Як за роки радянської влади змінився етнічний склад населення Ізмаїльського району
Доцент кафедри історії та методики її навчання Ізмаїльського державного гуманітарного університету Віктор Дроздов серед інших своїх публікацій вже неодноразово публікував в Фейсбук непримітний жовтий аркуш паперу, вигляд якого вказує на приналежність до документації радянської епохи. Саме таким шрифтом та на таких листах довгий час друкувалися сотні тисяч довідок в органах влади, колгоспах, школах та інших установах УРСР.
Тож, на перший погляд, нічого незвичайного. Але зміст документу, знайденого науковцем в архіві, виявився дуже цікавим для місцевих краєзнавців, істориків та й просто пересічних жителів. Адже на цьому клаптику паперу збережені для нащадків відомості про етнічний склад населення Ізмаїльської області на майже вісімдесят років тому. Табличка, складена дослідниками у цей непростий час, датована 31 липня 1946 року.
І так, помилки немає, йдеться саме про Ізмаїльську область. Бо тоді Ізмаїл був обласним центром, а за назвами деяких сіл та селищ, які зараз є центрами громад, тоді були названі цілі райони. Є серед них і виключення – місто, яке теж стало адміністративним центром великого району.
Отже, станом на 1946 рік до складу Ізмаїльської області входили три міста та тринадцять районів. Це міста Ізмаїл, Білгород-Дністровський, Кілія та Арцизький, Болградський, Бородинський, Кілійський, Лиманський, Ренійський, Саратський, Суворовський, Староказацький, Татарбунарський, Тарутинський, Тузлівський та Ново-Іванівський райони.
За цифрами, які містяться в довідці, на вказану дату в Ізмаїльській області проживали 586 680 чоловік. З огляду на анонсовану вище інформацію, читачам, певно буде цікаво, представників якого етносу в регіоні було найбільше. Так ось, за наявними даними, найбільшу частину населення складали українці, їх тоді нараховувалося 180 148. Другу сходинку посідали болгари – 143 683. Третю – росіяни, їх було 93 199. Трохи менше в регіоні було молдован – 79 706. Усі інші національності об’єднані авторами в одну графу – «інші». «Інших» в Ізмаїльській області проживало 39 944.
Яким же ж був розподіл за адміністративними одиницями? Спробуємо розглянути спочатку кількісний склад, а потім зупинимося на етнічній складовій.
Якщо ви припускаєте, що найбільша кількість населення проживала в обласному центрі, то ви дуже помиляєтесь. Адже згідно даних перепису, за яким складалася звітність, населення самого Ізмаїла становило усього 27 000 людей. В той час, наприклад, у Бородинському районі жили 32 319, у Ренійському – 38 740, у Татарбунарському – 39 505, а у Болградському – 51 576. А найбільш багатонаселеними були Суворовський – 54 515 та Ново-Іванівський – 54 568 чоловік.
Що ж до етнічного складу, то українців більш за все було у Татарбунарському – 27 528 із загальної кількості у 39 502, Лиманському районі – 22 000 з 26 344 та Староказацькому – 20 245 з 32 630.
Найбільша кількість болгар проживала у Ново-Іванівському – 44 840, Болградському – 38 612, Суворовському – 11 416 та Тарутинському – 10 089 районах.
Більш за все росіян проживали у Кілійському районі – 11 852, Ізмаїлі – 11 340 та Суворовському районі – 10 311.
Переважно молдовським був Ренійський район. Тих, у кого в документах була вказана національність «молдованин», тут нараховувалося 21 500 з 38 740. У Суворовському районі молдован проживало 14 383, у Бородинському та Староказацькому – 7 554 та 7314 відповідно.
З часів, про які йдеться вище, на території тодішньої Ізмаїльської області відбулася не одна адміністративна реформа. Тож знайти зараз громаду, територія та склад якої відповідали б тодішньому району, аби мати змогу порівняти якісь цифри, у нас не вийшло. Проте, ми будемо вдячні історикам, які допоможуть журналістам у цьому питанні.
Але до складу Ізмаїльського району станом на 2001 рік входили ті самі населені пункти, які перебували у Суворовському у 1946-му. Тож тут порівняння будуть більш-менш коректними.
Нагадаємо, що саме у 2001 році в Україні відбувся останній перепис населення. Так ось, за його підсумками, в Ізмаїльському районі тоді проживали 54 692 людини. Як бачимо, кількість жителів залишилася майже незмінною. З них болгар – 25,7%, або 14 055 людей, тоді як 80 років тому їх було 11 416. Українців – 14 383 проти 11 469 у 1946-му. Росіян було нараховано 8 805. Для порівняння вище наведена цифра у 10 311. Кількість молдован склала 15 094, що не набагато перевищує попередні дані у 14 383 людини. Щодо «інших» національностей, то гагаузів, ромів та білорусів усього було нараховано 0,9 відсотка, тобто 492 людини. Що 0,8 відсотка у звіті не розписано.
Тож бачимо, що за вказаний період кількість росіян в районі зменшилася, а кількість інших національностей навпаки зросла. Наші журналісти не є істориками, тому можуть тільки робити припущення, чому так відбулося. Одна з версій така, що у 1946-му було вигідно бути росіянином, ну в крайньому випадку українцем. І, зважаючи на стан ведення документації у ті часи, «стати росіянином» було не так вже й важко. Останній перепис ж вівся у той період, коли більшість людей вже отримали нові паспорти без графи «національність». Тож під час перепису їх ідентифікували так, як вони ідентифікують самі себе. Тут, ще раз зауважимо, ми були б вдячні фахівцям за допомогу у цьому питанні.
Крім того, у 1944 році розпочали свою роботу дунайські порти, пароплавство та судноремонтні заводи. Так як серед місцевого населення спеціалістів не було, їх переводили з інших аналогічних підприємств радянського союзу, в основному із росії. Більшість з них приїхали цілими родинами та залишилися у наших краях назавжди.
Ми ж наостанок зупинимося ще на одному важливому моменті. А саме на загальній чисельності населення. Як ми вказували вище, за 55 років (на момент 2001 року) вона суттєво не змінилася. І ось тут виникає питання «а чому ж так?». Адже з цих 55-ти 45 тут панувала радянська влада, про яку з такою ностальгією люблять згадувати не тільки представники старшого покоління, а й ті, які цю владу на власні очі й не бачили.
Тож виходить за ці часи у державі, «де так вільно дихає людина», відбувалося тільки відтворення населення, тобто в кожній родині народжувалося в середньому по дві дитини. Ну нехай у деяких три, щоб вийти на середній демографічний показник з врахуванням смертей у віці, коли люди ще не встигли народити власних дітей. Але ж це не так. Те ж старше покоління добре пам’ятає, що у їх часи в багатьох сім’ях було і четверо, і п’ятеро дітей…
А зараз буде найстрашніше, те, про що багато воліють навіть не думати. У тому самому 46-му у великій кількості сімей дітей було ще більше – і сім, і вісім, і десять. Та пригадайте події тих часів. Скільки з цих дітей вижило під час голодомору? А скільки родин було депортовано до Сибиру? А скільки родин закатовано у підвалах НКВС?…
Для прикладу звернемося до нашої статті про село Голиця, яке у той час входило до складу іншого району – Ново-Іванівського. За свідченнями місцевого жителя, відразу після Другої світової тут проживали 7200 людей. Згідно перепису населення від 2001 року – 1456. І ні, вони не втекли за десять років незалежності. У 1989-му жителів тут було 1827. Так, люди виїздили, зокрема до міст. Хто до великих, хто до малих. Такий процес, який має назву урбанізація, відбувається у всьому світі. Але де різниця між 7200 та 1827? Може хтось відповість?
Діана ГЕРГІНОВА
Фото Олександра ПОЛІБЗИ
