Як насправді помер Тарас Шевченко з Лиманської громади
Новину про смерть жителя села Трапівка Лиманської громади, тезки Кобзаря, 25-річного скульптора Тараса Шевченко 9 березня опублікувала у Фейсбук керівниця Нацпарку «Тузлівські лимани» Ірина Вихристюк. Трохи пізніше співчуття висловив і еколог Іван Русєв.
«Декілька років тому на рекреаційній ділянці «Тузлівська Амазонія» у Національному природному парку «Тузлівські лимани» з’явився величний пелікан на імя Дедал. В радянські часи на цій ділянці був військовий полігон, в результаті діяльності якого залишились бетонні тумби, які креативні співробітники парку вирішили використати, як основи для встановлення арт-об’єктів. Перше почесне місце посів символ Тузлівської Амазонії – кучерявий пелікан, уразливий вид, занесений до Червоної книги України. Пам’ятник був виготовлений молодим скульптором, працівником парку – Шевченком Тарасом. Арт-об’єкт зроблений з гіпсу, розміром реального птаха, що наглядно демонструє його велич. Потім Тарас ще зробив скіфську бабу і бабака. Дивовижні скульптури – пам’ять про неймовірно творчу і талановиту людину, яку вбила клята війна. Світла і вічна пам’ять», – написав Іван Русєв.
Однак з публікацій було незрозуміло, як саме помер хлопець. Між строк читалося, що загинув на фронті. Щоб уточнити це, журналісти видання «Південь сьогодні» тоді зателефонували голові громади Василю Резніченко. Проте посадовець не зміг надати вичерпну відповідь на наше питання, лише розповів, що, наскільки йому відомо, Тарас помер в Одесі, і його смерть точно не є загибеллю від військових дій.
Варто додати, що того дня багато ЗМІ, і місцевих, і національних, писали саме про те, що Тарас Шевченко загинув під час бойових дій. Чи були потім спростування цієї інформації, нам не відомо.
Але за кілька годин Василь Резніченко опублікував допис про смерть свого земляка, в якому зазначив, що «Його серце, сповнене любові й відваги, раптово зупинилося».
Тараса поховали в той самий день, 10 березня, у який багато років тому поховали і Великого Кобзаря.
Що стало справжньою причиною смерті митця, з’ясовували журналісти Нromadske. Наші колеги відвідали батьків Тараса, які й розповіли їм про те, яким їх син був за життя, та що призвело до трагедії. Повністю статтю можна прочитати за посиланням. Ми ж зупинимося на подіях останніх років життя скульптора.
До великої війни Тарас не збирався йти в армію, був за «мир без кордонів». Але в перші дні повномасштабного нападу росії вирішив приєднатися до війська.
«Ми були в Карпатах із жінкою, коли це все почалось. У ТЦК йому казали не йти служити, але він там чотири дні просидів і все-таки добився свого. Він 1 березня вдягнув форму, а я через два дні, поки дістався з гір», — пригадує Олександр.
У цій родині всі чоловіки в різний час узяли зброю до рук: Олександр, Тарас та його старший брат Сергій, а в сестри Ірини — чоловік.
«У давніші часи одного чоловіка із сімʼї не брали в армію, зазвичай найменшого. Два мужики в нас пішли вже — я й Тарас. Молодший сам захотів, то старшого притримував. Але й той мобілізувався у 2023 році», — розповідає батько.
Тарас приєднався до 32 окремої артилерійської бригади ВМС, яка на той час обороняла узбережжя Одеської області. Хлопець був водієм-механіком. Але і в армії намагався не залишати свою справу — теж ліпив та вирізав з каменю. Просив маму передавати йому глину.
Батьки помітили проблеми зі здоров’ям у Тараса влітку 2022 року, коли поїхали його провідати на місці служби, на Одещині. Людмила одразу звернула увагу, що в сина тремтять руки. Тож уже з осені вони почали звертатися з Тарасом до лікарів, зокрема консультувалися в невролога.
«Це через нерви. Він не міг миритися з несправедливістю. Спочатку командир у них був нормальний, але потім його замінили. Тарас готував їжу, а новий командир вимагав, щоб йому приносили їсти в кімнату. Тарас відмовився, і з того моменту до нього почали ставитися інакше», — пояснює Олександр.
Чи було відверте цькування, син батькові не розповідав. Але згадував, що в підрозділі можна було відкупитися від покарання за порушення, а тих, хто сперечався з командуванням, відправляли на небезпечніші ділянки фронту.
«Я розумію, що в армії має бути дисципліна, але це не означає, що тебе мають кидати в окопи лише за те, що ти комусь неугодний. Хотів поговорити з командиром, але Тарас просив не втручатися. Я сам служив ще в радянській армії, знаю, як це працює. Мене такі речі не чіпляють, а от таких людей, як Тарас — творчих, — дуже», — додає Олександр.
У лютому-березні 2023 року Тарас поїхав на вишкіл до Польщі. Батько каже, що син радів цьому. Тоді він уже служив у 37 окремій бригаді морської піхоти. Але під час навчань у нього почала розвиватися грижа шийного відділу. Одного разу навіть знепритомнів у строю, про що потім розповідав батьку та матері.
Після повернення в Україну Тарас попросив, кажуть батьки, щоб командування відправило його на військово-лікарську комісію.
«Начальник штабу дозволив, але медикиня роти сказала: «У тебе руки, ноги, голова цілі», — і відмовила. Тараса залишили на пункті постійної дислокації, а бригада пішла на Запорізький напрямок. Лише коли Людмила залучила юристів, ця сама медикиня, уже перебуваючи там, подзвонила синові й дала направлення», — розповідає Олександр.
Людмила пригадує:
«На Великдень 2023 року Тарас приїхав додому й сказав: «Мамо, я поламаний, я — руїна». Він сидів на лавці, опустивши руки…»
У червні 2023 року ВЛК визнала Тараса непридатним до служби в морській піхоті. Діагноз підтвердив проблеми із шийним відділом хребта, що були пов’язані зі службою. Після цього хлопець шукав можливість працювати в тилу, проте в місцевих ТЦК для нього місця не знайшлося. Зрештою, скерували у 3 рекрутинговий центр ВМС, і він почав їздити у відрядження в різні точки країни.
Згідно з анамнезом із виписки, яку показали батьки, хлопець розповідав лікарям, що його стан різко погіршився в жовтні 2023 року. З’явилися напади паніки, тахікардія, задишка без видимих причин. Та приблизно в цей самий час Тараса переводять зі служби в рекрутинговому центрі в пункт постійної дислокації, ближче до лінії фронту.
«Не знаю, потім став він неугодним чи що. Його перенаправили під Херсон на пункти базування, потім — на Миколаївщину. А напади тривали», — каже Олександр.
У березні 2024 року в Тараса, згідно з анамнезом, вперше стався епізод паніки, що призвів до падіння на землю, під час цього хлопець тримався за голову. Це повторилося не раз. Спочатку лікарі підозрювали епілепсію, але діагноз не підтвердили. Також у медичному документі вказано, що в хлопця обтяжена психічними захворюваннями спадковість, бо є родичі, які хворіли.
У травні 2024 року друга ВЛК визнала Тараса придатним до служби у ВМС, хоча з’явився новий діагноз — «дисциркуляторна енцефалопатія І стадії». Ідеться про порушення кровообігу мозку. Утім, у висновку ВЛК вказано, що хвороба спричинила лише «незначні порушення функцій» органу, а відповідно до наказу № 402 Міноборони, це не є підставою для звільнення від служби.
Те рішення Тарас не оскаржував, не вірив, що це щось змінить. І не розповідав, як проходив другу ВЛК: чи справді відвідував лікарів, чи просто зібрали підписи.
У червні 2024 року Тарас вирвався додому і Людмила повезла його до поліклініки в Татарбунарах. Там він розповів психіатру, що має суїцидальні думки. Лікар дав направлення на шпиталізацію для стаціонарного обстеження.
Утім, як каже Людмила, у частині це направлення проігнорували, не відпускали на лікування. А якби без необхідного документа від частини Тарас самостійно ліг у лікарню, це вважалося б СЗЧ.
У липні після чергового нападу військова частина сама скерувала Тараса у психіатричну лікарню, де він провів два тижні. Стан не покращився, наполягають батьки. Ба більше, сина не направили на повторну ВЛК, натомість мали перекинути у 126 бойову бригаду, яка, зокрема, воювала у Кринках.
І хлопець 11 серпня 2024 року вирішив самовільно залишити частину.
«Він не бачив іншого виходу. Подзвонив мені: «Тату, я не можу, я йду». Я зрозумів, що це означає. Сказав йому: «Тарасе, ти дорослий, вирішуй сам. Я пишаюся тобою і допоможу». Він і так протримався довше, ніж міг, — два з половиною роки», — каже батько.
Олександр почав допомагати сину винаймати квартиру в Одесі — додому той повернутися не міг, оскільки дорогою довелося б перетинати блокпости. Мати приїздила в обласний центр і ходила з ним до лікарів.
У перший же день після СЗЧ у Тараса сталася панічна атака.
«Він почав приймати ліки, але вони викликали страшну побічну реакцію. У нього почали судомитися щелепи, здавалося, що зуби можуть випасти. Це було перед моїми очима. Життя, як по мінному полю», — згадує Людмила.
8 березня Тарас вийшов чекати на матір біля магазину. У дворі в нього стався черговий напад.
«Я дзвонив йому в цей момент. Відповіла людина, яка намагалася його врятувати. Запитала, що робити. А я звідки знаю? Поки чекали на «швидку»… Організм не витримав. Медики сказали, що це була моментальна смерть», —розповідає Олександр.
У свідоцтві про смерть вказано, що причиною стали інтоксикація та гострий панкреатит. У Тараса проблеми з травленням були й раніше: у 2019 році він також лікував гастрит. Батьки переконані, що важкий ментальний стан сина значно посилив його інші хвороби.
«У нього була тонка, вразлива душа. Вона просто не витримала», — каже Людмила.
Підготувала Діана ГЕРГІНОВА
