Як у Сараті порожній храм перетворили на кінотеатр
Кілька днів тому видання «Південь сьогодні» публікувало уривок з книги дослідника історії селища Сарати, письменника Петра Узунова «Храм у степу». Нагадаємо, що публікація була присвячена 18-й річниці з дня будівництва та 30-річчю з моменту реставрації місцевої кірхи. На своїй сторінці автор продовжив розповідь, тож наші журналісти діляться ще однією розповіддю з історії храму.
Далі текст автора.
У 1940 р., коли життя і господарство в Сараті були повністю налагоджені, політика різко і трагічно втрутилася в долю переселенців. Згідно з пактом Молотова-Ріббентропа, німці, які проживали в Бессарабії, змушені були залишити вже обжиті місця і переїхати до Німеччини. Часу на збори практично не було. У неділю, 22 вересня 1940 року, відбулося останнє для переселенців траурне богослужіння в храмі. У залі зібралися, як один, всі жителі Сарати. Прихожанами були заповнені всі проходи, сходи, сходинки храму. Люди плакали. Прощальне богослужіння проводив пастор Готхольд Вінгер. Його проповідь того дня кілька разів переривалася, тому що пастор від хвилювання не міг продовжувати. В останній раз під склепінням кірхи пролунав спів хору, зал наповнив надривний і сумний голос органу, на вежі в останній раз залунали дзвони. Люди виходили з храму і ще довго стояли на сходах, не одягаючи головних уборів.
Кірха ніколи не була для жителів Сарати просто будівлею. Це був центр духовного життя, святе місце, де кожен житель Сарати був хрещений, брав участь у дитячому служінні, пройшов конфірмацію, зустрів свою супутницю життя, вінчався, проводжав на небо своїх батьків і близьких людей… Сарата прощалася з кірхою, як з чимось найближчим і найдорожчим.
Наскоро зібравши все найнеобхідніше у вози, люди рушили на захід, до Європи, яка вже палала у вогні Другої світової війни. Сарата спорожніла. На перетині безлюдних вулиць самотньо стояв осиротілий красень-храм.
Роки, що настали після від’їзду німців, принесли незліченні лиха одній з найкрасивіших архітектурних споруд Бессарабії. Але Храм Божий, як справжній воїн, мужньо переносив усі випробування, немов відчуваючи, що він не покинутий Богом, і прийде час, коли він знову наповниться віруючими людьми і знову стане виконувати тільки одну йому властиву функцію – віддавати славу Творцю. До відновлення історичної справедливості саратській Кірсі належало пройти довгий, тривалістю в півстоліття, багатостраждальний, межуючий з варварством і повний приниження шлях. Якби стіни вміли говорити, вони б заплакали…
Кирха – філія кіномережі (серпень 1940 – червень 1941; серпень 1944 – 1948 рр.)
Перше перебування радянської влади в Сараті в 1940-41 рр. увінчалося передачею величної будівлі саратської Кірхи у власність обласного управління кінофікації з метою використання її як кінотеатру.
Що ж, крім кіно, могли придумати атеїсти? Не секрет, що кіно було найпотужнішим ідеологічним інструментом того періоду. Взимку 1940 року на східній стороні храмової емпори, там, де раніше стояв знаменитий орган, поспіхом збили фанерну кінобудку. Протилежну стіну храму – колишній церковний лютеранський вівтар – затягнули декількома простирадлами, які виконували роль екрану. Нам невідомо, скільки було показано фільмів у цьому кінотеатрі до війни. Храм витримав і це.
Кирха-румунський православний храм (1942 р.–початок 1944 р.)
Події Другої світової війни залишили на саратській кірсі свій незгладимий слід. Румунські війська увійшли до Сарати наприкінці липня 1941 року. Про долю кірхи в перші місяці війни інформація суперечлива: за однією версією, в будівлі кірхи тимчасово утримували радянських військовополонених, за іншою – будівлю кірхи перетворили на склад. Потім, до 1942 року, коли румунський контингент в Сараті зріс до двох тисяч людей, з’явилася потреба в задоволенні релігійних потреб румунських солдатів, які в своєму віросповіданні були переважно православними. Знаючи подальшу історію кірхи, слід зазначити, що етап православного храму був для неї найменш болючим. Дім Божий хоча б частково міг служити своєму первісному призначенню: в кірсі велися богослужіння, лунали молитви, служителі проводили священнодійства, люди здійснювали церковні обряди і з повагою ставилися до храму. І все це відбувалося у воєнний час. Справжня трагедія храму розігралася пізніше, коли війна закінчилася. Атеїзм став тим нещадним молотом, за допомогою якого камінь за каменем радянська ідеологічна система почала послідовне руйнування кірхи, як колишнього духовного центру і однієї з найкрасивіших будівель Бессарабії.
Кирха-районний клуб (1944 – 1950р).
Наявні відомості та спогади очевидців свідчать про те, що на момент вступу червоної армії до Сарати в серпні 1944 р. будівля кірхи зберігала свій первісний вигляд і цілком могла використовуватися як заклад культури. Кірха знову стала райклубом і районним кінотеатром. Але, мабуть, атеїстичному керівництву Сарати не давала спокою висока, красива вежа-дзвіниця кірхи, увінчана хрестом. У терміновому порядку, незважаючи на складний післявоєнний час, було прийнято рішення позбутися цих релігійних атавізмів під виглядом «ремонту». Разом з ремонтом вікон і переобладнанням кінобудки саратська кірха втратила свою родзинку і візитну картку – високу кам’яну дзвіницю. З фронтону будівлі зник знаменитий напис з книги пророка Аггея: «І на цьому місці Я дам мир». Архітектурний шедевр перестав виділятися на тлі інших будівель Сарати і перетворився на непоказну, покриту сірим шифером будівлю. Єдиним відмінним елементом стали чотири колони біля входу, які теж дивом вціліли.
Кірха – гарнізонний Будинок офіцерів (1950-1988 рр.)
Післявоєнна історія будівлі саратської кірхи безпосередньо пов’язана з використанням Сарати як важливого військового стратегічного об’єкта в радянський час. Як пише у своїх спогадах дослідник історії нашого селища, колишній військовий офіцер Клиновський В.Г., Сарата стала «популярним» місцем дислокації численних військових частин і підрозділів через «зручне транспортне розташування, наявність залізничної станції і, найголовніше, – через наявність великої кількості вільного житлового фонду, залишеного саратськими німцями в результаті переселення у 1940 р.». Звісно, велика кількість військових, офіцерів потребувала будівлі, яка могла б служити певним культурним, ідеологічним центром для армійців. Будівля кірхи була єдиним об’єктом, який міг виконувати цю функцію. Завідував установою офіцер-культрпрацівник у чині не нижче майора. Зал кірхи став місцем проведення численних культурно-масових заходів. Тут проводилися урочисті заходи до всіх радянських свят. Тут проходили зустрічі офіцерського складу з вищими військовими чиновниками, які часто відвідували Сарату. З особливою помпою щорічно відзначали в кірсі день перемоги – 9 травня. Не менш помпезно проходило в кірсі щорічне святкування Дня радянської армії 23 лютого. Дружини офіцерів заповнювали зал кірхи в Міжнародний жіночий день – 8 березня. До кожного свята готувалася культурно-розважальна програма силами військових і цивільних осіб. Вечорами у вихідні дні проходили кіносеанси, які відвідувала молодь з усієї Сарати та району. Крім того, при Будинку офіцерів працювали гуртки художньої самодіяльності та спортивні секції.
Слід зазначити, що за весь період існування Будинку офіцерів не було проведено жодного капітального ремонту будівлі кірхи. Невеликі косметичні ремонти (побілка, фарбування) жодним чином не сприяли збереженню унікальної будівлі. Разом з тим, слід сказати, що в період функціонування Будинку офіцерів військовими були проведені будівельні роботи, що призвели до погіршення стану будівлі кірхи. Так, наприкінці 70-х років в безпосередній близькості до кірхи силами військових було побудовано підсобне приміщення, з даху якого дощова вода стікала прямо на західну стіну кірхи, що призвело до осідання вівтарної стіни культової споруди. Стіна кірхи настільки відволожилася, що досі відчуваються наслідки цього необдуманого будівництва. Крім цього, на північній стороні будівлі, в капітальній стіні, на місці вікна, було прорубано широкий отвір для дверей, що призвело до тріщин по всій стіні. Кілька вікон на південній стороні були просто закладені каменем. Внутрішні сходи і підлога були приведені в аварійний стан. Щоб приховати від очей відвідувачів вигляд потрісканої стелі кірхи, була зроблена спроба відокремити перший і другий поверхи фанерним перекриттям, що повністю спотворило вигляд прекрасної високої зали кірхи. На додаток до всього, цю потворну «стелю» разом зі стінами і колонами пофарбували темною фарбою невизначеного кольору «під дискотеку». Дім Божий витримав і це. Але на етапі Будинку офіцерів біди багатостраждальної кірхи не закінчилися.
Кірха – селищний і районний Будинок культури (1989 -1994 рр.).
Наприкінці 80-х – на початку 90-х років, у період здобуття незалежності України, чисельність Саратського військового гарнізону з відомих причин була різко скорочена. Військові частини були або розформовані, або передислоковані. Будівля кірхи, яка виконувала функції Будинку офіцерів, спорожніла, але не надовго. Справа в тому, що в січні 1984 року через пожежу Сарата втратила будівлю, яка служила кінотеатром і Будинком культури. Спочатку тут розмістився селищний будинок культури, а трохи пізніше і районний. У підсобному приміщенні працював методичний кабінет районного будинку культури, в сусідніх кімнатах розміщувалися костюмерна, тренажерний зал. У самій залі кірхи проводилися традиційні заходи, пов’язані зі святковими датами, новорічними заходами. Це був найважчий період розпаду Радянського Союзу, що характеризувався загальним занепадом культури, відсутністю фінансування, пошуками джерел існування. У той період особливу популярність серед молоді набули дискотеки. У суботні вечори зал кірхи здригався від гуркоту «музики», глухнув від потужних динаміків, сліпнув від яскравих прожекторів, задихався від цигаркового диму. В одному з кутків залу розміщувався кіоск, а простіше – ларьок, де можна було придбати спиртне. І хоча курити і розпивати спиртні напої в залі було заборонено, винахідлива молодь Сарати примудрялася обходити ці заборони. Після дискотек навколо будівлі кірхи валялися пляшки з-під пива і недопалки.
Дім Божий, перетворений на зал дискотеки! Що може бути огидніше за це? Здавалося, навіть стіни храму, які пам’ятали проповіді священиків, молитви і духовні співи парафіян, застигли в подиві… Таке не могло тривати довго. Бог, який зберіг цей храм у горнилі атеїзму, встає на захист свого святилища.
Далі буде.
Підготувала Діана ГЕРГІНОВА
