Уродженець Болграда нагороджений орденом Богдана Хмельницького посмертно: спогади близьких
Уродженець Болграда, журналіст і лейтенант Збройних Сил України, заступник командира роти 95-ї десантно-штурмової бригади Максим Мединський, який героїчно загинув 29 квітня під час бою поблизу Харкова внаслідок обстрілу ворожої артилерії, нагороджений посмертно орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Про це йдеться в Указі президента від 4 липня, інформує ІА «Юг. Today».
Як зазначено в документі, 33-річний Максим Мединський відзначений державною нагородою «за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі».
Нагадаємо, що боєць в червні посмертно нагороджений також орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Нагороду отримала його дружина Тетяна Мединська.
Окрім того, Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка зробив віртуальний меморіал пам’яті полеглих шевченківців, де закарбоване ім’я Максима як колишнього випускника вищого навчального закладу.
Як зазначено на офіційному сайті, стати студентом Шевченкового університету Максим мріяв із дитинства. Щоб мрія стала реальністю, перетворив її на ціль і впевнено до неї йшов.
Головна редакторка болградської газети «Дружба» Тетяна Терзі розповіла в коментарі НСЖУ: «Він писав статті для видання, навчаючись ще в школі, бо готувався до вступу на факультет журналістики Київського національного університету, а умовою було написання журналістських матеріалів. Пам’ятаю, навіть брав інтерв’ю у міського голови. Добре вчився, був лідером. Талановитий, відповідальний і дуже цілеспрямований. Хотів стати журналістом і став».
Інститут журналістики КНУ закінчив у 2011 році.
Його одногрупниця Христина Кулаковська згадала: «Макс всіх об’єднував навколо себе, любив збирати нас студентами на природі, щоб готувати на вогні на Трухановому, ночувати там, зустрічати світанок. Любив збирати всіх у себе в гуртожитку, де грали на гітарі, співали. Завжди міг сам все організувати. Не говорив багато, робив все через дію. Найчесніший, найщиріший серед нас. Ми згадали з Alisa Motoshyna, як Макс часто ходив у синій кофті з написом «Україна». Він дуже любив Україну…».
Із часів студентства Максим Мединський працював у друкованих та онлайн-ЗМІ. Він із родини військових. Тож коли в 2014-му почалася війна росії проти України, 25-річний Максим не став осторонь, залишив роботу прес-секретаря Центру досліджень енергетики й вирушив добровольцем захищати Україну.
«Я виріс у військовій сім’ї у Болграді, батько – військовий журналіст, мати, вчителька за освітою, теж служила. Друзі мого дитинства – діти військових, що так само, як і я, змалку мріяли бути десантниками. Мені ніколи не було страшно втратити своє життя, лише боявся втратити його якось по-дурному. Тому не стояло питання: йти на війну чи ні. У моїй країні війна, отже, я маю її захищати», – розповідав про себе Мединський проєкту Жителі Києва.
Повістка Максиму не приходила, пішов у військкомат із власної ініціативи й у серпні 2014 року його призвали. Був заступником командира мінометної батареї 1-го батальйону 79-ї окремої аеромобільної бригади. Протягом чотирьох місяців служив біля Донецького аеропорту. Їхня батарея стояла в Пісках і Водяному; як до, так і після захоплення аеропорту вела бої під Павлополем і Старогнатівкою, неодноразово брала участь у рейдових діях. У 2015-му році повернувся до цивільного життя, адже хотів створити сім’ю. Максим працював у прес-службі Міністерства інфраструктури, пізніше – у команді, яка допомагала «Нафтогазу».
Коли йшлося про можливу повномасштабну війну, Максим наголошував, що в разі відновлення активних бойових дій – повернеться на фронт: «Якщо знову почнуться активні бойові дії, я, звісно ж, повернуся на війну. Абсолютно готовий зробити це в будь-який момент. Потрібно буде розібратися з роботою, домашніми питаннями і вперед. Боятися нормально, хвилюватися про рідних – теж. Але не піти не можна. А як інакше? Хто повинен це зробити? Завжди є що втрачати. Але важливо не лише боятися втрат, а й захищати своє».
24 лютого цього року Максим Мединський вирушив боронити свободу України знову. Служив заступником командира роти 95-ї десантно-штурмової бригади. На нього чекали дружина Тетяна й трирічна донька Аліса.
Він говорив: «Мій сенс життя в доньці, вона – головне. Я готовий іти на війну, бо не хочу, щоб вона жила в «совку».
Дружину Тетяну Максим лагідно називав «Коваленочка», за дівочим прізвищем Коваленко, а доньку – Алісоня.
«Немає в мене потрібних слів, щоб описати тебе, свої почуття, чи виокремити щось. Все це буде якось занадто просто і недоречно! Я вдячна тобі за все, за наше життя! Бо ти і є моє життя… Твоє продовження я відчуваю у всьому – це Алісоня, наші друзі, близькі та рідні люди, і все, що ти так любив та цінував. Твоє продовження – це всі ми у твоїй Україні», – написала про непоправну втрату чоловіка Тетяна Мединська.
Сестра Оксана в інтерв’ю для київського медіа згадувала братову життєву настанову: прожити життя гідно, і зауважила, що він завжди був готовий захищати свою країну.
Оксана усвідомлює відповідальність родини пам’ятати Максима, водночас жити повноцінно – і за нього, зокрема: «Ніщо так не змушує відчути себе дорослою, як втрата брата, єдиного брата, кращого у світі брата. Поруч з тобою я б завжди була молодшою сестрою, у будь-якому віці, і я це дуже любила, бо в мене завжди була найкраща у світі опора. Не існувало проблем, які б ми не вирішили разом. Тепер я за нас двох: удвічі сильніша, удвічі добріша (…) Я допідкорю Казбек, як ми з тобою домовлялись, будуть всі походи й сплави, палатки й подорожі з друзями, буде болградське вино, буде все, що ти так любиш, обіцяю!».
Оплакуючи онука, дідусь сказав: «Я виховав його Українцем… У мене в житті були два Максими: батько й онук. Батька вбила в 1945-му фашистська наволоч, онука в 2022 р. – рашистська нечисть».
Попри невимовний біль утрати сина, батько загиблого героя Сергій Мединський наголосив, що його син поклав життя, захищаючи Україну, але дуже хотілося б, щоб подібних втрат не зазнавали українські родини, щоб усі бійці повернулися додому з Перемогою, живими й неушкодженими, щоб відбудовувати нашу державу, народжувати й виховувати дітей, жити щасливим життям.
Максим Мединський і словом, і ділом продемонстрував, що любити свою країну – це боротись за її волю до кінця.
«Його приклад – любити й захищати Батьківщину в будь-яку мить, повинен стати для всіх нас взірцем безкорисного, мужнього й патріотичного відношення до землі, на якій ми живемо», – зазначив мер Болграда Сергій Дмитрієв.
Схиляють голови перед подвигом свого героя представники Шевченкового університету. Колишній голова студпарламету Інституту журналістики Данило Гайдамаха зауважив:
«Я не був знайомий із Максимом, але його ім‘я тепер назавжди зі мною. Воно вписане в один ряд з іншими героями Інституту, які були вбиті за відстоювання своїх поглядів […]. Ви – наші дороговкази! Ми – ваші боржники! Ви показуєте, якими ми можемо бути. Наша пам‘ять про вас показує, чи ми гідні цього буття. Ми – випускники ВАШИХ стін, ми – ваші університетські брати й сестри. Ми зробимо все, щоб більше жоден студент не був убитий за те, що він – українець. Для цього ми маємо найпотужнішу зі зброй – Українське Слово! Ним ми ствердимо Правду, ним ми ствердимо Любов, ним ми ствердимо Вас!».
Підготувала Інна ДЕРМЕНЖІ за офіційними документами та матеріалами Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка
