Від 24 лютого до звільнення з полону: льотчик з Болградського району разом зі своїм побратимом розповіли свої історії
Іван Пепеляшко та Олексій Чиж – українські льотчики, що з самого початку повномасштабного вторгнення боронили Україну. Іван Пепеляшко – уродженець Одеської області, а саме села Нові Трояни Болградського району. З перших днів війни хлопці захищали Київ, а вже 8 березня 2022 року чудом врятувавшись від загибелі, потрапили в полон.
Про свій складний шлях хлопці розповіли в інтерв’ю на Ютуб-каналі «Записки пілота», повідомляє інформаційна агенція Юг.Today.
24 лютого 2022 року
24 лютого Олексій зустрів у Херсоні, навіть не підозрював, що розпочнеться повномасштабне вторгнення:
«23 лютого дружина сказала мені, що щось погане відбувається, а я їй відповів: «Не хвилюйся, я військовий, я б давно вже знав»,- розповідає льотчик.
Того дня Олексія розбудив дзвінок начальника штабу, який наказав збиратися, зі словами «скоріш за все, почалося». Почувши перші вибухи, льотчик не поспішав з висновками, сподіваючись, що це якісь навчання:
«Я спочатку ще подумав, що можливо це якісь навчання, ще сподівання якісь, намагався себе заспокоювати. Але коли почули вибухи з боку Миколаєва, все стало зрозуміло. Отримали зброю, розподілилися по бортах, і почали на заздалегідь обговорених майданчиках, я виконував польоти. Вже попутно почали прилітати в Херсон Калібри. Перша ракета, Слава Богу, промахнулася».
Хлопці є військовими з 2014 року. Іван зазначав, що вважав війну, яка проходила на сході України справжньою війною. Але після 24 лютого 2022 року він зрозумів, що почалася зовсім інша війна.
«Мі-8 використовувались в класичному призначенні – це евакуація, переміщення військ. Звісно, сьогодні інша війна. Але тоді мені здавалось що це щось грандіозне».
За словами Івана, весь лютий вони з Олексієм провели у спільних задачах.
«Весь лютий ми провели час у спільних наших задачах, і 14 числа ми полетіли на оборону Києва. Керівництво армійської авіації, вони вже готували план з оборони Києва. Ми виконували обліт Києва, обліт майданчиків, і 24 числа вночі керівник штабу ескадрильї мене підняв. Ми знаходились в казармі, він забіг у кімнату, підняв:«Хлопці, бігом усі на гвинтокрили». Ми з речами побігли на свої борти, і поки ми добігали, десь метрів 400 ми чули як працює ППО, як падають уламки. Ми встигли завантажитися, забрати увесь склад, майно, яке було закріплено за нами, і прилетіти в безпечну точку і далі чекали команд».
Перший раз почуття страху пілоти відчули саме в перший день повномасштабного вторгнення.
«Напевно, коли усвідомив, що це все-таки повномасштабно, коли влупили ,як я казав, з боку Миколаєва. Я зрозумів, що все ж таки повноцінно все почалося , і поки я мав там 15 метрів дійти до ескадрильї, оцих 15 метрів, це була легка боротьба зі страхом, розумів, що треба діяти, треба щось робити»,- розповідає Олексій.
Іван також поділився своєю першою зустріччю зі страхом:
«Ми були розділені на дві авіаційні ланки – змішаних Мі-8 і Мі-24, знаходились на аеродромах недалеко від Києва, і 24 числа вночі той самий зам командира, начальник штабу ескадрильї забіг в наше розташування: «Хлопці, почалося. По бортах, по гвинтокрилах». Ми побігли з сумками по бортах , і якщо казати про момент страху, то напевно перший момент страху був, коли ми злітали за тією причиною, що на нашому гвинторізі був увесь техсклад з майном. Ми злітали вночі, була десь п’ята ранку, темно, ми чули, як працює ППО. Ми чули, як десь були вибухи, і ми злітали, і толком навіть не знали куди, вже під час польоту ми визначались, куди ми полетимо, куди виконаємо посадку для безпечного знаходження».
Бойові вильоти
Згодом льотчики зрозуміли, що можуть контролювати почуття страху:
«Це перший бойовий виліт, він був на Гостомель, і коли ми нанесли ракетний удар, повернулись живими. І ось тоді пелена з очей зійшла, і ми просто виконували свою роботу, і страху вже такого не було», – розповідає Іван.
Іван також поділився тим, як відбувалися атаки проти ворога:
«Ми працювали на певному віддаленні, і ми не бачили супротивника. Ми тільки мали зв’язок, у результаті знали вже влучили ми, чи не влучили. Так, ми влучили. Настільки було велике скупчення супротивника, що не влучити було складно.
Колони, які йшли з Білорусі, в них не було ні кінця, ні краю. Ми летіли на дуже малій висоті, і кілометра чотири вздовж горизонту бачив кінець колони… Намагались завдавати ударів в голову колони. Потім на певному віддаленні, найефектніше, напевно, коли ти влучаєш в машину з боєприпасами, і починається феєрверк, або коли в паливозаправник – він яскраво горить і димить. Ми розуміли, що літаємо доволі-таки безкарно, тому, що на марші вони не оборонялися. Азарт був, знаєте, як сніжний ком, він наростав, наростав, і оце відчуття безкарності, що кожен раз у нас виходить зробити те, за чим ми полетіли».
Найбільш запам’яталося хлопцю завдання удару кадирівцям:
«Один із яскравих польотів, який мені запам’ятався, це розположення кадирівців недалеко від Києва. Вони знаходились на території зруйнованої ферми. І десь хвилин за 20 до світанку ми підлетіли, щоб завдати удару, вже у прямій видимості. Ми побачили згасаючі костри від нічного обігріву, і потім ми вже через кілька годин у новинах побачили інформацію про те, що знищена така-то група кадирівців разом з їх генералом».
Олексій пояснив, що планували дії льотчики колективно, дослухаючись один до одного:
«Все відбувалося біля карти. Приходить задача полетіти сюди, вдарити. Одразу ж на цю карту всі як мухи налипали, і починалось обговорення. Ваня, як досвідчений пілот у цій місцевості, багато орієнтувався по точках де що, надавав свої пропозиції, хтось надавав свої. Є в мене думки – я даю свої. Усі уважно слухають один одного. Обговорили, вирішили як грамотніше буде піти, і зробили. Це в ідеалі. Бувало таке, що часу дуже мало».
Крайній виліт
Восьмого березня усі гвинтокрили, які були з хлопцями на завданні, було збито. За словами Олексія, ніхто і гадки не мав, що саме має статися того дня, шуткували, розмовляли про дружин:
«Це був для мене новий політ у тому плані, що ми летіли на східну частину Києва, бо працювали в основному по західній: Ірпінь, Макаров, Житомирська траса. На східну частину це було вперше, тому мені здавалось, що там нас чекати будуть менш за все. У мене було якесь самозаспокійливе, здавалось, що якщо я туди лечу вперше, то це для них буде неочікувано. Ніяких передвісників, нічого такого не було. Сіли, полетіли, навіть шуткували під час польоту, встигали перемовлятися, хто встиг привітати з восьмим березня жінок, хто не встиг. Була така спокійна бесіда. Ми розуміли, що далі буде робота, але без таких діалогів це, мені здається, не політ врешті-решт».
Перш ніж льотчиків збили, вони таки встигли досягти своєї мети, але потрапили в пастку:
«На підході до приймання цілі ми побачили окопану техніку, яка була направлена дулами до супротивника. І так як, наскільки я встиг роздивитись, це був наш піксель, там не було розпізнавальних знаків, або не роздивилися. Сказав екіпажу, щоб підсилили обачність. Ми летіли далі, нічого такого не помічали. Потім , десь через секунд 30 після цього, може через хвилину, в ефір хтось видав інформацію, що тут вороги. Через ще секунд 30 інформація з’являється у телефоні, що там вороги, ще раз крикнули в ефір, Ваня каже, що залишилось в принципі місце удару 15 секунд, тому ми вже бачили місце, куди ми повинні стріляти «Давай влупимо» (каже Іван). Ми полетіли, вже розуміли, що якщо ворог дійсно там є ззаду, то смисл вже розвертатися летіти туди назад, його немає. Тобто треба шукати нові шляхи, тому ми полетіли, влупили. Потім розвернулись, почали летіти в бік Києва вже не по тому маршруту, як ми заздалегідь задумали, бо розуміли, що там вже усюди ворог стоїть. Потім, коли вилетіли в поле, збили перші два гвинтокрили»,- розповідає Олексій.
За словами льотчика, його гвинтокрил був серед перших, які було збито. Олексій зазначає, що швидкість гвинтокрилу під час збиття була максимальна:
«Вище 250, десь 270. Висота була 5-7 метрів».
Обох пілотів викинуло з гвинтокрилу ударною хвилею, що, мабуть, і врятувало їм життя:
«Разом з сидіннями. Ми маємо припущення, що разом із ударною хвилею, паливний бак, який був у нас повним, 915 літрів, він скоріш за все вибухнув і ця вибухова хвиля викинула нас через скло».
Іван каже, що не міг повірити, що це правда, коли прийшов до тями:
«Ми вилетіли всі втрьох. Мої перші моменти після того, як я прийшов до тями, ми деякий час пролежали на землі, у мене був шок. Я не міг повірити, що це сталося, розвернув голову, подивився, що скрізь уламки гвинтокрила, що догорає, і я не міг повірити, що це сталося зі мною. Пам’ятаю в дитинстві мені бабка гадала, що я довго буду жити, і я був впевнений, що у мене завжди все буде добре. І тут як?… Побачив перед собою Вову, Царство йому Небесне, він лежав переді мною. Я його звав, він не відкликався».
Олексій навіть спершу подумав, що це був дурний сон, не більше:
«Прийшов до тями я вже біля гвинтокрила, мені взагалі спочатку здалося, що це все сон, і треба відкривати очі, бо щось світить. Вже день. Я прокидаюсь і розумію, що все ж таки та маячня, яка творилася у мене в голові – це не сон, це було насправді. Прокинувся, побачив гвинтокрил… Я був дуже здивований як я вижив. Я почав одразу ж звати хлопців, звати Вову, Ваню. У відповідь нічого не почув. Вже підходили у червоних пов’язках росіяни…»
Свого побратима почув Олексій, але не мав змоги відгукнутися:
«Я був радий, що я міг почути Льоху. Не міг до нього докричатися, мені не вистачало сил кричати, але я його чув. А потім червоні пов’язки…»
Усі, хто був тоді з хлопцями на завданні, загинули.
Полон
Про подробиці перебування в полоні льотчики обіцяли розповісти вже після того, як звільнять тих, хто там залишився. Вони пояснили, що усе сказане ними зараз може вплинути на тих, хто залишився. Іван також додав, що словами такий досвід навіть і не пояснити:
«Я маю сподівання, що до наших рук потраплять записи з камер відеоспостереження з Курського СІЗО. Тому що передати це неможливо, тільки показувати треба. Сподіваюсь, світовий суд все-таки змусить росію це надати».
Але хлопці таки відповіли, що саме вони вважать справжньою жорстокістю, залишається тільки здогадуватися, яких жах вони пережили:
«Що таке жорстокість?» – питають у них.
«Мені здається, це заподіяння шкоди задля задоволення»,- відповів Олексій.
Іван додав до думки побратима приклад з всесвітньо відомої антиутопії:
«Твір 1984, там був такий момент указаний, що жорстокість – це коли чийсь чобіт розчавлює твоє лице».
Справлятися з життям у полоні їм допомагало спілкування і оточення:
«Колектив – це дуже важливий момент. Весь час були разом з нашими полоненими, і Слава Богу нам щастило, тому, що хлопці були чудові, з відмінним почуттям гумору. Якщо хтось починав сумувати, ми його виводили… Якось цей колектив тримався, і всі якось тримались разом, шуткували, сміялися, бо без гумору неможливо», – розповідає Олексій.
Почуття гумору льотчики мають і досі. Розповідаючи про перший дзвінок родині з полону, Олексій згадує, що його дружина як завжди не взяла трубку, після чого хлопці сміються:
«Була можливість говорити по телефону. Приходили якісь спеціальні хлопці у військовій формі. «Хочете поговорити?», ми кажемо «Так, просто поговорити?» Вони кажуть «Так, просто поговоріть». Ось говорить: «Ну вас там на камеру збоку запишемо, що ви розмовляєте». Ми такі – ладно, треба ж сказати, що ми живі. Подзвонив дружині, вона не взяла трубку, як завжди, потім татові, потім передзвонив дружині».
Військові згадують, що першу медичну допомогу їм надали ще коли вони були в Україні.
«Я думаю, для нас це все було відносно терпимо, тому, що я знаю ситуації не такі як у нас. Вони були набагато гірше. Є хлопці, які досі знаходяться у полоні, які з нами були. Тому казати, що мені важко, я не маю такого права. Тим паче враховуючи хороший колектив, який в нас був. Кожен був розумний у своїй діяльності…»,- розмірковує Олексій.
Іван згадує, що присутність Олексія була вкрай важливою для нього:
«Саме в СІЗО я зрозумів межі та можливості свого тіла, про які раніше і гадки не мав. Зрозумів, що больовий поріг, як виявляється, я його ніколи раніше не досягав…Моїм майже єдиним знеболювальним була присутність Олексія поряд…Якщо повернути все, я був би готовий пережити все, окрім полону, а якщо полон, то тільки з Олексієм».
Олексій погоджується з другом:
«Якби я виявився один, було б набагато складніше пройти це».
Більше інформації про перебування хлопців в Курському СІЗО читайте у попередній публікації.
Повернення додому
Звільнили з полону пілотів 12 квітня, у День космонавтики. Як згадують побратими, вони про це шуткували, грали в здогадки, в який саме день і чому їх відпустять. Тим не менш, усю дорогу військові мали сумніви щодо того, чи потраплять вони додому. Повірили вони лише тоді, коли побачили прапори України і Київ:
«Поки в Київ не заїхали, не побачили прапори українські, не вірив, що обмін відбувався».
У Києві хлопці потрапили до Головного управління розвідки (ГУР), де їх зустріла дружина керівника відомства Кирила Буданова, котра говорила українською. Почута рідна мова остаточно заспокоїла льотчиків. Далі вже вони зустрілися й з самим Будановим.
Не дивлячись на усе пережите, чоловіків не покидає гумор, а окрім того, вони все ще люблять свою роботу:
«Усі наші друзі пілоти це чудові люди, деякі з них навіть чарівники, і я радий та гордий , що в мене такі друзі. Це напевно краща робота в світі, краща команда, краще місце, де я міг би опинитися. Армія утілила у життя дві мої мрії: це літати, бути причетним до неба та носити офіцерські погони»,- поділився наш земляк Іван Пепеляшко.
Підготувала Амєлія МИЙНОВА
