Вона з дитиною – в Одесі, він – у російській тюрмі: як окупант викрадав цивільних херсонців, що постали проти нього без зброї. Історія однієї сім’ї
Поліна та Сергій до повномасштабної війни були звичайним українським подружжям з Херсону. Вона доглядала за маленьким сином, він – працював у Київстарі. Мріяли купити приватний будинок, а поміж тим насолоджувались буденним життям. Сьогодні Поліна з семирічним сином мешкають в Одесі, а Сергій, викрадений з окупованого міста у березні 2022 році, незаконно засуджений на 11 років ув’язнення в росії.
Про те, як жив Херсон у перші місяці окупації, що було з людьми, які протестували проти російських загарбників, як Сергія викрали посеред дня у своєму ж місті, а також про переїзд, життя в Одесі та намагання повернути чоловіка додому – Поліна розповіла журналістам видання «Південь сьогодні».
Про цивільних бранців росії
Перш ніж поділитись історією Поліни, хочемо нагадати нашим читачам деяку інформацію про цивільних українських бранців в росії.
Лише одиниці цивільних бранців росії повертаються до України в рамках обмінів полоненими. Втім, тільки офіційно підтверджена кількість поневолених цивільних українців сягає більше тисячі. А якщо точніше, за даними, озвученими нещодавно омбудсманом Дмитром Лубінцем під час пресконференції в Укрінформі, всього 878 – підтвердженими Міжнародним комітетом Червоного Хреста, ще понад тисячу вдалося верифікувати українським структурам. Тобто загалом – лише 1878 верифікованих з-поміж понад 16 тисяч зниклих безвісти цивільних внаслідок російської агресії. В ефірі телемарафону «Єдині новини» наприкінці минулого місяця омбудсман наголосив, що якщо для військовополонених є бодай якісь механізми, то тут ми маємо справу з абсолютним беззаконням з боку рф.
Водночас станом на квітень 2025 року Україна ідентифікувала майже 16 000 цивільних, які стали жертвами незаконних затримань державою-агресором. Про це повідомляв директор Департаменту моніторингу додержання прав у секторі оборони та прав ветеранів і військовослужбовців, полонених та членів їх родин Секретаріату Уповноваженого ВР України з прав людини Станіслав Куліш.
Йдеться не про абстрактні цифри – це долі людей, тисячі родин, які чекають на повернення своїх близьких, це тисячі тих, чию свободу обмежили тільки за те, що вони не зреклися України, а когось лише і тільки за те, що вони українці, що росіяни вважають достатньою підставою відправити людину в ув’язнення – офіційно чи ні. Багатьох із них викрадали з власних домівок або прямо на вулиці у рідному місті, яке опинилося в окупації.
Незалежна міжнародна комісія ООН з розслідування порушень в Україні дослідила суди над українськими цивільними затриманими та військовополоненими в рф чи на окупованих територіях і дійшла висновку, що вони позбавили обвинувачених основних гарантій справедливого судового розгляду. А це серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, що вважаються воєнними злочинами. Про це у березні цього року повідомляла Медійна ініціатива за права людини.
Життя подружжя до 24.02.2022 року
Поліна та Сергій родом з Херсонської області. У 2010 році обидва вступили до Херсонського аграрного університету, він – на інженера гідротехніка, а вона – на бухгалтера. Спільне оточення, життя у гуртожитку, а вже 5 червня 2011 року – початок стосунків. Ця дата важлива ще й тому, що рівно вісім років потому, 5 червня 2019 року, народився їхній син – Олексій.
Після народження дитини Поліна пішла у декретну відпустку на три роки, а Сергій спочатку працював у підрядних організаціях обслуговування мереж мобільного зв’язку, а за пів року до повномасштабної війни став співробітником компанії «Київстар».
Після п’яти років розлучення ворогом, зізнається Поліна, навіть стає важко розповісти, яким є Сергій. Проте вже за хвилину пригадує безліч теплих спільних спогадів.
«Він дуже вірний, мужній, хазяйновитий. Хоч і виріс без батька, але вміє все робити по дому: щось полагодити, відремонтувати – що не попросиш зробити – все вміє. І якщо він щось робить – то дуже якісно, до найменших деталей. Він дуже смачно готує, особливо випічку. Я ж ніколи схуднути не могла, бо він постійно щось готував смачне: профітролі, круасани… Бувало таке, що вночі спати лягаю, а вранці в мене вже торт стоїть на столі. Син тепер точно так само – він мене з цим куховарством просто дістає. Нещодавно сам повністю зробив піцу – я її лише поклала в духовку. Він подивився рецепт в інтернеті, взагалі крутий – точно в тата», – згадує з посмішкою Поліна.
З часом в Олексія виявили розлад аутистичного спектра. Наразі хлопчик має встановлену інвалідність та йтиме у перший клас до спеціалізованої школи.
«Коли сину був десь рік, я зрозуміла, що з ним щось не те – не було вказівного жесту, він не відгукувався на ім’я, постійно ходив однією тією ж стежкою. Грався навіть не іграшками, а деталями іграшок, розкладав їх в рядочок. На майданчику все було в рядочку – якісь камінці… Я вже тоді почала замислюватись».
Аби у дитини було більше вільного простору для активності, подружжя планувало придбати приватний будинок десь у передмісті Херсону. Але усі мрії та задуми відклала повномасштабна війна.
Початок повномасштабної російської агресії, продуктова криза та протести херсонців
У той день, 24 лютого 2022 року, батько Поліни мав приїхати до Херсону у кардіологічний центр. Через велику відстань до міста він мав прокинутись зрання – близько четвертої години. Приблизно у той час і почалися перші обстріли області.
«О четвертій ранку він мені телефонує: «Поль, почалась війна». А у нас якраз таке розташування – Мелітополь, Каховка – ми все бачимо, якось по центру. Він каже: «З усіх сторін все бахкає, все горить, я не розумію, що відбувається, їхати чи не їхати…» Брат мій також з родиною не розуміють, чи варто кудись рухатись – вирішили залишитися. Після того як вони мені подзвонили, я чоловіка бужу: «Прокидайся, мабуть, почалася війна». А він був втомлений після роботи, і я просто не змогла його добудитися. З четвертої ранку я ходжу між ними – чоловік на одному ліжку, дитина – на іншому, не знаю, що робити, збираю потроху речі, документи до ладу приводжу, місця собі не знаходжу».
Після влучання у Чорнобаївський аеродром родина вже не спала. Як і багато українців у перші години повномасштабної війни, Поліна з Сергієм почали моніторити усі новини й намагатися зрозуміти подальші кроки.
«Чоловік телефонує друзям, ті кажуть: «Ми самі не знаємо»… Ніхто не розумів, вирішили перечекати. Але так сталося, що наступного дня пообіді місто вже було в облозі. Стояли блокпости на виїзд і все… Нам треба було за день щось придумати, а ми чекали, думали, видивлялися новини і просто не встигли. І так вийшло, що залишились в окупації».
Перший час у місті панувала продуктова криза, мешканців охопила паніка. Дуже швидко усе, що залишилось у місцевих магазинах, почали масово скупати. Деякі власники магазинів навіть віддавали продукцію безкоштовно.
«Деякі магазини взагалі відкривали двері: беріть що хочете – безкоштовно, головне нічого не ламайте, просто заберіть. Було таке, що стояли в чергах – на вулиці купа магазинів і в кожен – черга. Ми з друзями об’єднувалися, ставали в різні черги, брали побільше і потім один з одним ділилися. Потім якось згадали, що є оптові бази. Власники приїхали і повідкривали їх, почали продавати оптом. Тобто кілограм ми не могли купити чогось, а десять – могли. І ми купували м’ясо пакуваннями, потім роздавали друзям. Деякі стояли за мукою, олією, потім так само один одному по пакетиках розфасовували і роздавали».
Найважливішим для подружжя було харчування сина – заради нього готові були стояти у чергах скільки буде потрібним. Так, у березні, коли Херсонська міськрада розвозила містом безкоштовний хліб, люди очікували годинами під уважним спостереженням озброєних окупантів.
«Чотири години простояла за хлібом. Біля нас був блокпост росіян, зверху на 12-му поверсі стояли російські снайпери – слідкували за нами, бо був натовп. А ми просто чекали на хліб. Але не дочекались – до нас не доїхали, його розібрали раніше».
Через відсутність кормів для птахофабрики у Чорнобаївці містянам почали роздавати й курей, які ще не загинули від голоду. Деяких вцілілих птахів жителі випускали у поля та везли у села, а дехто тримав їх прямо на балконі.
Ще однією проблемою стали медикаменти, які так само швидко розбирали з полиць. Доходило до того, що найнеобхіднішими ліками доводилось ділитися, зменшуючи дози у половину, а то й у декілька разів від потрібної.
Вже на початку березня херсонці почали виходити на масові протести проти окупаційної влади, за що на мітингувальників очікували жорстокі відповіді росіян.
«Люди масово виходили, показували свою проукраїнську позицію. І так вийшло, що вже у 20-х числах почали розганяти ці мітинги, димові шашки, стріляли, страшне що відбувалось… Ми пам’ятаємо ті відео з Херсону, де люди під машини лягали, БТРи руками зупиняли і залазили зверху на ті БТРи. Ніхто ж не питає, що далі з тією людиною було. А його напівмертвого потім у кращому разі повернули додому…»
23 березня, у день останнього такого мітингу, Сергій не повернувся додому. Його разом із другом затримали на вулиці. Товариш зазнав побиття, проте згодом його відпустили, а Сергія – ні.
«Він пішов із другом десь о десятій ранку. Приблизно о п’ятій вечора ми зідзвонились з його товаришем і він питає: «А де Сергій, вдома?» Я кажу: «Ні, немає, він же з тобою». А він каже: «А ти не знаєш? Ми йшли вулицею, перерізає дорогу автівка, нам пакети на голову і затягують в автомобіль». Відвезли їх на Лютеранську – відділення поліції. Там провели допит. Вони шукали організаторів цього мітингу, активістів. Друга побили сильно, але відпустили. А мого Сергія забрали і кудись завезли. І друг каже: «Сергія першого вивели з кабінету, я думав, що його раніше відпустили». А виявилось, що взагалі Сергія не відпустили. І отак я дізналася…»
Поліна залишилась сама з маленьким сином, не знаючи, як правильно діяти далі. За три дні окупанти зателефонували їй з вимогою віддати паспорт чоловіка. До жінки з дитиною росіяни приїхали зі зброєю.
«Мені всі кажуть – виїжджай кудись, ховайся з дитиною. А я думаю: куди? Якщо я зараз поїду, навпаки приверну увагу до нас ще більше і можу ще більше наражати на небезпеку себе з дитиною. 26-го мені дзвінок на телефон, представляється якийсь військовий, каже: «У вас 10 хвилин, щоб знайти паспорт чоловіка, ми зараз за ним приїдемо». Шукаю той паспорт, знайшла, думаю, побіжу на вулицю, щоб вони додому не заходили. Вибігла на вулицю, дивлюсь, а вони ломляться в інший під’їзд. Там купа автівок, людей з автоматами, намагаються зламати двері. Думаю ж, щоб людям не зламали, піду до них. Підійшла, показала паспорт. Вони зрозуміли, що їм до мене. Почали розповідати, що з моїм чоловіком все добре, що будуть проводити перевірку, чи має він відношення до бойових дій. Типу якщо має, то його будуть судити. А в них в руках ще був ключ від квартири Сергія – це ж вони просто помилилися під’їздом. І я ж кажу: «Віддайте, будь ласка, ключ». А вони: «Нє положено». А я питаю: «Наскільки я можу бути впевнена, що ви цими ключами не відкриєте мої двері і не прийдете в будь-який час дня і ночі?» – «Нє переживайте, вас ми трогать нє будем». І все, забрали ключі й поїхали».
Наступні дні Поліна сподівалась, що Сергія повернуть, як повертали інших мітингувальників. Навіть готувалася надавати медичну допомогу, адже після затримань росіяни повертали додому херсонців ледве живими:
«Відпускали напівмертвих, там такі побиті поверталися. Ми морально готувалися, що таке може бути: і аптечка, і домовлялася з лікарями, що у випадку чого привеземо Сергія їм. Всі вже були готові, але немає і немає…»
Врешті-решт, розуміючи, що ворог може у будь-яку мить прийти до неї з дитиною у квартиру, у середині квітня жінка прийняла рішення виїжджати з окупації – з дворічним сином та 16-річною сестрою Сергія. Вже приблизно 18 квітня усі троє дісталися Одеси. На щастя, у той день це вдалося без суттєвих перешкод, хоча багато автівок з херсонцями тоді російські військові не пропустили через блокпост.
Обіцянки звільнити, місяці тиші та суд: як склалась подальша доля Сергія
У травні того ж 2022 року Поліна знову отримала дзвінок від представників рф.
«Мені телефонують сусіди з Херсону і кажуть, що нам у квартирі зламують двері: прибігли за мною і за сином. Вони дали цим людям мій телефон, і ці люди мені зателефонували ввечері, почали розповідати, що Сергій у них, поставили мені умови, що якщо віддам його ноутбук робочий київстаровський, то вони дадуть мені поговорити з ним телефоном. Я в принципі погодилась відразу, тому що знала – їм заблокували доступ ще на початку повномасштабної війни. Але все одно зателефонувала керівництву, розповіла. Мені сказали: «Вони нічого звідти не витягнуть стовідсотково. Аби людина була жива, роби що сказали». Мені було головне почути добро, що вони нічого там не зроблять, і наступного дня я попросила знайомого, він віддав їм цей ноутбук. Буквально через 5-10 хвилин мені телефонують у Телеграмі і я чую голос свого чоловіка».
Найбільше вона хотіла передати чоловікові, що вже не перебуває у Херсоні з сином. Проте щоб не розкривати ворогу свою локацію, мала знайти спосіб сказати це більш завуальовано.
«Я всю ніч думала, як це правильно йому сказати, аби не назвати місто. І я згадала, що тут, в Одесі, у нього двоюрідний брат живе доволі довго. І я кажу: «Ти за нас не переживай, Діма після роботи до нас заходить, нам приносить солодощі, грається з Олексієм». І тут він розуміє, який Діма, де ми, і слухавка скидається. Через кілька хвилин дзвінок, вже не Сергій мій говорить, а якийсь чоловік. Я так розумію, або фсбшник якийсь, або щось із цим пов’язане. І він починає: «Ой, у вас тут чоловік розчулився». І я розумію, що мій чоловік сказав, де ми. Ця людина каже: «Я вам рекомендую виїхати з Одеси, бо там скоро буде біда. Виїжджайте кудись подалі звідти». Я зрозуміла, що він перед Сергієм якось так себе поводив. Налаштовували його на щось, можливо на співробітництво. Адже ми були на гучному зв’язку, розуміла, що маю казати, щоб Сергій чув. І кажу: «Ні, ми звідси нікуди не поїдемо». А він ще каже: «Повертайтеся в Херсон, тут вже рублі ходять, вже налагоджується життя, все у вас буде добре, роботу дамо, все дамо». Я кажу: «Ні, спочатку звільняйте чоловіка, а потім ми з сім’єю вирішимо як нам бути».
Вже згодом від звільненого полоненого, який перебував із Сергієм на той момент, Поліна дізналася, наскільки чоловіку було важливо почути, що його родина більше не в окупації.
«Три місяці він з моїм Сергієм пробув у Сімферополі. Він розповідав, що в той момент, коли Сергій мені дзвонив, коли його повернули назад у це приміщення, де вони були ув’язнені, то Сергій був щасливий, казав що я молодець, що він радий, що ми виїхали і нарешті в безпеці. Цей хлопець розповів, як їх вивозили з Херсону, що виявляється з Херсону до Сімферополя їх везли в якомусь ВАЗіку – якійсь військовій машині, і вони лежали один на одному. Не сидячі, а лежачи. П’ятеро людей один на одному. Руки у кайданках. Якщо уявити на мапі з Херсону до Сімферополя – по цих всіх ямах… Нижньому – Олександр Зарівний, він досі з моїм Сергієм там сидить, зламали руку. Разом з ними ще був Маріо Гарсія Калатаюд – він взагалі безвісти зниклий зараз. Він був тоді в цій п’ятірці, а тепер він зник. Не те, що він засуджений – ніхто не знає, де він».
Після першого спілкування з чоловіком у Поліни залишились контакти представника рф, який продовжував розповідати, що незабаром Сергія звільнять. Аж допоки жінка не опинилася у «чорному списку». Відтоді – знову тиша.
«Мені казали: «Не хвилюйтесь, ми Сергія перевірили, до нього претензій ніяких немає, ми його звільнимо через місяць-півтора». Якось так місяць минув, я думаю, треба ж написати. Мені навіть відповіли: «Не переживайте, це бюрократичні процедури, ще тиждень-два і він буде вдома». І каже: «Я вам зараз організую дзвінок з чоловіком». Я шокована, погоджуюсь звісно. Хвилин через сорок Сергій телефонує, ми поговорили, і він сказав: «Через два тижні я буду в Херсоні». Я тоді не знала, де він – думала він у Херсоні. І я зрозуміла, що кудись його вивезли. Минає ще місяць, Сергія немає досі. Я знову пишу, знову відповідають: «Не хвилюйтесь, все буде добре». І через деякий час я знову пишу, а я вже заблокована. А там ані номеру, просто нікнейм, і я його вже знайти не можу».
Вже на початку 2023 року вдалося дізнатись, що Сергія судять в росії за нібито шпигунство. Перший суд призначив чоловікові 11,5 років ув’язнення, а після того, як Поліна подала на апеляцію, термін скоротили на пів року – тобто рівно 11 років ув’язнення.
«Я знайшла правозахисників російських і з ними почала співпрацювати, щоб допомогли мені сформувати запити в усі російські служби. Вони мені склали ці заяви, оформили це все, і ми почали відправляти. У лютому ми почали отримувати відповіді, а в березні вже Сергія почали судити. Тобто вивели його з цієї «тіні». Восени 2023 року його засудили за шпигунство. Є відео з ним, яке крутили в новинах російських, там він дає інтерв’ю і каже, що передавав координати, співпрацював і таке інше. Але знову ж таки, він під тиском міг це сказати».
Подальше спілкування із чоловіком Поліна вела у листуванні – напряму до російських в’язниць. Усі такі листи проходять цензуру і можуть бути відхиленими без подальших пояснень.
«Я друкую, відправляю електронний лист у СІЗО, цензор його вичитує, якщо йому все подобається і я нічого зайвого не написала, то цей лист друкується і передається моєму чоловіку разом з бланком відповіді, який він вже рукою пише. Знову ж таки, цензор його вичитує і надсилає скан листа мені», – пояснює жінка.
Співпраця з українськими та міжнародними структурами
Ще напередодні свого виїзду з окупації Поліна передала українським прокурорам офіційні свідчення, які могли б стати основою для відкриття кримінального провадження.
«Я розуміла: мені, щоб виїхати, потрібно за Сергія подати всі наявні відомості, бо в дорозі зі мною могло статися будь-що, тому маю подати заяву, аби відкрили кримінальне провадження. Звернулася до наших правоохоронних органів, нашої прокуратури. Просила взяти покази онлайн, бо я хочу виїжджати і бути впевнена, що я все надала».
Після переїзду в Одесі співпраця з правоохоронцями продовжилась. Проте наразі відкрите кримінальне провадження – єдиний результат, якого можна досягнути, адже окремого механізму звільнення цивільних бранців не встановлено.
«Всі все знають, але допомогли нічим не можуть. Ми вже п’ятий рік боремось… Я розумію, що наші працюють і з міжнародними організаціями, щоб якось вплинути на росію, але ж всіх обмінюють, а цивільних не обмінюють. Особливо засуджених цивільних. Це дуже важка категорія, до якої ще не знайшли механізми звільнення».
Наразі Сергій в Україні він має статус «Полон. Інші джерела» – такий статус надають, коли офіційно Міжнародний комітет Червоного Хреста не підтвердив полон, проте інформація про це є в українських структур з інших джерел.
«Я написала Сергію листа в тюрму – вже засудженому. Я отримала від нього відповідь через Міжнародний комітет Червоного Хреста. Тобто і туди пішов лист, і назад прийшов лист через МКЧХ. Але це не є підтвердженням його полону. Підтвердженням полону є папірець, де МКЧХ подає запит в Червоний хрест російський, а ті своєю чергою повинні дати відповідь, що «так, у нас такий є у полоні». Але вони не дають. Через це у Сергія немає статусу підтвердженого полоненого. Хоча він засуджений, все це є в доступі, його показали по російським каналам і досі відео є в архіві. Вони показали на всю країну, що ця людина у них є. Але це все одно не вважається підтвердженням полону».
Що не розуміє суспільство про цивільних бранців рф та для чого акції-нагадування
Після окупованого Херсону життя в Одесі Поліні здалося ледь не іншим виміром – ввечері вулицями міста активно гуляють люди, працюють кав’ярні, а полиці магазинів сповнені продуктами.
«У нас в Херсоні в три-чотири години дня вже людей на вулиці не було, всі сиділи по домівках. А тут у чотири години дня всі на вулиці, кафе працюють, можна купити каву. Всі спокійно гуляють. А в нас паніка, в очах ще цей страх, звичка дивитися на машини й шукати, яка не наша… Це дуже було важко сприймати. Перший раз як в АТБ прийшли, ми взагалі були шоковані, бо там є продукти! Там не голі стіни, все що хочеш обирай. Є і молочка, і м’ясо… Ми як з голодного краю понагрібали усього – бо ми за всім зголодніли».
Перші пів року родину підтримувала компанія «Київстар», у якій працював Сергій, орендуючи квартиру та виплачуючи його заробітну плату. Потім сім’я жила на власні збереження, допомагали друзі, а також і самі співробітники компанії, що збирали власні кошти для підтримки. Поліна сама і доглядала дитину, і працювала. Звісно, є й відповідні державні виплати, які є вкрай важливими для родин у такому становищі.
Згодом жінка почала відвідувати акції-нагадування про безвісти зниклих та полонених, аби також розповідати суспільству про цивільних бранців. Не завжди вдавалося ходити на такі акції часто, адже потрібно було працювати та доглядати сина. Проте наразі Поліна має на меті якнайчастіше виходити і розповідати суспільству про тих, хто постав проти окупанта без зброї:
«По-перше, мені дуже важко було всі ці роки. Як кажуть, якщо літак падає, першою кисневу маску вдягаєш на себе, потім – на дитину. Оце я себе витягувала всі ці чотири роки. Киснева маска на мені ледь трималась, але я якось впоралась. На Новий рік, коли всі влаштовують сімейні застілля, а мені ж немає з ким, дитина спить, я собі придумала таку ідею: написати в новорічну ніч в блокнот план на рік. І одним з пунктів було саме ходити на акції і більше говорити про полонених. І не лише за Сергія, а взагалі за цивільних полонених, тому що тема настільки вже болить. Ми кинуті, вони кинуті. Ці люди стояли без зброї на захисті нашої країни, виходячи на ці самі акції. При тому, що сама наша влада говорила виходити, показувати свою позицію. Ми вийшли. Але ми тепер маємо такі наслідки. Цих людей просто не бачать. Хоча вони виходили без зброї проти окупанта – це смертельно небезпечно. І мені болить за всіх цивільних, а за Сергія взагалі – бо в мене дитина росте без батька, це важко».
Часом, каже Поліна, суспільство навіть не розуміє, хто такі цивільні полонені, і яким чином вони опинились у російських в’язницях. На п’ятий рік повномасштабної війни, п’ятий рік перебування цих людей у неволі – така ситуація, звісно, родин засмучує.
«У нас наче держава і говорить про цивільних полонених, але суспільство взагалі не включається в це. Суспільство не включається і до військовополонених, але про них вони хоча б мають якусь інформацію: війна-військовий-полон. Їм це зрозуміло. Деякі навіть не розуміють, хто такі ВПО. Я стикаюсь із тим, що стою з плакатом «Цивільні в полоні», а деякі кажуть: «Так це ж ті, кого ТЦК забрали?» Кажу: «Не плутайте, це не те!…» Те саме, що про обміни кажуть: «Чому цивільних не обміняють?» Тому що обмінюють військових на військових, а у нас немає такої категорії, щоб міняти цивільних на цивільних. У нас є колаборанти, але ми не можемо міняти українців та українців. Тобто слово «обмін» нам не підходить, нам треба якось їх витягнути іншим чином. А яким?»
На жаль, питання повернення цивільних українців додому з ворожих в’язниць стоїть ще з 2014 року. Деякі з засуджених вже навіть відбули свої 10-річні терміни. Однак після завершення цих строків ув’язнення гарантій свободи теж немає, адже рф нерідко висуває нові обвинувачення та продовжує утримання.
«Ми розуміємо, що шанси у нас мізерні на звільнення. Засуджених звільнили таких як Наріман Джелял (Надзвичайний і повноважний посол України в Туреччині, колишній політв’язень і кримськотатарський журналіст – Авт.). В мене чоловік не Наріман Джелял. Він не журналіст, не політик, щоб його звільняти. Хоча в нас і мери сидять так само. Але про них хоча б знає держава. А тут звичайний хлопець з Київстара».
Сьогодні найбільше Поліна мріє про повернення чоловіка та деокупацію Херсонської області, що, сподівається, стане першим поштовхом до свободи та можливості надалі відсунути ворога з українських земель. Колись у майбутньому – знову повернутися до Херсону, придбати приватний будинок і повернутися до звичайного сімейного життя.
«Навіть розбитий вщент (Херсон – Авт.), його зараз добивають, але ми хочемо туди повернутися. Єдине, що мене наразі зупиняє – це дитина. Цього року він йде в перший клас в спеціалізовану школу для таких дітей. А в Херсоні навіть звичайної школи немає, не кажучи вже про інклюзію. Поки будуть потім Херсон відновлювати – це чотири-п’ять, а то і більше років, ми не зможемо просто повернутися туди за нашим бажанням. Але ми дуже обожнюємо свій Херсон».
Зазначимо, що сьогодні, 19 серпня, відбувся черговий обмін полоненими, в рамках якого з російської неволі було визволено 103 захисників України. Ми щиро радіємо за кожного воїна, який повернувся на рідну землю. Проте, на жаль, сьогодні не повернулося жодного цивільного бранця.
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
Амєлія МИЙНОВА
Фото – з особистого архіву Поліни
