Як на півдні Одещини з танкового полігону відроджують старовинне село
Одеський бізнесмен Олександр Паларієв вже сімнадцять років відроджує рідне село свого батька Фрумушику в нинішньому Болградському районі, яке знищила радянська влада. Після закінчення Другої світової війни, у 1946 році, «совєти» створили на Бессарабії, що межує з Молдовою та Румунією, танковий полігон. Брязкати зброєю під носом у сусідів – улюблена справа росіян. Для цього виселили мешканців п’яти сіл – Кантемира, Зурума, Рошії, Гофнунгсталя і Фрумушики, а їхню вікову спадщину зруйнували заради навчання військових.
Про це розповідає дослідницький проєкт «Ukraїner», передає інформаційна агенція «Юг.Today».
Через шість десятиріч Олександр Паларієв орендував землю колишнього полігона, звідки походив його батько і звідки примусово виселили ще дванадцять членів родини, та почав відроджувати Фрумушику, але вже із приставкою «Нова». У 2006 році тут створили скансен «Бессарабське село», музейний і туристичний комплекси, відродили вівчарство, започаткували виноробство. У музеї народної архітектури відтворили хати українців, молдаван, німців, євреїв, болгар, гагаузів, які жили в цій місцевості.
«Унікальність Бессарабії в тому, що її населяють понад 120 національностей. І ви ж розумієте, що кожний етнос має свої звичаї, передані прародичами з батьківщини. Це культура, приготування їжі, побут, який веде сім’я. І ось тут такий симбіоз території зі звичаями кожної національності. Тому у нас так вийшло, що музей, який ми збудували, бессарабське село Фрумушика-Нова, об’єднав це все. Це молдавське, українське, німецьке, єврейське, гагаузьке, болгарське обійстя», – з гордістю зазначає бізнесмен.
Фрумушику заснували на початку XIX століття. До знищення село налічувало 540 будинків. Там виріс батько Олександра Паларієва Андрій. Хоч його діти були змушені жити в іншій місцевості, щороку, разом вже зі своїми нащадками, приїжджали сюди, щоб не втратити пам’ять поколінь. Олександр розповідає, що пропаганда СРСР робила все для того, щоб люди забули своє коріння і стали уніфікованими. Одеський підприємець каже, що його батько, молдованин за походженням, почав згадувати рідну мову вже на схилі літ.
Згодом, коли Олександр досяг успіху в бізнесі, він вирішив інвестувати у відродження всього села. Пригадує, як у дитинстві пас овець у сусідньому до полігону селі Семисотка, коли на літо приїжджав гостювати до тітки, що там жила. Він захотів відродити цей промисел.
«Для мене це рідне. Як тільки з’явилася можливість, я запитував, хто чим займається – хтось виноградарством, хтось виноробством, хтось зерновими. А я сказав, що не хочу займатися тим, щоб бути конкурентом для них. Я розумів, що зі своєю підготовкою я був би дуже сильним конкурентом для дрібних виробників. І я кажу: а вівчарством хтось у вас займається? Кажуть, ні. Я кажу, тоді будемо відновлювати каракулівництво (розведення каракульських овець. – ред.)», – зізнається Олександр.
Уже через три роки це вівчарське господарство і племзавод стали одними з найбільших у Європі. Колеги та партнери, які приїжджали подивитися на успіхи Олександра, не мали де зупинитися, і це підштовхнуло до думки споруджувати тут гостьові будиночки. Затишні хатки з часом зацікавили й туристичну сферу. А ще для привернення уваги у Фрумушиці звели пам’ятник-рекордсмен. Це гігантська скульптура чабана з граніту майже вісімнадцять метрів висотою і 1170 тонн вагою, яку внесли до Книги рекордів Гіннеса і в Національний реєстр рекордів України.
Чоловік захотів відбудувати рідну хату свого батька, який відтворив її з пам’яті та зобразив на схемі.
«Він намалював і поїхав. Через два місяці він повертається, і стоїть будинок, в якому він народився. Він заплакав. Я заплакав. Нам довелося декілька глечиків вина випити, щоб трохи стабілізувати ситуацію», – згадає підприємець.
Поступово у відродженому селі почали відтворювати зразки народної архітектури й інших народів, що жили на Бессарабії. Надихнувшись відвідуванням скансена в Пирогові, Олександр вирішив збудувати такий же на півдні. Наповнення хатин шукали на блошиних ринках, в антикварних магазинах, деякі артефакти приносили місцеві жителі.
«Молдавське подвір’я – це як тато намалював. Потім ми поїхали в Гагаузію (автономія на півдні Молдови. – ред.) і побачили типову гагаузьку хату. Ми зупинились в якомусь селі проїздом і змалювали типове українське подвір’я. Поїхали на південь, здається, в село Виноградівка, і побачили болгарське подвір’я. І креслення німецького будинку в Семисотці ми взяли. За дванадцять кілометрів від Фрумушики є перше поселення єврейське. Голда Меїр (ізраїльська державна діячка. – ред.) говорила, що перший кібуц збудований в Бессарабії. Це село Ламбрівка. І ось так все з’явилось», – поглибився в історію бізнесмен.
У Семисотці, де Олександр в дитинстві пас овець, зараз живе лише дві жінки, хоча ще у 2006 році там жило п’ять-шість сімей. Це радше хутір, який і раніше не мав ні водогону, ні каналізації, а електрику там провели в 1970 році. Більшість людей виїхала на заробітки. Село потроху занепадало. Бізнесмен має задум розбудувати там екологічне смартсело з енергоефективними технологіями і автономними джерелами живлення – сонячними панелями, вітрогенераторами, світлодіодним вуличним освітленням та тепловими насосами для обігріву. Воду планують отримувати не з надр землі, а завдяки збиранню конденсату. За проєктом розвитку села, крім теперішньої інфраструктури, там буде нова вулиця зі ста будинками. Але задум – не лише для приймання туристів.
«Я думаю, що і люди будуть жити. Це зараз ми розуміємо те, що будь-яке село повинне дати заняття людям. А розвиток сільського зеленого туризму – це і є приклад, коли село може себе забезпечити. Якщо заробляють гроші, то й інфраструктура росте. Ми зробимо це хорошим туристичним об’єктом, але хтось же повинен там жити і пильнувати все», – впевнений чоловік.
Одна із двох мешканок Семисотки, молдованка Анна Чебан усе життя мешкає в цьому селі. Згадує, що в часи її дитинства там було 24 будинки, але сім’ї були великі, з багатьма дітьми, тому в селі було людно. В кінці 1990-х усі почали масово виїжджати. Зараз там залишилася лише вона і сусідка-пенсіонерка.
«Не знаю, як буде весною, але хочуть, щоб сюди приїжджали туристи, щоб тут відпочили. І я вам скажу, люди приїжджають. У нас немає дискотек, цього всього, але від міської метушні відпочити з дітьми – те, що потрібно. Шашлики, чан, тут все буде гарно. Тільки почали все робити, будинки реставрували, Олександр Андрійович залишає все, як є, хоче, щоб це було по-старому. Умови нормальні, буде вода, все в будинку, але відчуття будуть, як в давнину», – констатує жінка.
Перевагою свого регіону Анна вважає гарну дику природу, де водиться багато степових тварин. А Олександр Паларієв свою місію описує по-філософськи.
«Це генетика, коріння. Хтось може зрубати дерево, але якщо міцний корінь, все одно паросток росте. Я вважаю, що це не я, це не моя воля. Це так повинно було бути. А воно ж, як тільки з’явилися можливості, так і проросло. Є дуже багато людей, які хотіли б зробити так, але якось не склалось. А ось тут всі факти так склались, що воно і розвинулося. І по Україні є багато таких проєктів», – резюмував одеський бізнесмен.
Підготувала Інна ДЕРМЕНЖІ
