«Наші хлопці вже майже тисячу днів у полоні»: рідні військовополонених з Одещини про складний шлях, який долають майже без підтримки

Захисники України з Одещини Олег Ободовський та Володимир Печериця потрапили у ворожий полон на Херсонщині у перший день повномасштабного вторгнення. Обидва розпочали службу ще під час АТО та боронили країну у лавах 59-ої окремої мотопіхотної бригади. Наразі, вже третій рік, військові перебувають у неволі, а їхні рідні намагаються робити усе можливе, аби наблизити повернення своїх синів, чоловіків та братів додому. Про непростий шлях очікування та повної невідомості, якість комунікації та допомоги від Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими та Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ) журналістці інформації агенції «Південь сьогодні» розповіли сестра та дружина Олега Ободовського Анжеліка й Наталія, а також мати та рідний брат Володимира Печериці Надія та Дмитро.

З початку повномасштабного вторгнення та втрати зв’язку з рідними ці родини тримаються разом. Кажуть, що жили у сусідніх селах, а їхні рідні служили разом, тож і цей складний шлях вони проходять разом – на акціях, на зустрічах у Координаційному штабі та відділенні Червоного Хреста.

(На фото Олег Ободовський з родиною та Володимир Печериця перед повномасштабним вторгненням)

Дмитро згадує, що про початок повномасштабного вторгнення дізнався від брата Володимира, який тоді й повідомив – їх узяли в оточення. З того моменту зв’язок обірвався. А ось рідні Олега навіть не встигли почути його у цей день. Лише згодом обидві родини дізналися – захисники у полоні.

«Потрапили у полон у першій день війни – 24 лютого 2022 року в Херсонській області, село Рикове. Ми вранці, коли почалася війна (повномасштабна – Авт.), як завжди знали, що вони обороняють кордони нашої України і постійно на зв’язку: «Де ти, що ти, що трапилось». Ніякої відповіді не було – не могли додзвонитися», – згадує сестра Олега Анжеліка.

Після втрати зв’язку із рідними родини почали шукати хоч якусь інформацію. Однак ані командування, ані інші структури не могли надати ніякої чіткої відповіді. Олег та Володимир вважалися безвісти зниклими. Однак через декілька днів після повномасштабного вторгнення родині Володимира надійшов дзвінок. Хто телефонує – невідомо, розповідають брат Дмитро та мати Надія. Тоді невідомий перепитав, чи вони є рідними військового та спитав щодо його фотографій. А потім повідомив – їхній брат та син – у російському полоні:

«Зателефонував місцевий житель, так людина представилася. І запитав у мене: «Ви мати такого-то військового? Скиньте фото свого сина». Перший день війни, ми всі шоковані. І для чого? Російською мовою людина розмовляла. Поки ми це все обговорили (з рідними – Авт), ця людина знову зателефонувала і сказала: «Я сам знайшов вашого сина в соцмережах. Він у вас великий кремезний хлопець. Серед вбитих його немає». Я кажу йому: «А звідки ви знаєте?». А він сказав, що вже на той час бойові дії пройшли через їхній населений пункт, і вони вже підбирали цих двохсотих (загиблих – Авт.) Їм попадалися і поранені. І якось в голову прийшла така думка за полонених. Я в нього спитала, чи можливо, що він у полоні. Це вже в нас було 28 лютого, коли ми з ним розмовляли. Він сказав, що він скидав відеоролик, сказав: «Шукайте, він день гуляє в інтернеті». Ми переглянули, нічого не знайшли. А тоді я ще попросила чи можна буде ще з ним поспілкуватися. Він дозволив. І так ми 2-3 дні були з ним на зв’язку. І він, коли я розповіла, що ми відео не знайшли з полоненими, каже: «Через пару хвилин буде з вами розмовляти ще одна людина». І наскільки я зрозуміла, то був російський військовий. Він сказав, що мій син і Ободовський у полоні. Я питаю: «Чи можете це підтвердити?». Він сказав, що скине список. Скинув список на клаптику жовтого паперу. Там було сім прізвищ. Серед цих прізвищ були і наші: Ободовський Олег і мій син Печериця Володимир і ще було п’ятеро», – каже Надія.

Далі родині вдалося дізнатися, що з Криму полонених везуть до рф. На цьому інформація обірвалася.

Тривали постійні пошуки інформації, зокрема – у ворожих телеграм-каналах. Минали місяці. Жодної інформації від державних структур так і не надходило. І тоді, приблизно через два-три місяці, вдалося знайти фото та прізвище полонених в одному з російських пабліків. Одразу ж родини намагалася надати знайдену інформацію до Координаційного штабу, аби пришвидшити процес обміну.

«Моніторили російські телеграм-канали… Іншої надії більше не було. Хоч якусь інформацію можна було отримати звідти. Ми як рідні, близькі, надавали їм інформацію, яка у нас є, і фото полонених, і приблизне місцезнаходження. І відповідь була завжди, що: «Це не є інформація офіційна. Ми не працюємо з неофіційною інформацією», – каже Дмитро.

Тож, уся знайдена інформація у соцмережах та наданий невідомим список полонених не стали корисними для державних органів. Однак вони надали надію й іншим родинам, чиї чоловіки, сини та брати вважалися зниклими безвісти:

«Цей список з’явився, цих семеро чоловіків. Мій син (Дмитро – Авт.) усі родини обдзвонив, познаходив їх у соцмережах, сказав, що їхні рідні у полоні. Знаєте, війна, ніхто не очікував. Не знали навіть, що робити із цим списком. Пішов (Дмитро – Авт.) у військову частину. Військова частина не прийняла такі дані», – згадує Надія.

Анжеліка додала, що необхідні були докази того, що захисники здалися у полон, однак ніяких офіційних свідчень на той момент бути не могло.

Далі ще рік невизначеності – обидві сім’ї не знали, де їхні рідні та чи живі вони. Вже у 2023 році стало відомо, де саме в росії перебувають у неволі Володимир та Олег. Про це вони дізналися від військовополоненого, який тільки повернувся через обмін до України, а також підтвердили це й у Червоному Хресті, зазначивши, що таку інформацію надала російська сторона.

«Це ж якщо російська сторона не дає підтвердження, що людина знаходиться у полоні, то вона і не рахується військовополоненим. У єдиній базі даних у Координаційному штабі, на той час це було НІБ – Національне інформаційне бюро, безвісти зниклі рахувалися. Там дві бази: безвісти зниклі і військовополонені. Наші хлопці, адже їх вже підтвердила та сторона, вже були занесені у базу військовополонених. У квітні 2023 року», – пояснює мати Володимира Надія.

Та навіть тоді пройшло не усе вдало – сталася помилка, і родині Володимира повідомили спочатку невірну інформацію щодо його перебування. Вже згодом у Червоному Хресті за цю помилку вибачилися і підтвердили, що обидва чоловіки перебувають у Бєлгородській області рф – в Олексіївці.

«В мене, звичайно, був шок. Ми підіймали усі канали, по яких можна було моніторити, де знаходяться. Дуже велике дякую працівниці МКЧХ, з якою майже тиждень я спілкувалась. Вона телефонувала мені і увечері, і вночі, і я їй. Чому така була тривога – бо тільки дізналися, вже знаємо де, вже їдемо в Київ в Координаційний штаб, ми можемо це сказати, маємо якусь надію і тут…», – також пояснила Надія.

Варто зазначити, що, як кажуть рідні, на момент коли їм цю інформацію повідомили у МКЧХ, у Координаційному штабі й досі не знали про місце перебування військовополонених. І саме тому вони збиралися навідатися до відомства, вже маючи офіційну та підтверджену міжнародною організацією інформацію.

«Хоча ми спілкувалися і з СБУ. І вони нам говорили, що якщо дізнаються, то обов’язково повідомлять. Ми постійно були на зв’язку, їздили раз на місяць, два, три рази. І коли ми вже знаючи інформацію, де знаходяться наші рідні, приїхали в СБУ з надією, що вони нам скажуть, вони нам відповіли: «Ми не знаємо».

Надія каже, що постійно спілкується з родинами безвісти зниклих:

«Ми спілкуємось з родинами безвісти зниклих і так само переймаємося, бо це ще важча категорія – безвісти зниклих, це зовсім не знаєш де твоя дитина».

Тож, з квітня 2023 року вже достовірно відомо, що Олег та Володимир у полоні та де саме вони перебувають.

«Скільки зусиль ми прикладаємо, їздимо на акції, зустрічі у Координаційний штаб, і результату нуль», – наголошує Анжеліка.

(На фото сестра Олега Ободовського Анжеліка та його дружина Наталія)

На щастя, у рідних була можливість поспілкуватися з полоненими через листування та один раз відеозв’язком.

«Ми спілкувалися декілька хвилин, але ми бачили своїх рідних… Це емоції, це ж більше року…» – згадує Дмитро.

(На фото Володимир Печериця у ворожому полоні)

Дружина військового Олега Наталія додає, що чоловіка побачила дуже виснаженим та схудлим:

«Звичайно ми були в шоці, як вони виглядають: дуже виснажені фізично, емоційно, психологічно неврівноважені…»

(На фото Олег Ободовський у квітні 2022 та на момент розмови відеозв’язком через рік)

Жінка згадує, що першого листа від Олега отримала у вересні 2023 року. Водночас як він його написав ще за рік до цього – у серпні 2022-го.

«Ми були в Координаційному штабі на зустрічі. Були представники Міжнародного комітету Червоного Хреста. Їх просто рвали там – це їхня робота, вони повинні займатися. Пройшло майже півтора року і нічого, ніякої звісточки, зовсім нічого ніхто не знав. Ну і було дуже багато запитань до МКЧХ», – додає Надія.

Вже у Координаційному штабі обом родинам видали листи від військовополонених:

«Нас запросили в приміщення, дали листи. Ми прочитали, дуже були раді. Від щастя плакали. І там же їм написали і відправили листи», – згадує Надія.

Анжеліка каже, що зараз вони вже розуміють, як писати листи, існує офіційний сайт, електронна адреса. Але, зауважують рідні, на початку ніхто не пояснював, як це правильно робити, адже до таких листів є чіткі вимоги, і якщо їх не дотримуються, на жаль, вони не доходять до полонених.

«Розумієте, ніхто не доводить рідним, як це все треба робити. Як правильно написати листа, на яку адресу, які конверти повинні бути. Це дуже така важка і складна процедура відправки листа військовополоненому туди. Там свій алгоритм дії: будь-яка помилка, і лист просто не дійде. Листи пишуться російською, і вони нам російською. Нічого такого вони не пишуть абсолютно, у яких вони умовах живуть. Лише пишуть, що все добре, що годують, вони здорові, що є лікарі, лікують», – пояснюють Дмитро та Надія.

Вони додають, що по одному погляду на військових можна зрозуміти, що насправді все не так добре.

«Материнське серце, воно відчуває. Це ж катівня», – наголошує Надія.

(На фото мати Володимира Печериці Надія та сестра Олега Ободовського Анжеліка)

Сім’ї українських бранців також кажуть, що зазвичай українські захисники, які повернулися з неволі додому, не розповідають усієї картини та намагаються підбадьорити, однак завжди наголошують: треба робити усе можливе і неможливе, аби витягнути військовополонених додому.

«Ми вже, мабуть, фантастику зробили, а результату немає ніякого. Наші хлопці вже майже тисячу днів у полоні», – з відчаєм додає Дмитро.

У березні поточного року родини побачили прізвища Олега Ободовського та Володимира Печериці у списку на обмін. Однак відтоді вони так і не повернулися додому.

«Скільки не приїжджав Координаційний штаб, інші органи, які займаються військовополоненими, весь час кажуть, що в пріоритеті ті, хто з перших днів. Нещодавно ж була зустріч в Одесі із Лубінцем (Уповноважений Верховної Ради з прав людини – Авт.) Ми були на зустрічі. Коли пан Лубінець почав говорити про військовополонених, він наголосив на тому, що майже всіх військовополонених, які потрапили у перші дні війни в полон, вже витягнули. Це далеко не правда», – також розповідає Надія.

У сина Надії Володимира росте донька. Ще з малечі батько виховував її один, а зараз вона на вихованні інших членів родини, зокрема – Надії та Дмитра. На жаль, захисник так і не повів власну дитину у перший клас. Наразі дівчинка навчається вже у другому. Надія каже, що донька дуже сумує за своїм татом:

«Дитина майже не бачила батька. Він три роки був в АТО, скільки він там приїжджав. Навіть якщо на ротації, це ж не відпустка, він був у військовій частині. Тепер ця війна вже три роки. Зараз дитина вже підросла, дівчинці вже сім років. Вона все розуміє. У дитини бувають такі психологічні зриви. І плаче, дуже сумує за ним. Він її дуже любив, вона його любить. Дуже важко, а найважче те, що ніхто не хоче допомогти. Приїдеш у той Координаційний штаб, сидиш, слухаєш. І так вони вселяють надію, думаєш, вже все, вже наступний обмін і наші хлопці будуть вдома. Сідаєш у потяг і вже в другий раз доходить до тебе, що знову нічого не буде… І ми їдемо назад додому».

(На фото Печериця Володимир на службі під час АТО)

Життя цих двох, а насправді – ще дуже багатьох родин України – призупинилося. Немає для них свят чи яскравих подій. Але існують мітинги, мирні акції та усі можливі події, пов’язані з військовополоненими. Існують нескінченні пошуки інформації та звернення до різних структур. За цей час обидві родини писали листи до Арабських Еміратів та Туреччини. Варто зазначити, що ОАЕ наразі є головним посередником у поверненні українців з полону рф. До речі, як оформлювати листи, вони також дізнавалися самостійно, зокрема відзначили, що дуже допомагали їм родини полонених захисників Зміїного.

«Ми живемо від обміну до обміну. Думки завжди там: коли наступний, переписки, надії. Чекаєш, дивишся фотографії…», – каже сестра військовополоненого Олега Анжеліка.

(На фото мати Володимира Печериці Надія та дружина Олега Ободовського Наталія)

Нагадаємо, що самостійно розшукували усю інформацію й рідні Сергія Кальнєва – військового, який пробув у полоні два з половиною роки. Його історією про умови перебування у ворожому полоні ми ділилися раніше, з нею можна ознайомитися тут.

Також нагадаємо, що 25 вересня в Одесі відбулася акція, під час якої рідні полонених та безвісти зниклих військових і цивільних зібралися біля відділення Міжнародного комітету Червоного Хреста, аби спитати про бездіяльність міжнародної структури. Зокрема тоді з промовою виступив оборонець Зміїного та колишній полонений Влад Задорін, який зазначив – за час перебування у російському полоні жодного разу так і не побачив представників Червоного Хреста. Детальніше про питання та вимоги, які ставили Червоному Хресту в Одесі – за посиланням.

Амєлія МИЙНОВА

Фото – надані родинами військовополонених Олега Ободовського та Володимира Печериці