Відверта розмова з військовим, який після одинадцяти місяців фронту та поранення проходить службу в Ізмаїльському РТЦК та СП
Ізмаїльський район, за виключенням декількох літніх шахедних атак на Рені та Ізмаїл, не бачив всі жахіття широкомасштабної війни. І все це дякуючи захисникам України – полеглим, яких із скорботою у серці зустрічають мешканці Ізмаїльщини на щиті, живим, які і зараз боронять Україну, та тим воїнам, що через бойові поранення повертаються додому з фронту та проходять період адаптації в глибокому тилу. Деякі з них за станом здоров’я повертаються на службу не в зону бойових дій, а у територіальні центри комплектування та соціальної підтримки. Серед таких комісованих військових опинився наш сьогоднішній співрозмовник, молодший сержант, водій роти охорони Ізмаїльського районного ТЦК та СП, 48-річний мешканець села Броска Саф’янівської громади Олег Топалов, який майже одинадцять місяців у штурмових військах боронив пекельну Донеччину та не з розмов знає, що таке бойова робота справжнього українського військовослужбовця. Саме для них, живих героїв України, став стимулом життя вислів відомого українського письменника, кінодраматурга Олександра Довженка «Ми б’ємось за те, чому нема ціни в усьому світі, – за Батьківщину».
Вибухи просто так не припиняться, а воїни перебувають під ними щодня і, покидаючи свої родини, віддають задля Перемоги найкращі роки. А часто – і життя. Саме таку історію бойових буднів розповів журналісту інформаційної агенції «Юг.Today» Олег Топалов, в минулому моряк із сімнадцятирічним стажем.
Ні для кого не секрет, що коли розпочалася широкомасштабна війна в Україні, багато моряків з Подунав’я просто не повернулися до країни, аби не втратити роботу чи не потрапити під мобілізацію. За кордон виїхали також і їхні родини. Сім’я ж Олега відмовилася покидати рідну домівку, хоча можливості були. Та й Олег 27 лютого збирався летіти в Антверпен (Бельгія), аби піти в черговий рейс. Натомість з перших днів війни почав штурмувати Ізмаїльський РТЦК та СП. Каже, тоді в нього була одна мотивація: краще зі зброєю десь в області, ніж з сокирою біля своїх воріт. Бо ж чоловік прекрасно розумів, що війна — це школа виживання, а захистити родину навчать тільки в армії.
Спочатку він намагався потрапити до лав територіальної оборони, але там не знайшлося місця. Нарешті через три тижні у Ізмаїльському РТЦК та СП вирішили направити Олега на Яворівський полігон на Львівщині, якраз після його обстрілів. Там чоловік протягом двадцяти днів отримав військово-облікову спеціальність – навідник танка самохідної артилерії. Звідти його приписали до легендарної 5-тої окремої штурмової бригади. Через те, що навідників танків потрібно було тільки десять, а до військової частини приїхало дванадцять бійців, Олегові довелося змінити профіль та стати водієм гранатометного відділення. У червні 2022 року Олег з побратимами, навіть не знаючи, куди їх відправили, з відключеними телефонами, майже наосліп, опинилися біля Соледару на сході України.
Сказати, що новобранцям, які навіть не нюхали бойового пороху, було страшно, – нічого не сказати, запевняє наш співрозмовник. На передовій спочатку жахали «прильоти», нерозуміння того, куди висуваєшся в темноті. Більш того, тоді бійці мали при собі тільки боєкомплект, що могли нести, а техніки зовсім не було. Але найжахливішими ставали ті періоди, коли вночі евакуювали поранених та тіла загиблих українських воїнів.
Бойове поранення під час першого триденного завдання отримав і Олег. Він потрапив під мінометний обстріл з трьох боків. В результаті — осколкове поранення лівої ноги та плеча, перелом та пошкоджений автомат. Той перший бій з рашистами військовий згадує неохоче, бо ж його товариші з роти опинилися в своєрідному «капкані». Але впевнений, що від смерті постійно берегли його думки дружини, двох доньок та п’ятирічного сина. А його малюночок, як оберіг, супроводжує Олега скрізь — і на вогневих позиціях, і тепер в тилу.
Біля двох місяців знадобилося чоловікові, аби повернутися в стрій після поранення. Восени він у складі вже іншої роти вирушив в район Горлівки Донецької області, під місто Торецьк. Тут боєць отримав своє друге поранення в праву ногу, знову потрапивши під мінометний обстріл.
На рахунку воїна й чотири важких місяці під Бахмутом, коли доводилося воювати з кровожерливими найманцями з ПВК «Вагнер». Олег зізнається, що задля виконання поставленого завдання ті не гребували зеками, аби не втратити позицій, мінували тіла загиблих із ЗСУ та своїх «двохсотих». Наш співрозмовник наголошує на тому, що тоді росіяни в боях втрачали за добу до одного батальйону. А українська армія на той момент вже навчилася воювати та була забезпечена західною технікою. Зокрема, рота Олега вже мала декілька американських бронеавтомобілей-амфібій М-113!
Проте чоловік акцентує увагу на тому, що війна — це не забавки, а бруд, піт, трупний запах, які потім відчуваєш постійно – навіть вдома. Бо ж і Олегові доводилося вивозити з поля бою десятки поранених бійців.
«В мене було таке, що терміново треба було вивезти трьох «трьохсотих» з місця бойового зіткнення. Це було вдень, а в бійців ще закінчувався БК. Вискочив на своїй машині на те поле, не знаючи, заміноване воно чи ні. Всі двері авто відкрили, швидко діставали ящики з гранатами та патронами. Поки дістають, туди закидають хлопців, що були поранені. І зразу ж треба було швидко виїхати звідти», – розповідає Олег про найпекельніші моменти своєї служби.
Зараз, вже працюючи в Ізмаїльському районному ТЦК та СП, коли щоранку вся Україна згадує загиблих воїнів, перед очима чоловіка пропливають щоразу обличчя полеглих побратимів. Він часом шкодує, що був комісований з армії як обмежено придатний. Іноді тут, в тилу, були поривання повернутися назад до побратимів, але зупиняло те, що маленький синочок хоче бачити свого батька вдома. Більш того, Олег невпевнено каже про те, що вже своє відвоював. Але підкреслює, що на фронт потрібно йти тим чоловікам, хто ще не воював, бо в армії є чому навчитися, а не лякатися її.
Порівнюючи Донеччину з Ізмаїльщиною, військовий проводить спільну паралель: в обох регіонах є чимало так званих «ждунів», які злісно дивляться на військових, не підіймають очі під час розмов. Дається взнаки російська пропаганда, – зазначає наш співрозмовник.
«Нехай вони бояться! Все стане на свої місця. Просто зараз не до них. Тоді, після Перемоги, будемо думати, що з ними робити», – ділиться своїми думками Олег.
А Перемогу слід очікувати в 2024 році. Чоловік прогнозує, що вже навесні Україна повернеться на кордони 1991 року, відвоювавши навіть окупований Крим.
«Українці навчилися воювати. У нас інший світогляд, командири по-іншому працюють, сержант може викликати артилерію, вже не треба додаткових схем, зв’язку зі штабом. Іноді командування виступає просто спостерігачем, що відбувається на позиціях. Україна обов’язкове переможе», –запевняє Олег.
А в перший день після Перемоги він зніме військову форму та повернеться в свою стихію — до омріяного моря…
Інна ДЕРМЕНЖІ, фото — ІА «Юг.Today» та з архіву Олега Топалова
