Українське кіно очима ізмаїльських глядачів: стереотипи та перспективи
За статистикою дослідницької компанії Grandus Reserch, що спеціалізується на соціологічних опитуваннях, з початку повномасштабного вторгнення кількість українців, які дивляться вітчизняне кіно регулярно, збільшилася. Тим не менш серед досить великого відсотка наших співвітчизників все ще панує думка, що фільми українського виробництва «з минулого сторіччя», з примітивними сюжетами, неякісною картинкою і взагалі «іспанський сором». Ця думка сформована з певних причин. Можна лише згадати шквал обурення на фільм «Свінгери», або «Скажене весілля», яке звинувачували у сексизмі, расизмі та пласкому гуморі. Стрічка «Любов та блогери», не дивлячись на високі рейтинги, також виявилася за оцінками кінокритиків невдалою комедією, популярність якої тримається лише на блогерському акторському складі. Ми за анонсами проаналізували контент ізмаїльського кінотеатру з початку 2022 року та до цього часу та з’ясували, що фільми саме такого формату переважно й пропонувалися ізмаїльцям до перегляду серед українських стрічок.
Але все ж таки хотілося б зауважити, що українська кіноіндустрія має й багато високоякісних картин, сюжети та якість яких вражають глядача.
Тож чому взагалі варто дивитися вітчизняне кіно?
Український кінематограф як живий орган реагує на усі зовнішні та внутрішні події. З початку повномасштабного вторгнення наші режисери зачіпали багато соціально гострих питань, які могли торкнутися нашого народу внаслідок воєнних дій. Наприклад, фільм «Бачення метелика» прямолінійно висвітлює питання можливих жахливих наслідків для військових жінок у наші часи. Ця досить жорстка і емоційно важка картина є не просто драмою, це наразі наша реальність. Ось що є вагомою причиною подивитися українське кіно – це відображення нашого сьогодення, життєве і болісне, що відгукується в серці кожного українця. Навіть при перегляді «Щедрика», що висвітлює події минулого сторіччя, ми щиро розуміємо головних героїв, коли вони вперше ховаються у підвалі від снарядів, коли їх родини розʼєднують, коли їх пригнічують як націю…
Фільм «Додому», що був випущений у 2019 році, є першою стрічкою, що висвітлила події окупації Криму, а точніше долю однієї кримськотатарської родини, тим самим показуючи різні сторони різних жертв одного конфлікту. Після повномасштабного вторгнення ідея фільму стала актуальною для багатьох українців, домівки яких опинилися в окупації, а рідних розкидало по усьому світу.
На жаль, жоден з цих фільмів не вийшов в ізмаїльському кінотеатрі. Свої коментарі співробітники закладу обіцяли надати нам після виходу директора з відпустки.
Заради справедливості зазначимо, що за вищевказаний період у кінотеатрі ізмаїльцям було представлено дві потужні українські картини «Мирний-21» про героїчний Луганський прикордонний загін, який у 2014 році обороняв свою частину, та «Снайпер. Білий ворон» про простого вчителя, пацифіста та екозахисника, який став снайпером, щоб помститися росіянам за вбиту вагітну дружину. Обидва фільма засновано на реальних подіях.
Ми розуміємо, що у першу чергу адміністрація кінотеатру думає про дохід від показу того чи іншого фільму та не може працювати «в мінус». Щоб дослідити, чи зацікавлені ізмаїльці взагалі ходити в кінотеатр на вітчизняні фільми, журналістка інформаційної агенції «Юг.Today» провела коротке опитування місцевих жителів. За результатами половина опитуваних запевнила, що ходили б в кіно на українські стрічки.
«Я рідко дивлюся фільми в кіно, український фільм пішла б подивитися виключно щоб підтримати українське виробництво», – відповіла мешканка Ізмаїла Анастасія.
Інша половина розділилася на категоричне «Ні», та не принципове «Якщо фільм цікавий, то може й пішли б».
Чи винні у стереотипних поглядах на український кінематограф тільки глядачі та кінотеатри?
Звісно, певною мірою так і є. Але чи залучає держава людей дивитися українське кіно? На жаль, вітчизняні стрічки, що здобули схвалення за кордоном залишаються невідомими в Україні, особливо на півдні Одеської області. Це відбувається через недостатню популяризацію робіт наших режисерів.
Нещодавно, 14-16 липня, альтернативним рішенням щодо цього питання став фестиваль ВиделкаFest, що відбувся у місті Вилкове. Організатором заходу став військовослужбовець Сергій Гнєзділов, однією з головних цілей якого було привезти українську культуру в маленькі містечка. Більш детально про захід можна подивитися за посиланням.
На фестивалі мешканці Вилкового мали можливість безкоштовно побачити три фільми українського виробництва: «Бачення метелика», «Додому» та «Край Ріки», який було знято саме в Українській Венеції. Можливо, якби такими заходами займалися держава чи місцева влада та періодично влаштовувала хоча б одноденні перегляди українських знакових фільмів, про якісне українське кіно було б відомо не тільки у великих містах та за кордоном, а й у кожному куточку України, бо це і є наша культура.
Амєлія МИЙНОВА
