Як українські козаки оселилися за Дунаєм у Румунії
«Як показує подальша історія, вони вчинили все ж таки правильно», – розповідає декан факультету історії та філософії ОНУ ім. Мечникова В’ячеслав Кушнір про рішення козаків переселитися за Дунай. Тоді, понад 200 років тому після зруйнування Січі, частина запорожців не захотіла мати нічого спільного з росією та оселилася у Північній Добруджі, яка належала Османській імперії. Так на цій території з’явилися перші українські поселення. Пізнавальну статтю про ці історичні події підготували журналісти RFI, передає видання «Південь сьогодні».
Українська національна меншина є другою за чисельністю у Румунії після угорців. Більшість з них проживає у 13 повітах вздовж румунсько-українського кордону, який тягнеться від Карпат до дельти Дунаю.
«Саме ця частина запорозьких козаків стала основою для розвитку української традиційної культури уже за межами Дунаю. На цій основі формувалася українська діаспора північної Добруджі», — розповідає В’ячеслав Кушнір.
Про козацькі часи у Добруджі нагадує пам’ятник. Його встановили за ініціативи Союзу українців у Румунії ще 1997 року у селі Верхній Дунавець, яке було останньою столицею Задунайської Січі. Знайти цей невеликий пам’ятний знак не так просто. До нього немає вказівників, а фарби на табличці біля нього вже майже вигоріли від сонця. Одеський історик розповідає, що тут планували зробити музей серед неба, але поки йшли переговори, на місці існування Дунайської Січі викупили землі. Втім, від планів увіковічити пам’ять про задунайських козаків не відмовилися.
«Це цікава сторінка, пов’язана з українцями, які залишили все ж таки помітний слід в історії Північної Добруджі, в історії півдня Румунії (…) Українці тут створили особливий варіант традиційної культури українців. Ця традиційна культура як комплекс, вже є часткою і національної культури Румунії», – зазначає історик.
Козаки переселилися за Дунай та сформували тут Січ за взірцем Запорізької. Вслід за ними почали перебиратися й українські селяни. Найбільш активно після 1812 року, коли територія між Дунаєм та Дніпром відійшла до Російської імперії. Українці, насамперед з Поділля, Наддніпрянщини і навіть з західних регіонів України намагалися оселитися за Дунаєм у північній Добруджі, яка тоді входила до складу Османської імперії.
«Там можна було отримувати землю, там були і щадні податки. На початкових етапах взагалі не було якоїсь податкової системи. Там ніхто не змушував переходити на іншу віру, тобто все, що було властиво українцям, на батьківщині своїй історичній, можна було там. Дотримуватися тих же обрядів, звичаїв, користуватися українською мовою, бути православним, все це дозволялося. Головне те, що можна було отримувати достатньо великі ділянки землі, обробляти цю землю і отримувати врожай до того ж», – зазначає Кушнір.
Одним із найвідоміших творів, присвячених переселенню козаків на землі Османської імперії є опера Семена Гулак-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» 1863 р. Вважається перлиною української класики.
Задунайська Січ проіснувала до 1829 року, втім більша частина козаків залишилася на цих землях. Козакам і селянам вдалося адаптуватися тут до нових умов ведення господарства. У дельті Дунаю усього 13% твердині, яка дозволяє займатися хліборобством, наголошує історик. Все інше – то озера та плавні, тому тут годуються рибальством, а ще тваринництвом, от тільки худоба знаходиться на самовипасі на безлюдних річкових островах.
А завдяки тому, що українці оселилися компактно, вони змогли зберегти свої традиції, звичаї та мову. Найбільші осередки сформувалися у селах Стара Кілія, Муруґіль, Телиця, Летя, Нижній Дунавець, Верхній Дунавець, Караорман, містах Тульча та Сулина.
Втім, буремне XX століття стало справжнім викликом в тому числі і для українців за Дунаєм. Після 1878 року Північна Добруджа увійшла до складу Румунії. Окрім українців тут мешкали румуни, болгари, греки, турки, татари, німці, липовани (етнічні росіяни, які через незгоду з реформою московської церкви у 1660-х рр. зазнали переслідувань та оселилися на нижньому Дунаї, на території сучасних України та Румунії. — Ред.). Політика румунізації, яку проводив Бухарест після Першої світової війни вплинула на життя національних меншин у Добруджі. Особливо сильно вона посилилася за правління Ніколає Чаушеску. Стали закриватися українські школи, а молодь у пошуках кращого життя стала масово виїжджати у міста. Так припинилася усна передача мови. Втім, випадок української діаспори у Румунії не унікальний. XX століття стало переламним для національних меншин по всій Європі, тому їхні права наразі під захистом у ЄС.
«Цей процес (націоналізації. — Ред.) властивий всім державам (…) З іншого боку постає питання, а як бути все ж таки з цими національними меншинами? Або держава бере курс на їх повну асиміляцію або все ж таки намагається вибудувати політику розвитку цих національних меншин таким чином, щоб процес інтеграції в національний простір не заважав розвитку етнічних груп цих національних меншин. Це достатньо непросто, але це можливо», – каже В’ячеслав Кушнір.
Декан історичного факультету зазначає, що в українському Подунав’ї національним меншинам (найбільші серед них — болгари, молдовани, гагаузи. — Ред.) вдалося зберегти повний комплекс своєї культури, включно із мовою. По ту сторону Дунаю – ситуація інша.
«Там відсутня освіта, немає тієї обрядовості, яка є тут, на нашій території (в Одеській області. — Ред.)», – ділиться історик.
Згідно з останнім переписом населення від 2021 року, українська національна меншина у Румунії складає понад 45 тисяч осіб. Більшість з них мешкає у північній частині Румунії, на Мармарощині та Буковині, поблизу кордону з Україною. У повіті Тульча, який став останнім форпостом українського козацтва за офіційною статистикою проживає 900 громадян українського походження. Втім, їх може бути більше.
«Склалася така ситуація з ідентичністю, яку я називаю або подвійною, або невизначеною. Що це означає? Це означає, що з одного боку, українці, які усвідомлюють, що вони проживають у Румунії, ідентифікують себе румунами, а з іншого боку, вони все ж таки вважають себе українцями. І виходить так, що під час перепису, вони, як законослухняні громадяни кажуть, що вони румуни. З іншого боку, у своєму середовищі, вони українці, тому що вони усвідомлюють своє походження», – каже В’ячеслав Кушнір.
Підготувала Діана ГЕРГІНОВА
