завтра може бути хтось інший», – наголошує Інна.
Рідний брат Ганни зник безвісти майже сім місяців тому під час евакуації, потрапивши під мінометний обстріл ворога. Жінка впевнена – її брат живий, і сподівається знайти його.
«Стою тут для того, щоб наше суспільство розуміло і не забувало, завдяки яким хлопцям у тилу сьогодні п’ють каву, посміхаються, радіють життю», – каже вона.
Ганна також дуже сподівається, що держава надасть більшу підтримку рідним безвісти зниклих захисників та організує більше комісій для тих, кому розібратися самостійно, як діяти після такої страшної звістки – важко. Особливо мова йде про людей старшого віку, адже зокрема її матері було значно важче зрозуміти механізм роботи структур:
«Я думаю, що в кожній громаді повинна бути ось така комісія, яка буде допомагати людям. Яка буде давати список, сідати з тією жіночкою: мамою, бабусею, тому що дуже багато бабусь також, є хлопчики, у яких немає батьків – і щоб вона сідала з ними і це опрацьовувала. Тому що коли я вперше починала дзвонити – зі мною не хотіли говорити, тому що я сестра, поки я не надала усі документи. Моє побажання – щоб всі хлопчики повернулись додому, закінчилася ця клята війна, і щоб наш недоброзичливий сусід нас лишив, щоб ми самі собі розвивалися, і ми самі будемо вирішувати, як нам жити. А на сьогоднішній день – щоб було достатньо комісій, які будуть допомагати людям, щоб вони отримували цю всю інформацію. Тому що коли проходить рік, і ти не отримуєш ніякої інформації, згасає надія».
Серед учасників акції стоїть одна родина, чий рідний – батько, свекор та дідусь – цивільний мешканець Херсону, залізничник, який потрапив у ворожу неволю через відмову співпрацювати з окупантами – перешкоджання постачання броньованої техніки до залізниці з Криму. У вересі 2022 року чоловіка викрали з власної квартири, а згодом засудили до позбавлення волі на шість з половиною років у російській в’язниці.
Тетяна вийшла нагадати про свого полоненого племінника, який боронив Маріуполь та вже третій рік перебуває у полоні.
«Ми народжували, ростили своїх дітей, і не думали, що колись вони побачать війну. Такі муки, як вони витримали у Маріуполі – без води, в холоді, у підвалах, скільки вони всього побачили, що ми у житті не бачили – нашим дітям довелося пережити. Бачили, як гинули їхні друзі, як собаки розтаскували трупи, і вони нічого не могли зробити», – наголошує Тетяна.
Цього разу на акції також були присутні військовослужбовці 28-ої та 35-ої бригад, які прийшли нагадати про своїх побратимів та підтримати їхні родини.
І це лише декілька історій тих, чиє життя вже тривалий час сповнене невизначеністю, відчаєм та сподіваннями. Вони виходять на акції, аби нагадувати суспільству, що війна ще триває, і що тим, хто став на захист нашої країни – потрібна допомога. Вони сподіваються, що одного разу, проходячи повз, хтось зможе впізнати обличчя безвісти зниклого захисника на фото та сказати про нього хоча б щось. Вони сподіваються, що держава буде звертати та приділяти більше уваги питанню безвісти зниклих та полонених. А також, що міжнародні спільноти, а особливо уповноважені у цих питаннях структури, будуть чути українців, яким потрібна їхня допомога.
У коментарях журналістам організаторка акцій Вікторія розповіла, що байдужість суспільства, на жаль, досі відчувається, однак поступово такі заходи приносять свої результати. Зокрема нерідко вона чує вдячність від самих військовослужбовців, які розуміють – якщо станеться нещастя, і вони потраплять до полону – за них будуть боротися.
«Практично кожного разу дійсно військові, які просто проходили – вони підходять до нас, цікавляться, дякують, хтось ділиться своїм горем. Наприклад, минулого разу до мене підійшов чоловік, який сказав, що в нього загинув брат, і те, що ми робимо – це дуже важливо…. І коли ти бачиш, що їм це не байдуже, і це надає сили», – розповіла вона.
Найголовнішим результатом Вікторія вважає й те, що рідні безвісти зниклих захисників перестали боятися виходити та заявляти про своїх близьких, нагадувати про їхній вчинок та про те, що за них потрібно боротися. Також вона зазначила про роль розголосу і за кордоном, у тому числі про можливий вплив на повернення з ворожої неволі українців. Зазначимо, як повідомляли 31 грудня у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими, у 2024 році повернули з російського полону на 356 людей більше, ніж у 2023 році.
«Люди почали говорити на всіх платформах. Як в межах нашої країни, так і за її межами проходить боротьба, доноситься всім громадянам нашої планети про те, що наразі українські воїни, які стримують агресію, наша маленька країна, яка стримує таку орду 140-мільйонну – що наші хлопці віддали найдорожче на даний момент, і якщо світ не підключиться, то це може очікувати кожного. Тому я вважаю, що наші акції, які проводяться і в Україні, і за її межами, зробили дуже багато, і треба продовжувати їх робити і збільшувати їх чисельність».
Амєлія МИЙНОВА
