Якщо є пекло на землі – то це Курське СІЗО: український льотчик родом із Болградського району про пережитий полон
8 березня в районі села Нова Басань Чернігівської області двоє українських пілотів – Іван Пепеляшко та Олексій Чиж потрапили в полон до російських окупантів. У середині квітня Головне управління розвідки Міністерства оборони України повідомило, що льотчиків, один із яких є уродженцем села Нові Трояни Болградського району, вдалося звільнити з полону. Як вони потрапили в полон та як виживали там, наш земляк Іван Пепеляшко розповів онлайн-виданню «НВ», передає Юг.Today.
Іван Пепеляшко розповідає свою історію, лежачи на лікарняному ліжку у київському військовому госпіталі, куди потрапив після звільнення. Він говорить тихо та неспішно. Поряд у палаті знаходиться його напарник по небу Олексій Чиж, також звільнений. Йому нещодавно зробили операцію, тому наш земляк розказує за двох.
Небесна боротьба за столицю
Наш земляк вже 10 років у армійській авіації. Він брав участь у миротворчій місії ЗСУ у Конго, з 2014-го служив на Донбасі – висаджував десантно-штурмові групи та забезпечував їх вогневою підтримкою з повітря, доставляв поранених і загиблих до польових шпиталів, евакуйовував українських бійців з оточеного ворогом Іловайська. Схожа історія і в Олексія Чижа – він також на сході з 2014-го.
З 24 лютого 2022-го хлопці почали обороняти Київ. О 4 ранку вони почули команду «на борти», за лічені секунди зібрали речі, узяли автомати і на гелікоптері Мі-8 почали виконувати перші завдання: Чиж – за командира екіпажу, Пепеляшко – пілота-штурмана.
Трагедія сталася 8 березня, коли українські льотчики стримували ворога з півночі. Екіпаж Чижа-Пепеляшка та ще два гвинтокрили росіяни підбили в небі над Чернігівщиною. Вижили лише Пепеляшко і Чиж.
«Деякий час були непритомні. Але до тями почало приводити відчуття болю і холоду. Ми зрозуміли, що на землі. Для мене це був шок. Як? Як? Я не міг повірити, що нас збили», – пригадує Пепеляшко.
Поряд лежали шматки гелікоптера, напівпритомний Чиж і вже неживий іще один, третій член екіпажу – бортовий авіаційний технік, капітан Володимир Скляр.
Після падіння пілоти отримали переломи ніг. Їх винесло з гелікоптера вибуховою хвилею – живими залишились дивом.
«Я не знаю, як це пояснити, – каже задумавшись, наш земляк. – Це Господнє чудо. У мене просто немає інших аргументів. Значить, багато незроблених речей. І не тільки за себе, а й за решту хлопців».
Місце падіння Мі-8 оточили БТРи з російськими солдатами. В українських пілотів майнула лише одна думка: прийшли добивати. Але вороги вкололи знеболювальні, наклали лонгети, погрузили на бронемашини та вивезли. Так Пепеляшко з Чижем потрапили у полон.
По дорозі у пекло
Перші дні у полоні Пепеляшко пам’ятає фрагментарно. Він відчував сонливість і байдужість до життя. Медики окупантів його намагалися стабілізувати і прокапували крапельницями.
Іще на території України представники російського ФСБ вперше допитали українських пілотів, які тоді ще були у важкому стані. А далі відправили їх разом із евакуаційною колоною до рф.
Колона вивозила поранених російських військових, рухалась переважно вночі та часом потрапляла під обстріли ЗСУ.
Іван дивувався, що дорогою ніхто з росіян не намагався їм якось помститися. Хоч і можливостей поквитатись було море.
«Ми просто їхали, й один із хлопців [росіянин] навіть сказав: «Ну все, бій закінчився, це був чесний бій, ми тепер не на лінії фронту», – пригадує Пепеляшко. – Це здивувало».
Дивувала його розгубленість і наляканість деяких російських солдат. У дорозі вони обговорювали втрати. Наприклад, із роти одного з окупантів, яка складалась із 100 осіб, вижило лише семеро.
Уже на території рф для українських полонених пілотів улаштували справжній квест: спершу повезли до польового шпиталю, де зробили операції, далі – до цивільної лікарні у місті Рильськ, до табору для полонених, до ще однієї лікарні, і згодом – у СІЗО.
У рильській цивільній лікарні Пепеляшко пробув близько трьох тижнів. Одного дня його забрали із палати зі словами, що везуть на обмін. І доправили до курського аеропорту.
«Ми вже були на злітній смузі. Я чув, як заходить на посадку 76-тий літак [військово-транспортний літак Іл-76], – він такий гучний і відрізняється за звуком. Він сів, почалося вивантаження, але сказали, що наша сторона мене видалила зі списків. Не знаю, наскільки це була правда, але мене повезли в іншому напрямку…», – ділиться спогадами наш земляк.
Новою зупинкою виявився табір для полонених – із колючим дротом, який оточував декілька звичайних військових наметів.
Івана Пепеляшка відразу відправили до одного з них – медичного, де він зустрів Чижа. Останнього окупанти привезли сюди з рильської лікарні на тиждень раніше.
У таборі хлопці ще були лежачими. Тому доглядали за ними інші військовополонені українці: годували, відводили до туалету, підтримували вогонь у буржуйці та підтримували порядок у наметі.
Скрізь панувала жорстка дисципліна, яку контролювала військова поліція. Лежачих дозволяли відводити до туалету лише раз на день. Перев’язували їхні рани зрідка. Усе було обмежене в часі, включно з походами до вбиральні. А виконувати накази варто було без права на помилку. Бо помилка – це боляче.
Для військових такі умови були непростими, але порівняно з наступним етапом – терпимими.
«Для українського козака все це витерпіти неважко, – пояснює Пепеляшко. – Проблеми були в цивільних людей. Російські військові вимогливі до дисципліни. Просто так щось запитати без дозволу, навіть у туалет, не можна. Є графік, є терміни. Прийом їжі був таким: сніданок – від 1 до 2 хвилин (залежить від настрою), обід – 2−3 хвилини (і міг іще скорочуватись). Вечеря – не більше 2 хвилин. Звичайно, хлопці змішували перше з другим. Та для цивільної людини такий відлік часу – це важко».
Близько тижня таборового режиму – і двох авіаторів направили до ще однієї лікарні, з якої хлопців згодом вивезли автозаком до курського слідчого ізолятора.
У Курському ізоляторі
У коридорі підвального приміщення пілотів зустріли майже всі працівники СІЗО – близько 30-ти. Вони позабирали у полонених усі речі, аж до хрестиків.
«Здєсь Бога нєт», – говорили вони.
А згодом і доводили це переконливими методами. Після деяких полонені могли засинати лише на одному боці, бо інший болів. Прийом полягав не лише у відбиранні особистих речей. На додаток ішла ще й «масажна бесіда». Пепеляшко не уточнює, про що йдеться, але м’яко додає, що після Бучі сподіватися, що з військовополоненими поводяться лагідно – це ілюзія.
«Я не хочу казати таких гучних слів. Але мені здається, що якщо є пекло на землі – то це Курське СІЗО. Мені здається, що Бог є всюди. Усе бачить і все чує. Але є місце, звідки, напевно, не чутно молитов – з цього підземелля», – розповідає Іван Пепеляшко.
У СІЗО полоненим видали чорну зеківську форму: штани, сорочку і куртку. І на цьому все: ні рушника, ні трусів, ні шкарпеток, ні зубної щітки.
Пілотів помістили до невеликої камери, обладнаної металевими двоярусними ліжками. Разом із Пепеляшком і Чижем тут стало 12 українських військовополонених: усі – офіцери. Час у цьому підземеллі тягнувся надто повільно.
«День минув, і це слава Богу, – пояснює Пепеляшко. – Найдовше в СІЗО плине не тиждень, чи два-три дні, а доба. О 6 ранку – підйом, і весь день, до команди відбій (22.00), ти не маєш право доторкнутись до ліжка. За цей час раз чи два (а якщо повезе – то ні разу) тебе будуть викликати на допити. Після них, як правило, буде некомфортно спати на якомусь боці».
І дня не було, коли українців не змушували співати російських пісень усією камерою. Особливо часто – гімн росії, який потрібно було виконувати виключно стоячи, вишикувавшись на лінії. І нікого не цікавило, чи можеш ти стояти, чи ні.
Якщо працівнику СІЗО не подобалось, як хтось співає, їм «пояснювали, що неправі». А пояснювати вони вміли, каже Пепеляшко. Якщо ж помічали, що ти погано знаєш слова, – змушували безперестанку співати пісню від 20 до 40 хвилин.
Та особливо Чижу і Пепеляшку було важко через відсутність медицини. Вони приїхали до СІЗО ще у гіпсі та на милицях. Лежати вдень їм не дозволяли, а сидіти було важко. Та й рани тут у всіх через вологість гноїлись. А про перев’язки було годі й говорити.
«Поранені намагалися збирати виділення із загноєнь туалетним папером і робити ним перев’язки, – пригадує Пепеляшко. – Був один терплячий хлопець, який усім робив перев’язки: брав туалетний папір і відмочував якось. Але і папір був лімітований – 28 сантиметрів на кожного на добу. Тому ми намагалися не перевищувати [норму]. Можна перевищити, але він закінчиться за якийсь час».
В умовах, коли не розумієш, що завтра, жити складно, зізнається Іван. Та пілоти намагалися не впадати у розпач і не зламатися морально.
«Хоча всі працівники СІЗО дуже професійно працювали в напрямку зламати людину, – каже наш земляк. – Уперше я зрозумів, що ті книжки, які я читав, про хлопців, які нічого не розказують і терпляче стискають зуби, не відповідаючи на питання, – це тільки у фільмах. У житті так, на жаль, не є. Триматися можна, але все ж таки вони [персонал СІЗО] уміють досягати своїх цілей».
Та найстрашніше Пепеляшку було тоді, коли він чув голос Чижа з кімнати для допитів, – так уперше йому довелося чути крик близької людини. І психологічно це пережити було непросто.
Аби не з’їхати з глузду, офіцери в камері грали в «імена», «міста», обговорювали свої мрії і подорожували країнами через розповіді один одного. У приміщенні висіла камера відеоспостереження, тому про війну й армію говорити вони не могли.
«Я дуже вдячний, що зі мною сиділи дуже освічені й інтелектуально розвинені офіцери, – з усмішкою говорить Пепеляшко. – Мені здавалося, що я потрапив до гуртка «Що? Де? Коли?», – дуже розумні хлопці. Точніше, поважні дядьки: майори, підполковники, полковники. Такі особи дуже поважні. І коли вони починали грати в «імена», це могло тягнутися 5−6 годин».
Щодня офіцери призначали собі лектора. У день космонавтики, 12 квітня, лекцію проводив Пепеляшко. Він намагався розповідати про космос, планети, польоти, про українського основоположника практичної космонавтики Сергія Корольова та вже сучасного винахідника – Ілона Маска.
«Коли немає Інтернету, твої знання – це тільки те, що у твоїй голові, – каже пілот. – І пригадуєш усе, що колись чув про авіацію. І хлопцям так було цікаво: «А про це розкажи, а про це розкажи». Тому я розповідав про планети, як узагалі літають птахи, як вони визначають, де північ, а де південь, чому польоти на Марс можливі тільки в певний час, і яких зусиль докладав Корольов, аби відкрити космос».
Щодня був новий лектор із новою темою. Цікаві розповіді відволікали від болю і важких роздумів.
У камері військові піклувались один про одного. Чижу та Пепеляшку інші офіцери постійно віддавали єдині два сидячі місця – адже з переломом на нозі довго не встояти. Та Пепеляшку навіть сидіти було нестерпно – окрім пошкодженої ноги, у нього ще був компресійний перелом трьох хребців. На п’ятий день біль був нестерпним.
Тому офіцери ненадовго клали Пепеляшка на той клаптик підлоги, якого не «бачила» камера, і обсідали його навпочіпки, аби лежачого не було видно з дверного вічка.
«Перший раз це було десь хвилин 30 – я просто лежав на підлозі, – пригадує пілот. – Сказати, що це було щастя? Це була найвища точка задоволення».
Ще полонені постійно вигадували дату, коли їх мають обміняти. І коли цього не ставалося – списували на якісь негаразди. І призначали нову.
13 квітня о 19 вечора до камери зайшов черговий зі словами «Пепеляшко і Чиж на вихід».
Обидва не могли підняти голови – правила СІЗО цього не дозволяли. Тому вже опинившись у коридорі, зрозуміли, що їх кудись переводять – старшому камери сказали скрутити їхні матраци.
Чижа та Пепеляшка відвезли автозаком до головного управління розвідки рф. А вже звідти – до автобуса, у якому українцям зачитали права Женевської конвенції, пояснили, як себе поводити, і відправили у дорогу. Пепеляшку навіть дозволили лягти на сидіння, а на ранок пригостили кавою і дали поїсти.
Близько 5 ранку пілоти були вже на кордоні Білорусі й України. Там їх перемістили до української карети швидкої допомоги, яка помчала з хлопцями до столиці.
Усю дорогу пілоти не могли повірити, що це – обмін. Вони питали у водія «швидкої», хто зображений на купюрах 100 та 200 гривень. Але водій відповідав, що не знає, бо не користується готівкою.
Це насторожило вертольотчиків. Вони вирішили, що це інсценування обміну, і домовились нічого не розповідати про полон тим, із ким зустрінуться далі.
Але вже у Києві їх привезли до Головного управління розвідки (ГУР). Полонених зустріла дружина керівника відомства Кирила Буданова, котра говорила українською, і ще один хлопець із гуцульським акцентом.
«Тут уже не було питань, – каже Пепеляшко. – Але я все-таки в нього спитав, що це таке бурштин. Він розсміявся. І я зрозумів, що це – усе».
Уже у офісі ГУР пілотів зустрів Буданов і турботливо почав розпитувати про них і про завдання, які обидва виконували з оборони Києва. Хлопців нагодували гарячим борщем – і всі разом зробили спільне фото.
Цього дня, 14 квітня, до очільника розвідки якраз надходило багато дзвінків. І після одного з них він, як пригадує Пепеляшко, радісно сказав: «Хлопці, у мене чудова новина: [крейсер] Москва пішла на дно!»
Реабілітація та мрії про небо
Івана та Олексія розмістили у київському шпиталі. Їх одразу обступили медики, почали робити аналізи, а згодом провели нові операції.
Сьогодні, перебуваючи ще на лікуванні, вони хвилюються, чи зможуть літати далі. Цього точно не відбудеться скоро: ноги тримаються на титанових пластинах, які лікарі планують зняти лише за рік. Та навіть коли знімуть метал, долю пілотів вирішуватиме медкомісія.
«Напевно, заборона це найгірше, що ми почуємо, – із сумом каже Пепеляшко. – Сподіваюся, що все буде добре і нам дозволять літати».
Адже небо – це його пристрасть, життєвий магніт і те, що приносить радість.
Та окрім неба сьогодні пілот бачить для себе ще одну місію: морально-психологічне забезпечення військових, турбота про їхні родини і подальша робота з усім льотним складом. Адже раніше ніхто з українських пілотів не знав, що таке полон і як себе там поводити. Тепер цими знаннями Пепеляшко готовий ділитися.
І, ніби проводячи майбутню лекцію для пілотів, він додає:
«Узагалі під час труднощів, полону, людина живе спогадами. І якщо в тебе багато яскравих спогадів, якщо в тебе є що згадати – це магніт до майбутнього. Легко в полоні тій людині, яка інтелектуально розвинена, яка побачила багато країн, прочитала багато книг, і яка є душевно багатою. Вона багато розповідає – і тим самим допомагає іншим, не дає їм зневіритися. Це дуже важливо».
