«Врятували свячена вода та вино»: як уродженці Кубея вижили у затоплених після підриву Каховської дамби Олешках

15:27 02/01/2026

На фото, яке ви бачите на початку статті, Афанасій Дерменжи – уродженець села Кубей Болградського району. Він – колишній головний інженер Дорожньо-будівельного управління номер 59. Свого часу чоловік відповідав за будівництво підходів до мостів через річку Дніпро біля міста Херсона та річку Конка біля Олешків. Одна з його найвідоміших робіт – славнозвісний Антонівський міст.

У 2022 році, під час російської окупації Херсона, міст став ключовою артерією для постачання техніки ворога. Українські військові завдавали по ньому ударів, щоб ускладнити логістику російської армії. А в листопаді 2022 року, під час відступу, російські війська повністю підірвали міст, який був гордістю Херсонщини.

Після повномасштабного вторгнення Афанасій Афанасійович та його дружина Марія Георгіївна залишилися в окупованих Олешках. А після підриву Каховської ГЕС – виявилися заблокованими у своєму будинку.

Про те, як виживали та змогли врятуватися двоє літніх людей, відрізаних від рідних війною та водою, журналістам видання «Південь сьогодні» розповів їх онук, режисер Сергій Зейналов, який показав цю сторінку історії своєї родини у документальному фільмі «Врятуй».

– Сергій, судячи з подій, які демонструються у фільмі, його сценарій писався буквально «на ходу». А сама ідея, вона як виникла? У той момент, коли ви вирішили їхати рятувати дідуся та бабусю? Чи як?

– Я взагалі ніколи не мріяв знімати такі фільми. Я – режисер… Я навчався, я мріяв, з дитинства, коли були можливості познімати щось на любительську камеру, я це робив. Всі мої друзі були моїми акторами. Це була мрія про якусь казку, про можливість відтворити свій світ… Я багато працював на каналі 1+1, і взагалі на телебаченні. Десять років сумарно. І коли усі ці події сталися з нами, з нашою сім’єю, не те щоб я не міг не робити цього… Спочатку я взагалі був у повному ступорі: «що робити?». Ми цього не те щоб чекали, але знали, що таке може відбутися. Ще за радянських часів, коли моя мама навчалася в школі в Олешках, там, де мій дідусь працював – будував цей міст, були такі учбові тривоги. Тоді дітей у школах збирали і вивозили кудись на високу місцевість. В таких місцях завжди є ризик, що дамбу прорве і усе затопить. Але ж мозок так працює, що не віриш до останнього, що може трапитися найгірше. Коли все це сталося, я вночі прочитав… На той момент читав ще російські пабліки, тому що треба було знати, що відбувається в окупації. Це ж був такий інформаційний вакуум. Він і зараз є. Ми ж не знаємо, що там відбувається на окупованих територіях. І вся інформація, яку ми могли отримати, це з російських пабліків. Або ж якщо хтось звідти вийде на зв’язок. А зв’язок… його там дуже мало. Доводилося от… читати, бо дідусь з бабусею перебували в окупованих Олешках. Олешки, вони й досі окуповані. Так от, дізнався я серед ночі, але це було щось схоже на фейк, на неправдиву інформацію. І наші пабліки вночі писали, що усе це фейк, що там вигадують, що там нічого не трапилося… Десь о третій ночі я заснув, тривожно так. Зв’язку не було, щоб зателефонувати. Ну і воно ж там вище Олешок, десь на сорок кілометрів, тож поки вода дійде. І я, якщо б подзвонив бабусі, то все одно нічого б не дізнався.

І вже зранку прокидаємося, бачимо, що реально вже вибухнула дамба, що росіяни підірвали її, що Каховка затоплюється повністю, і вода йде руслом униз. Що робити? Це як в перший день повномасштабної війни – нічого не знаєш що робити. Тому що страшно, і очікувалося таке, що взагалі… Коли проходили ці навчання, казали, що води взагалі може бути по п’ятий поверх у деяких районах Олешок. Тобто тут вже ніхто не врятується.

– А ваші рідні де в цей час перебували – будинок, квартира?

– Приватний будинок, двоповерховий. І от на ранок це все сталося. Я сидів у повному ступорі. Я не думав ні про яке кіно. Я думав про те, як можна допомогти, врятувати. Але так сталося, що там, де ми жили в Олешках, де були дідусь та бабуся, води не було навіть до ночі. Тобто ми цілий день, коли затоплювало Херсон, коли затоплювало низину, русло Дніпра, плавні, коли перші вулиці в Олешках затопило. Це ті вулиці, які були ближче до річки, понад річкою. Там є Дніпро і є річка Конка, а між ними острови. І ось це і розділяє Херсон і Олешки. Все це просто змітало, там дачі, і вода ця змітала їх. Але у нас було сухо. Вдень був зв’язок, і ми телефонували, говорили з дідусем та бабусею. При чому зв’язок був найкращий. Не знаю, чому так було, але вперше з початку повномасштабного вторгнення зв’язок був просто, наче вони тут поряд були. Якось воно страшно було, але якось навіть і заспокоїлися. І наче все ок…

– Тобто все це майже добу все це тривало? Так?

– Так. Майже добу після підриву дамби було все спокійно. Потім зв’язок обірвався, вже ввечері пізно ми не змогли поговорити. Я спілкувався зі своєю тіткою, сестрою батька, вона теж звідти, але вона виїхала. В неї були там знайомі, з якими вона зв’язалася, і вона мені в жаху пише, що їхню вулицю затоплює, що вода дуже швидко йде з боку Голої Пристані. А це ще нижче Олешок, тобто вода набралася нижче, там вона й мала набратися, і повернулася назад. І затопила те, що вона ще не затопила в Олешках. І ось в ту ніч, це виходить друга ніч після підриву ГЕС, тітка каже, що їх затопило, я розумію, що це вулиця поруч з нами… Я це все розумів. Але знову ж таки, що ти можеш посеред ночі зробити? Нічого! Поговорили з мамою, сидимо, трусимося, чекаємо ранку. Ми не знаємо, що з нашими. От щойно наче говорили і усе було нормально, а зараз вже розуміємо, що не нормально. Ну і на ранок я вже бачу картину, бачу що там трапилося. Бо деякі фотки все ж просочилися. Було так страшно – люди благали про допомогу. Волонтери наші, які там, в Херсоні координували, вони зробили карту порятунку людей. Бо, у нас, наприклад, хата двоповерхова. А є хати одноповерхові, низенькі. Вони пішли під воду повністю, разом з дахом. Наші сусіди, це я потім дізнався, просто робили пліт з пінопласту, що лишився від утеплення. І на цьому плоту добиралися туди, де можна було пересидіти – до якихось там вищих будинків. Тобто це був жах. І оця карта була, і я на ній дивлюся, а там найбільша вода якраз у нашому районі. Якось просочилася фотографія заправки, там вона десь поруч, там та заправка настільки пішла під воду, що її не було видно. Там було більше за двоповерховий будинок, у цьому місці. І що? Зв’язку вже не було ніякого. Херсон теж там затоплений, український зв’язок був тільки до Херсона. Окупаційний зв’язок в Олешках був, у сусідів були картки, їм можна було зателефонувати. Але він теж не працював. Хтось злив інформацію, де скільки води, де потребують допомоги. Їздили ще волонтери по місту на човнах і рятували людей, перевозили їх… Наприклад, в центрі Олешок не було води. Там пагорб, там якраз лікарня. І туди вивозили всіх людей. І там, до речі, був інтернет. І звідти люди постили усю інформацію. Вона доходила з затримкою у три-чотири години, поки усе завантажиться. І перші, мабуть дня два, це було… Без сну, без їжі, мабуть, я не пам’ятаю. Це був страх, тому що ми не знали, чи живі взагалі бабуся і дідусь. Скільки там води, що там… Це був жах. Звичайно, що ні про яке кіно я ще не думав, нічого не робив. І взагалі, це було останнє, про що я міг тоді думати. На другий день, я записав перший відеощоденник, щоб просто запам’ятати. В мене якось так все одне за інше чіпляється. Під час повномасштабного, коли все тільки почалося, зник мій архів, який я ще з дитинства знімав. І мені за це було так боляче, бо там перші фільми, і цього архіву немає. Ну окупація, і ти звідти не вивезеш ці речі. Там був прильот, і я навіть не знаю, чи воно десь там досі лежить, чи розкрадене, чи знищене. Тобто невідома мені доля мого архіву, і якось воно мені болить. І я просто почав записувати відеощоденники, щоб запам’ятати, що взагалі відбувається. Бо дуже важко було взагалі запам’ятовувати: день-ніч, день-ніч… все просто перемішалося. Я зараз навіть не можу сказати, коли я почав щоденник записувати. Я телефонував друзям своїм з телебачення, з якими працював. Вони мені телефонували, просили, аби я, як людина, яка підтримувала зв’язок з людьми в окупації, вийшов в ефір і розповів, що там відбувається. Наче один раз я там вийшов в ТСН, але я навіть не пам’ятаю, що я там розповідав. Те, що знав на той момент.

– …

– Максим Хотиленко – це мій товариш по роботі, мій друг, ми з ним довгий час працювали на 1+1. І він мені запропонував поїхати в Херсон, подивитися, що там взагалі відбувається. Всі тоді їхали допомагати в Херсон, волонтерили. У нього була інформація, ну вона і в інших була, що херсонські волонтери, а це було десь на другий-третій день, переправлялися на лівий берег і рятували людей.

На той час, коли ми приїхали в Херсон, я погодився їхати, я повірив у те, що можна буде якось потрапити на Лівий берег Дніпра з волонтерами.

І ми почали шукати. В перший день ми з двома камерами у чотири руки почали знімати те, що ми там бачили. Просто «набивали» матеріал, як то кажуть. От ми ходили по волонтерах, по друзях, які там в Херсоні. Хтось щось робить. Першим ділом завітали в театр. Там на той момент був хаб. Замість сцени вони обладнали прийомний пункт. Люди, які потребували якихось речей, бо втікали від води без нічого, без документів навіть, вони там могли отримати якусь гуманітарку, взуття якесь. Потім пішли до військових, аби зрозуміти, що там взагалі: чи можна плисти туди чи не можна. Вони кажуть, що вже не можна. В той день, коли ми приїхали, там з Лівого берега врятували десь сто людей. Десь там на третій день, коли ми звернулися до військового, який на човні вивозив звідти людей, він ще це робив.

Але нам не вдалося потрапити з ним в той човен. То може й на краще, бо тоді був обстріл. Його не зачепило, постраждав інший човен, з іншими військовими. Вони потрапили в засідку, у човен влучив дрон, загинули і військові, і цивільні. Все це є у фільмі. Тобто такої ідеї, що я прямо запалився і захотів знімати цей фільм, не було. І зараз я завжди кажу, що я ніколи би не мріяв таке кіно взагалі робити, якось комунікувати взагалі. Але я просто розумію, що це історія моєї родини. І вона важлива. Тому що все ми втратили, і на цей час не знаю, що буде далі. Можливо деокупують колись місто, і ми зможемо повернутися. Про це зараз тільки мріяти можна. Але зараз не схоже, що це буде в якомусь найближчому майбутньому. Але на сьогодні втрачено все, тому хотілося хоча б цю історію зберегти. Якось матеріалізувати те, що вкрала ця війна – архіви, спогади, фотографії. Зараз якраз твориться історія. Тому це було потрібно робити. І воно робилося. Добре, що були такі можливості. Бо, звичайно, не кожен працює режисером, не кожен має друзів на телебаченні, які готові допомогти. Одна людина не може сама зробити кіно. Воно усе склалося саме собою, можна так сказати. Але сам фільм стався вже коли бабуся і дідусь вже виїхали. Між цими подіями був ще один етап. Я там зняв інше кіно.

– Про який фільм йдеться?

– Це стрічка «Лишатися (не) можна». Коли ми були в Херсоні, мене дуже вразило те, що я побачив, те, що театр став не театром, а реальністю такою… Це теж якісь паралелі. Як я мріяв інше кіно робити в дитинстві – художнє, образне. Хотів робити фільми за сценаріями, щось вигадувати. А тут – реальність. І так само і театр. Він завжди був театром, а зараз на сцені люди допомогу отримують. І ось про це я теж зняв фільм, поки бабуся і дідусь були там у воді. Вони сорок п’ять днів були у воді. А матеріал для фільма «Врятуй» лежав десь півроку, чекав свого часу, поки бабуся і дідусь виїдуть, поки вони зможуть прийняти це рішення. В першу чергу, поки вода спаде, бо вони просто були заблоковані в будинку. Човна, аби виїхати, як це робили деякі люди в Олешках в перший день, у них не було.

– А як вони вижили? Це ж, ну добре, було літо, було тепло. А харчі, вода?

– З водою дуже цікава історія. Бабуся на Водохреща завжди набирала воду в банки. Оця вода їх врятувала, можна сказати. Ще врятувало дідусеве вино. Дід – нащадок болгар – він не міг без вина. Він не те щоб без вина не міг, він просто любив його робити. Ну і трошки смакувати під час вечері, пригощати друзів. У нього така культура створення вина. У нас ріс виноград, був навіть болгарський сорт «Мавруд». Так ось, вино врятувало. Дід каже, що воно давало дезінфікуючий ефект, бо в будинку стояла брудна вода. Там же приватний сектор: корови, свині, вигрібні ями. Жах був. Вино дезінфікувало, вода свячена поїла. Але все це було у дуже обмеженій кількості.

– Зрозуміло, що цього ніяк не могло вистачити на сорок п’ять днів. Ну кілька діб. А далі що?

– Звичайно. У них не було що їсти. Вони ділили одну банку консерви на трьох. Консерви були з гуманітарки, яку вони там отримували. Залишалось щось з того моменту, коли ще могли десь продукти купити. Це ж літо, червень місяць, на городах тільки щось повиростало з того, що навесні посіяли. А в окупації могли їсти тільки те, що самі на городі виростили. Ніхто туди особливо нічого не завозив. Херсон деокупований. Міст, який дідусь будував, знищений. А з Криму якісь торгаші приїздили на ринок, щось там привозили. От що там купили, те потім і їли. Якісь консерви у них були. Один раз я знайшов можливість передати волонтерами газову горілку та пачку макаронів. І вони якось, на тій самій свяченій воді, якої і так було обмаль, варили собі макарони. Коли ми вперше поїхали до Херсону, цей момент в фільмі є, я зателефонував діду, і він розповів, що запустив генератор. Він встиг цей генератор врятувати, вони з бабусею якось приволокли його на другий поверх. Але потім виявилося, що в генераторі закінчилося масло. І його не могли запустити. Бензин був, а… І коли ці волонтери приїхали, це місцеві, з самих Олешок, вони привезли якийсь там тюбик масла. Це був десь шостий день після затоплення, і тоді бабуся вперше зателефонувала і сказала, що вони живі-здорові. А до цього ми не знали, що з ними взагалі.

– Тим не менш, у фільмі є епізод, коли ви питаєте, чи готові вони виїздити, а вони кажуть, що не готові. Чому? Наскільки близько ви тоді від них були, адже, здається, майже поруч? І тут вони таке кажуть.

– Ну як поруч, десь п’ять кілометрів по повітрю або по воді. Херсон – це правий берег Дніпра, Олешки – лівий. Дніпро півтора кілометри завширшки, потім острови, потім ріка Конка. Ну і далі ще там відстань до будинку. Коли була можливість відправити до них військового на човні, як планували це зробити, вони були заблоковані. Я зараз навіть не розумію, як це могло відбутися. Адже ти пливеш в окупацію, це має бути під покровом ночі, поки росіяни не прокинулися. Бо вони теж патрулювали місто на човнах. Вони там щось комусь на камеру допомагали, але люди, що там були, кажуть що насправді нічого вони не робили. Але патрулювали місто. І звісно це було дуже небезпечно. Ну і ще вода до другого поверху, якось треба було їх у човен спустити. Це була б спецоперація на межі з неможливим. Смертельно небезпечна для усіх: і для військових, і для нас – цивільних. Надія була, але віри в те що вдасться… Всі варіанти, які ми обмислювали, ми розуміли, що вони нереальні. І у фільмі ми це показали. Вони чекали, що вода зійде, і вони якось вийдуть з дому. Вони ще сподівалися прибрати у будинку. Бо там глина вся попадала. Дім у нас новий, але з екологічних матеріалів. Це все змішалося з водою. І вони хотіли дочекатися, поки ця вода спаде. Тобто вони думали не про виживання, а про те, що вода зійде і якось воно буде далі.

– А потім?

– Вода зійшла, вони все це прибрали. Дід потім захворів, бо чимось поранився. Вони пішли в лікарню, він там втратив свідомість. Це вже після цих сорока п’яти днів виживання. Я в цей час монтував отой другий фільм. Херсон на той час був деокупований. І люди або верталися, або, навпаки, виїжджали з міста. Хтось залишався, хтось залишився під час окупації, чекають поки українські військові визволять. І ось ми поїхали знімати фільм про сцену, а виявилося, що там стоїть питання про те, хто правий – хто лишається чи хто виїжджає. І колектив театру на тлі цієї суперечки розпався.

Так от, коли я монтував цей фільм і чекав, поки спаде вода, поки я бачив як люди обговорюють виїжджати чи ні, нам з братом підказали, що можна організувати виїзд через волонтерів, які працюють на окупованій території. Був варіант зробити це навіть безкоштовно. А все щось ніяк не виходило. Стан здоров’я дідуся погіршувався. Ми з братом знайшли можливість їх вивезти за гроші. Люди там заробляють на цьому гроші. Для мене це теж було дивно. Не буду суму називати, вона там варіювалася від п’ятисот до трьох тисяч доларів. Я зараз не можу розповідати, як це все відбувалося. Це не на часі. Треба було рятувати життя і за це треба було заплатити. Не було іншої можливості. Ось в Україні люди питають, чому вони там сидять і не виїздять. У когось немає можливості заплатити навіть оці п’ятсот доларів. Ось вони і сидять.

Дідуся та бабусю вивезли до Білгородської області. Тоді ще працював, він працював майже все літо, пункт пропуску Колотіловка-Покровка. Через нього йшов прямо потік людей, які примудрялися виїздити. Там вони пішки перейшли кордон, потрапили до України, до Сумської області. Там їх зустріли наші волонтери, нагодували, обігріли. І посадили на потяг до Києва.

– Ви їх зустрічали вже в Києві?

– Так. Спочатку ми координували їхнє переміщення з «тими хлопцями». Це через координатора, не напряму. Потім вже з волонтерами з української сторони. І ось так ми зустрілися.

– В Олешках у вас ще хтось залишився?

– Далекі родичі. Ми з ними підтримуємо зв’язок, але це вдається не часто, дуже рідко.

– Де зараз ваші бабуся і дідусь? І як вони?

– Дідусь з бабусею у Києві. Вони відвідують різні творчі соціально-важливі заходи. Дід перекладає на українську свої мемуари. Працює над цим у літературному клубі. Він все життя щось писав, аби щось лишити, як то кажуть, що жив не дарма. Будував завжди, щоб слід залишити в житті. Після будівництва записував свої спогади. Перекладає, щоб усе зберіглося. Зараз перекласти це на українську мову – єдине правильне рішення.

– Давайте ще поговоримо про вашого дідуся. І про мову. Я так розумію, що він у Кубеї провів дитинство та юність, а потім поїхав вчитися, працював і вже потім жив в Олешках…

– Так. Дідусь народився в Кубеї, там закінчив школу. Там навчився грати на баяні. В кіно я показав таку сцену – з баяном.

Служив у Полтаві, літав на винищувачах, був радистом. До речі, завжди намагався навчити мене азбуці Морзе. У мене в дитинстві навіть рації були дитячі. Потім вступив вчитися в Харків. Спочатку вчився на математичному факультеті, потім перевівся на автодорожній. Закінчив навчання з відзнакою. Його направили працювати в Херсонську область. Тут треба було будувати дороги до Криму, будувати міст. І так закрутилося, що він почав там дуже плідно працювати, став головним інженером.

– А бабуся ваша звідки?

– Бабуся теж з Кубея. Вони там познайомилися, там одружилися. Потім разом переїхали. І ось так вони все життя разом.

– Ви десь розповідали, що у вашій родині розмовляли кількома мовами, зокрема болгарською та гагаузькою. Це так було там, у Херсонській області?

– Ми часто приїздили до Кубея, до родичів бабусі та дідуся. Вони і досі там живуть. Ось навіть зараз дідусь і бабуся, вже після окупації, провели літо у Кубеї. Допомагали там у справах городніх. Так вони майже кожен рік їздили, бабуся так точно. У неї там сестри, брат. Дідусь трохи рідше, бо в нього все робота, справи. У Кубеї болгарська мова. Дід ще гагаузьку знає, теж там з кимось спілкувався. Я гагаузьку не знаю. Але болгарську чув постійно, і по телефону теж. Бабуся раз на тиждень сестрам телефонувала стабільно. Я болгарською розмовляю.

– Нещодавно фільм «Врятуй» було презентовано в Болгарії. Можете про це розповісти?

– Вперше ми фільм показали в Болгарії в рамках кінофестивалю «ОКО», яким я займаюся як виконавчий директор. Потім Посольство України в Болгарії організувало ще два покази – в Софії та в Пловдиві. Покази зібрали дуже багато людей, дуже багато саме болгар. На показ у Софії я не потрапив. А на показ у Пловдиві прийшло дуже багато людей саме наших, українців. І з Херсону люди були. І вони дякували, що побачили своє місто, що побачили історію, що хтось її зафільмував, зберіг, що можна ось так показати, що там відбувалося. А болгари були в шоці з того, що вони побачили. Вони не те що десь в новинах це почули. Вони бачать мене, людину, яка теж там в кадрі з камерою…

– Ну хоч вам вони вірять? Бо ж багато не вірять, що в нас взагалі таке відбувається.

– У нас була аудиторія проукраїнська. І вони навпаки казали, що ми маємо бути агресивнішими у своїй пропаганді. Тому що у Болгарії більше російська працює пропаганда. Покази пройшли дуже тепло. І з’являються якісь люди, які хочуть допомагати, і воно якось одне за одним тягнеться. Сподіваюся, що ще покажемо. Дуже мене зацікавила така собі пропозиція чи ідея від однієї жінки в Пловдиві. Вона каже, що ось там у фільмі волонтер Андрій Пєтухов, який вивозив людей з гарячих точок під час затоплення в Херсоні, розповідає, що він з Шуменського району міста.

Шуменський район в Херсоні будували болгари, і назвали його на честь міста Шумен в Болгарії. І ось, на її думку, цей фільм мають побачити жителі Шумена.

– Тож тепер ви плануєте презентувати фільм у Шумені?

– Ну це не так просто зробити. Потрібно знайти місце, знайти зацікавлених людей. Ці два покази були організовані за сприяння посолки України в Болгарії Олесі Ілащук та її радниці Анни Тертичної. Після показу в Плодиві ми говорили про те, що маємо презентувати фільм ще й у Шумені. У Варні теж треба показати, там теж дуже багато українців. І вони якраз з наших країв, з Бессарабії. Над цим треба працювати, це дуже великий ресурс потрібен. Але я сподіваюсь, що нам це вдасться.

– Сергію, а над чим ви зараз працюєте?

– Я розпочав роботу над новим фільмом. Ну не те щоб зараз розпочав, це вже рік як. Але кіно це така річ, що можна зняти за тиждень, а потім воно довго лежатиме, як це було з «Врятуй». А потім ще продовжити зйомки. Як ми зняли кадри з бабусею та дідусем після їхнього повернення. Фільм, над яким я зараз працюю, про життя дідуся, його спадщину. Це великий кінопроєкт. Тож він вже рік в розробці, ми зараз шукаємо фінансування. А це дуже великий бюджет. «Врятуй» та «Лишитися (не) можна» ми зробили своїми силами. Але, на жаль, життя такого телевізійного формату досить обмежене. Щоб зробити справжнє кіно, яке потім демонструватимуть у багатьох кінозалах, повинні бути зацікавлені великі кінофестивалі. Треба знайти спонсорів, треба знайти продюсерів. Наш проєкт поки дуже «сирий», але це звичайний процес. Поки тривають усі ці процеси пошуку, ми паралельно проводимо зйомки. Це буде філософський фільм – діалог між мною та ним. Йтиметься саме про спадщину, про те, що людина залишає після себе. Це важливо, адже ось так може прийти війна і все знищити. Робоча назва фільму «533 дні розділені мостом».

З окупації Марія та Афанасій Дерменжи вивезли свою собаку – йоркширського тер’єра Єву. Саме з нею вони у затопленому будинку ділили на трьох консерви та інші скромні припаси, завдяки яким вдалося вижити. Зараз Єва живе зі своїми господарями в Києві. А родина Афанасія Афанасійовича мріє подарувати дідусеві невеликий будинок із садом, де він зможе знову вирощувати виноград, який він плекав і доглядав змолоду.