«Відкинувши всі самовиправдання. Під акомпанемент лютого болю в понівечених куксах»: ветеран з Одещини про остаточне рішення спілкуватись українською
Олексій Притула – ветеран російсько-української війни, у минулому ізмаїлець, а зараз одесит, який після нападу ворога на нашу державу пішов на фронт боронити Україну від загарбників. Наприкінці вересня 2022 року, під час виконання бойового завдання на сході України, Олексій потрапив під обстріл ворожої артилерії та отримав важкі поранення, в результаті яких втратив ноги нижче колін. Олексій також ветеринар, якого знають багато одеситів. А ще чоловік та батько. У своїх соцмережах захисник активно ділиться своїми думками з читачами, а нещодавно детальніше розповів про остаточний перехід з російської, якою спілкувався більшу частину життя – на українську, передає видання «Південь сьогодні».
«Моє ім’я Олексій. Варіант, який в останні роки подобається мені більше – Олекса. Я ветеринарний лікар-дерматолог, чоловік, батько, одесит та ізмаїльчанин одночасно. Ментально – трохи львів’янин. А також я ветеран російсько-української війни, пенсіонер та людина з інвалідністю. Перебуваючи у складі 25 ОПДБр, під час наступу на Лиман в 2022 році, я втратив обидві нижні кінцівки. Згодом протезувався, відновився і повернувся до своєї цивільної роботи. Все життя спілкувався російською, якою володію значно краще середньостатистичного расєянського аборигена. З 2022 року повністю повернувся до української. Як і вся моя родина», – розповідає у дописі про себе Олексій.
Захисник поділився, що з самого дитинства мати розмовляла з ним українською. Однак одного разу, прийшовши з дитсадка, маленький Олексій повідомив їй: навколишні вважають, що він «якось не так» розмовляє.
«З того моменту російська почала превалювати в моєму житті. Бо мамі просто хотілося, щоб у мене все складалося якомога легше. Щоб я був щасливішим і впевнено почувався серед однолітків», – пише ветеран.
Хоч російської у житті ставало дедалі більше, й навіть абетка була російськомовною, україномовних книжок вдома вистачало:
«Йшла перша половина 80-х років минулого століття. Мама час від часу продовжувала спілкуватися з нами українською, але дедалі рідше. Мій брат, молодший за мене на півтора року, вже так і не почав нею говорити. Я дуже рано почав читати — в чотири роки вже впевнено вмів. Навчала мене мама. Досить жорстко, відверто кажучи, але я їй за це досі вдячний. Вчила за допомогою совєтської «Азбуки». Російськомовної, звісно. Хоча й українськомовних книжок у квартирі вистачало. І саме книжка українською була першою, яку я прочитав повністю».
Першою книгою, яку прочитав Олексій, стала повість «Незвичайні пригоди Каріка і Валі» Яна Ларрі
«Повість «Незвичайні пригоди Каріка і Валі» Яна Ларрі, 250 з гаком сторінок, видання 1985 року. Досі памʼятаю її обкладинку. Цікаві факти про неї, які дізнався через десятки років:
1 — рік написання, 1937 — початок «великого терору» в СРСР;
2 — рік видання мого екземпляра — смерть Стуса в пермському таборі;
3 — автор повісті — письменник латиського походження, репресований у 1941 році за ст. 58-10 КК РСФРР. У таборі він провів 15 років».
Майже все літо Олексій разом із братом проводили на Хмельниччині у бабусі – вчительки української мови.
«Всі навколо спілкувалися українською, і я разом з ними. Для мене у цьому не було якоїсь ідеології, мені це просто подобалося. І я, певно, вважав, що правильно і ввічливо спілкуватися або намагатися спілкуватися з навколишніми тією мовою, якою говорять вони. Я думав так і тоді, дитиною, і десятиріччя потому. Тепер — ні. Правильно й ввічливо, звісно. Тільки якщо ця мова — не російська. До слова: саме там я дізнався, що таке бараболя, пательня, капці тощо. Найкращі часи», – згадує захисник.
Навчався Олексій в Ізмаїлі – у російськомовній школі. Згадує, що українську там викладали тільки на відповідних заняттях, і навіть при цьому, припускає, що наразі англійській у навчальних закладах приділяють більше уваги, ніж тоді – українській.
«В Ізмаїлі у 80-х начебто була одна українська школа, але мама не може пригадати, яка саме. Російська мова — скрізь. Українською викладали тільки дві очевидні дисципліни. При цьому, гадаю, загальна кількість їхніх академгодин разом була меншою, ніж зараз має, наприклад, англійська мова в будь-якій школі. 1, звісно, була «рюская література». Та, що «велікая». Читав я доволі багато, зазвичай російською. Але не те, що давали у школі. Тому, мабуть, тиск її «величі» мене оминув. Йшла перша половина 90-х років минулого століття».
Протягом останнього десятиліття двадцятого століття і до середини наступного Олексій, як пригадує, читав надзвичайно багато.
«В ті роки тривав справжній книжковий бум. На лотках просто на вулицях зʼявилася неймовірна кількість справжніх паперових скарбів. Російською звісно. В усі найвідоміші фентезійні світи я потрапляв через російську хвіртку».
Російською хлопець дивився і кіно, музику також слухав російською – з американо-європейською навпіл.
«Про те, що саме тоді зʼявилася «Територія А», я дізнався лише десять років тому. А що таке «Пєсня года» — знав від народження. Любе, Газманов, Алєгрова, Пєтросян, Задорнов — це те, що чув (не те щоб слухав) постійно. Ні про яку мовну свідомість уже давно не йшлося. Я взагалі тоді про це не думав. Та й жодну людину серед мого оточення це просто не цікавило».
Далі освіту Олексій здобував в Одесі. Там ситуація з мовою не значно відрізнялася – щось викладали українською, щось – російською. Хоча серед студентів багато хто розмовляв саме державною мовою.
«Бували випадки, коли викладач перед початком пари «питав», чи не проти ми, якщо він продовжить російською. Звісно, ніхто не був проти. Ніхто. При цьому серед студентів мого курсу було доволі багато українськомовних. Що не дивно — це ж СІЛЬСЬКОгосподарський університет. Ха-ха (сумний іронічний смайл). Пригадую, що деякі предмети в нас викладала сімейна пара викладачів — затяті активні українські націоналісти. Над ними посміювалися за спинами, я також. І не лише студенти. Зараз мені соромно за ті дні».
Саме в інститутські часи юнак вперше серйозно зацікавився історією України, а серед прочитаних книжок почали зʼявлятися українські історичні твори.
«Серед купи книжок, перекладених російською, які я «ковтав» за місяць, почали зʼявлятися українські історичні тексти (хай і не завжди українською мовою): Старицький, Малик, Вовчок, Хоткевич — це тільки те, що одразу спадає на думку. Як зараз памʼятаю: лежу, читаю «Довбуша», а над головою з касетника «Бєлий Арьол» співає про місс. Ееех…»
У 2003 році Олексій повернувся до Ізмаїла, де продовжував своє звичайне життя, про яке наразі відгукується досить саркастично:
«Звичайне життя пересічного російськомовного парубка-(…) в умовній столиці Бессарабії. Потім конфлікт навколо Тузли, Помаранчева революція, кілька коротеньких невдалих спроб перейти на українську – під пиво «на слабо» з друзями».
Разом із інтернетом з’явився й доступ до різноманітного контенту. Плейлист юнака почав поповнюватися українськими піснями, українською він вже дивився кіно й читав літературу:
«Мій плейлист, тоді ще у «ВКонтактє», потроху почав наповнюватися українськими піснями й виконавцями. Я щиро радів українському дубляжу в кінотеатрах та перекладам Кінга від КСД. І продовжував не заморочуватися щодо мови».
На початку 2011 року Олексій вперше побував на заході країни — у Верховині, про що згадує із захопленням. А наприкінці того ж року остаточно переїхав з Ізмаїла до Одеси.
«Згодом почався Майдан, який поставив жирну, вологу, червону крапку на залишках моєї «невсетакоднозначності». Але й тоді на українську я так і не перейшов…» – згадує Олексій.
Остаточно перейшов на державну захисник у шпиталі – наприкінці 2022 року.
«Відкинувши всі самовиправдання. Під акомпанемент лютого болю в понівечених куксах», – пише ветеран.
У 2022 році Олексій поставив крапку на усьому російському – жодних російських пісень, книжок та фільмів, постів російською у соцмережах й так званих «нейтральних» росіян:
«З початку «повномасштабного» року я почав вести соцмережі виключно українською. Ретельно вичистив свої плейлисти від російських виконавців і російськомовних пісень українських виконавців. Це було складно, через «ностальгію», але я послав її. Відмовився від перекладів книжок і фільмів російською. Перестав лайкати та репостити будь-який контент російською мовою (не сміюся з мему, поки не переконаюся, що він не має російського походження — саме так). Повидаляв із підписок усіх «нейтральних» росіян – інших ніколи й не було».
Під час військової служби російською мовою Олексію говорити також не доводилось, та й усі побратими підтримували таке ставлення:
«Мені пощастило з побратимами, які так само з початку 22-го відходили від «руського» все далі. Вони спрощували цей процес і мені».
Наразі ветеран має принципову позицію – ніяких винятків навіть для іноземців, які намагаються поспілкуватися російською мовою.
«Не роблю винятків навіть для представників інших країн, які, свого часу вирішили вивчати російську як іноземну. Слухаю. Розумію. Але відповідь надам українською».
Вже другий рік, після восьми років російської, державною спілкується донька Олексія.
«Єдина у своєму дитячому оточенні. Досі єдина», – підкреслив ветеран.
Наголошує: питання російської мови в Україні навіть не вважає дискутабельним.
«Це мова ворога. Крапка. Не засуджую людей, які в побуті продовжують її використовувати. Але регулярно закликаю повертатись до української якнайшвидше. Особливо в питаннях виховання дітей», – пише Олексій.
Підготувала Амєлія МИЙНОВА
Фото – з фейсбук-сторінки Олексія Притули
