Понад п’ятсот днів у полоні: захисник острова Зміїний з Вилкового ніяк не може повернутися додому
Перший день повномасштабної війни Олег Чернишов, мешканець міста Вилкове Ізмаїльського району, провів на острові Зміїний, що на Одещині. А наступні понад п’ятсот днів – у російському полоні. Саме йому дозволили зателефонувати додому від всіх прикордонників і повідомити про полон. Після того дзвінка рідні більше його не чули.
Історію полоненого зв’язківця, який боронив острів Зміїний, розповідає видання “Радіо Свобода”, передає інформаційна агенція «Юг.Today».
У Антоніни Чернишової – мами полоненого військовослужбовця – графік досить щільний. Постійні поїздки в Координаційний штаб, до військової адміністрації, на мирні акції – все, щоб привернути увагу до обмінів. Всі півтора року повномасштабної війни жінка намагається повернути сина додому. Але поки що чує лише одну відповідь – чекайте.
«Недавно повернули тіла військових, які загинули в полоні, ми дуже боялись побачити там знайомі прізвища. Намагаємось зробити все, що від нас залежить, щоб вони повернулися нарешті додому. Спочатку я боялась давати інтерв’ю, думала, що можу якось нашкодити. Але потім зрозуміла, що у них і так є вся інформація – і про сина, і про нас, його рідних. Якщо чесно, ми не вірили, що [масштабна] війна почнеться», – каже жінка.
«Чи до побачення, чи прощавай»
Олег Чернишов – зв’язківець прикордонного загону. На контрактну службу заступив у 2011 році. Був в АТО. В перший день повномасштабного вторгнення, коли всіх на острові підняли по тривозі, зателефонував додому і наказав готуватись до евакуації – чоловік розумів, що рідним військових у випадку окупації буде непереливки. Вилкове, в якому живе родина, розташоване за 45 кілометрів від острова Зміїного, тож небезпека була досить близько.
«Вони були на маленькому п’ятачку посеред моря, відступати нікуди, а захищатись фактично нічим. Але на пропозицію скласти зброю і вийти з піднятими руками, всі знають, що хлопці відповіли. І як тільки всіх цивільних з острова евакуювали, їх почали сильно обстрілювати. Ближче до обіду вони побачили в інтернеті, що Зміїний захопили. Тоді вони зрозуміли, що допомоги, скоріш за все, вже не буде, але навіть після цього вони не здалися. Олег записав нам відео, щоб показати, що там відбувається. Я, як і будь-яка мама, дуже переживала, написала йому: «Може, краще полон?». Він відповів, що все буде добре», – розповідає Антоніна Чернишова.
Дружина Олега Світлана згадує, що її чоловік написав їй тоді, що дуже любить, що не знає — чи це буде слово “ до побачення”, чи — “прощавай”. Після цього зв’язок з ним обірвався.
«Він просив берегти Машу, нашу доньку. Ми, до речі, їй понад рік не говорили, що батько в полоні, говорили, що він на роботі. Що він телефонував, коли вона спала. Купували їй подарунки, казали, що то батько передав. Але дитина бачила, що ми ходимо сумні, що постійно щось обговорюємо. Зараз вона нас намагається заспокоїти і підтримати, каже, що батько сильний, скоро повернеться», – зазначає вона.
Після обіду острів вже захопили російські війська. Тоді для захисників Зміїного й почався полон. Але рідні про це ще не знали – в Україні повідомили, що всі тринадцять прикордонників з острова загинули, і що їм посмертно присвоїли звання Героїв.
«Спочатку в мене був шок. Але Свєта – його дружина – переконала мене в тому, що це неправда, і що такого точно бути не може. Не знаю, чи вона дійсно так думала, чи просто хотіла мене заспокоїти, але я їй повірила. Потім ми зрозуміли, що щось не так, бо їх було набагато більше, ніж 13, та й не може бути, щоб одразу всі загинули», – каже матір полоненого.
Вранці російські військові в трюмі буксира доставили військовополонених до окупованого Криму. Жінки ж вранці після безсонної ночі відправились до прикордонної застави, щоб дізнатись бодай якісь новини про рідних. Але новин не було.
«Про те, що вони живі, ми дізнались з російського телебачення – вони зняли, як хлопців садять в автобус «Севастополь-Одеса» і відправляють додому. Свого сина я побачила на відео в автобусі. По його сумному обличчю я одразу зрозуміла, що їх везуть точно не в Одесу. Багато хто з наших поїхав туди зустрічати їх, я теж спочатку кинулась викликати таксі, але потім трохи подумала і зрозуміла, що в цьому немає сенсу. Але ми все одно були раді – вони принаймні живі», – згадує Антоніна Чернишова.
27 лютого Олег зателефонував додому і повідомив про те, що він та побратими в полоні. Це був останній дзвінок – більше рідні не мали змоги з ним поговорити. В Криму вони провели два тижні, потім їх літаком доставили в Курськ у фільтраційний табір. Там вони жили в наметах та чекали на розподілення.
Зрештою, їх відправили у Бєлгородську область спочатку в СІЗО, а потім переводили з однієї виправної колонії в іншу. В останній вони почали працювати – збирали одноразові медичні халати.
«Після того, як затонув крейсер «Москва», вони дуже розлютились»
«Ми не знали, що з Олегом, де він, як він. Потім наших потроху почали обмінювати, і ми отримали хоча б якісь новини. Знаю, що після того, як затонув крейсер «Москва», вони дуже розлютились і почали шукати того, хто послав корабель. Допитували, на детекторі перевіряли. Але, звичайно, його не знайшли, бо він на той час вже був вдома», – каже Антоніна.
В грудні жінці вдалось передати сину вітальну листівку на день народження. Для нього це була перша звістка з дому. Повноцінні листи, які рідні регулярно писали, до адресатів не доходили.
«Думаю, це теж такий собі моральний тиск – їм розповідали, що України більше не існує, що вони нікому не потрібні. Що їх віддають, але забирати їх ніхто не хоче. Це дуже важко – стерпіти можна все: і побої, і погану їжу, але ось це моральне виснаження… Хотіли, мабуть, щоб вони зрадили Україну. Бо уявіть – зміїнівці, легенда, і залишилися в Росії!»
–розповідає Антоніна.
Навесні Олег отримав усі листи, що йому писали мати й дружина. Але у відповідь рідним йому вдалось відправити лише «привіт» через представників Червоного Хреста, які відвідали колонію. Вони зателефонували його дружині наприкінці березня і повідомили, що з Олегом все гаразд.
«Я знаю, що він тримається, він спокійний, неконфліктний та сильний. Впевнена, що він тримається. Але нам все одно важко – де саме він зараз, ми не знаємо, в яких умовах він живе, теж не знаємо» – зазначає дружина Олега Чернишова.
Рідні військовополонених зі Зміїного об’єднались у громадську організацію «Про тих, про кого мовчать», щоб пришвидшити обмін рідних. Наразі в російському полоні все ще залишаються 33 захисники острова.
Підготувала Інна ДЕРМЕНЖІ
