Дерусифікація вулиць Ізмаїла: історик запропонував назву для нинішнього проспекту Суворова
Минулого тижня на сайті інформаційного агентства «Юг.Today» ми опублікували статтю про перейменування вулиць та ймовірний демонтаж пам’ятників Суворову та Тучкову в Ізмаїлі. Стаття викликала резонанс, у коментарях свою думку висловлювали як противники, так і прибічники дерусифікації ізмаїльських вулиць. Найбільше суперечок викликала особистість Суворова, та його роль в історії міста. На нашу публікацію відгукнувся історик Олег Дух. Його бачення дерусифікації проспекту Суворова ми публікуємо без змін.
«Дорогі жителі Ізмаїла!
Дискусія, яка виникла під публікаціями видань «Юг.Today» та «Измаил.City» стосовно перейменування вулиць міста, засвідчує, що ця проблема стає все більш актуальною для міської громади. Як би ми цього не хотіли, політика пам’яті, елементом якої є маркування міського простору, є надзвичайно важливою сферою нашого буття. Поки ми думали про пиво і шашлики, про рибалку на Дунаї і про гарні помідорчики на наших городах, Путін і його «прихвостні» переконували себе і увесь світ, що України немає, а українці – це росіяни, але трохи гіршого сорту. Після цих слів на нас полетіли ракети, рушили танки. Світ з жахом дивився на Маріуполь. А потім здригнувся від звірств у Бучі та інших наших містечках і селах.
Упродовж майже чверті століття після проголошення незалежності міський простір Ізмаїла був, майже, виключно радянський. Два (!!!!) пам’ятники Леніну, незліченні вулиці і проспекти з іменами Леніна, Кірова, Свердлова, Фрунзе, Чапаєва, Котовського та інших діячів тоталітарного минулого. І це нікому не заважало. Бо найважливіше – це пиво і шашлики, рибалка на Дунаї і гарні помідорчики на наших городах!
Ситуація трохи змінилися після Революції Гідності 2013-2014 років. «Закон про декомунізацію» змусив чиновників позбуватися символів минулого. Два Леніни пішли… (Ілліч(і) ще не знали, що цим же шляхом через декілька років піде російськи корабель), а вулиці змінили назви. Більшість вулиць Ізмаїла, як майже повсюди на Півдні України, отримали або старі дорадянські назви, або нові, які були цілком аполітичні. Комерційна, Верхньоторгова, Свято-Нікольська, Дмитрівська, Кафедральна, Покровська, Свободи, Миру (бракувало Дружби і Жвачки). Ізмаїл боявся прийняти національний дискурс. Лише аби відзвітувати Києву появилися вулиці Грушевського і Винниченка, а також Героїв Майдану. Але, ніби соромлячись цього, вони були не центральні. Згадали теж відомих людей «радянського Ізмаїла» і навіть не забули про Лобановського. А як без нього. О спорт – ти мир! Спорт поза політикою!
Але війна прийшла і в наше життя. Її не перечекаєш. Тільки завдяки стійкості наших військових Ізмаїл має свободу. Тільки тому що наші герої відкинули окупантів від Миколаєва, ворожий десант не має шансів захопити Одесу. А коли стоїть Одеса, Ізмаїл не буде відрізаний від України. Над Ізмаїлом майорітиме український прапор, а жителі Буджаку будуть дякувати Богові і ЗСУ, що вони не під окупацією, а вільні, що у них немає жахіть окупованих територій.
Ця війна нам вказала на ще одну потребу. ДЕКОЛОНІЗАЦІЇ. Про це починають говорити. Це стосується і назв вулиць. Особливо на Півдні України. Вулиць на часть видатних діячів російської культури, хоч греблю гати. Але чомусь немає вулиць Гете, Байрона чи Гюго. Після другого приходу радянської влади в Буджак у 1944 р. насаджується стара російська імперська парадигма, що історія Ізмаїла і регіону починається лише після приєднання його до Росії наприкінці ХVIII ст. Відкидається турецьке минуле міста, нівелюється як «буржуазна» румунська історія Ізмаїла. Говориться про заснування міста у 1812 р. М. Тучковим. Врешті ВІДНОВЛЮЄТЬСЯ культ О. Суворова як «великого полководця і доброчинця для поневолених турками народів». Зверніть увагу! Ідея поставити йому пам’ятник і заснувати музей у місті датується фактично роками Першої світової війни, коли Ізмаїл був у складі Російської імперії. Вдруге, одразу після повернення радянської влади в результаті завершення Другої світової війни. У 1945 р. відкрито пам’ятник Суворову. Вулиця королеви Марії стала проспектом Суворова, а в 1947 р. відкрився музей Суворова.
Таким чином в радянську дійсність так званої Бессарабії (частини, до речі, Української РСР) вмонтовується російська ідентичність.
Насправді генералісімус Суворов прекрасно вписується в російську імперську модель, як генерали Шойгу, Герасімов чи «м’ясник» Дворніков у нову російську путінську. Він сумлінно виконував розпорядження Центру. У 1769-1770 роках Суворов – командувач бригади, кинутої Петербургом для ліквідації Барської конфедерації, що виступила проти ставленика Катерини II, польського короля Станіслава-Авґуста Понятовського та втручання Російської імперії у внутрішні справи Речі Посполитої. Паралельно він бере участь у придушенні Коліївщини — козацько-селянського повстання на Правобережній Україні 1768—1769-го. У 1778 році командував Кримського корпусу Суворов здійснює депортацію кримських греків у степи Приазов’я. На новому місці поселення в азовському степу близько половини кримських переселенців не пережили першої ж зими 1778–1779 років. У 1782-му Суворов — командувач російського корпусу на Кубані, скерованого на придушення антиханського (читай антиросійського) повстання на Кубані та «примушення до миру» ногайців. Уже за рік Суворов «блискуче» здійснює депортацію залишків (після здійснених ним кількох гібридних воєнно-каральних виправ) ногайської орди — народу, який у XVIII столітті населяв землі Північного Причорномор’я, зокрема й території південних областей сучасної України, — «вглиб імперії» У 1794 році очолюваний Суворовим російський каральний корпус придушує польське визвольне повстання на чолі з Тадеушем Костюшком, якого поляки і білоруси вважають своїм національним героєм. На той час уже князь отримує за це фельдмаршальський жезл, діамантовий бант на капелюх (за взяття Крупчіц та Бреста) і володіння Кобринський ключ із сімома тисячами кріпосних душ (див. Б. Короленко. Алєксандр Суворов. Примара імперії // Український тиждень. № 26 (606) від 26 червня 2019 р.)
Тому в умовах російсько-української війни, а особливо російського вторгнення 2022 року слід відсікти цю пуповину. Нова ідентичність має базуватися на тому, що представники різних народів, які проживають на території України – українці, росіяни (у тому числі численні в краї старообрядці), болгари, молдавани, гагаузи та інші – спільно відстояли свою свободу, незалежність, людську гідність від посягання озвірілого окупанта, який вбиває дітей, ґвалтує жінок, знущається над старцями.
Розумію, що жителям Ізмаїла складно прийняти український національний дискурс ХХ ст., розумію, що в Ізмаїлі може ніколи не бути вулиці Бандери чи Шухевича, але в Ізмаїлі МУСЯТЬ бути вулиці Героїв, які нині відстоюють свободу України, які відстоюють Український Південь, які не дозволи створити омріяну колаборантами Бессарабську народну республіку. Бо така республіка нічим би не відрізнялася від деградуючого Донбасу, Придністров’я чи Абхазії. І помідори тут ніхто би не вирощував, і рибку би забирали окупанти. Першою ознакою того, що це патріотичні сили Ізмаїла це розуміють, є вулиця генерала Момота, яка з’явилася на хвилі декомунізації. Упродовж певного часу він очолював Ізмаїльський прикордонний загін і загинув на Донбасі.
Тепер час замінити проспект Суворова на проспект Захисників острова Зміїний. Чому? Кільканадцять прикордонників із ІЗМАЇЛЬСЬКОГО ПРИКОРДОННОГО ЗАГОНУ, які не мали жодних шансів вистояти з огляду на неспівмірність сил і рельєф острова, виявили надзвичайну стійкість супроти ворога. І це на початковому етапі війни! Коли увесь світ з чекав 2-3 дні, коли росіяни займуть Київ. Їхній вислів, про рух російського корабля, (як би ми до нього не ставилися), задав тренд словесного опору в перші найтяжчі тижні війни. Він став елементом масової поп-культури в цілому світі. Захисники острова стали знаними від Ізмаїла до Нью-Йорка. І це не пафос!
Тому головна магістраль Ізмаїла замість Суворова, який був інструментом у поневоленні народів (не заперечую його військові таланти!), має отримати ім’я героїв, які чинили запеклий опір тим, які хотіли і хочуть поневолити нас і інших.
Після нашої Перемоги (повірте мені!) Зміїний стане трендом.
Сюди будуть прибувати ті, хто чув про подвиг прикордонників з Ізмаїла. Вони в’їжджатимуть у місто зі сторони Одеси. Вони можуть в’їжджати проспектом «русского» генерала або проспектом тих, які своїми діями і словами цей «русскій мір» заперечували, і болем утверджували світ український.
Я дуже хочу, щоби в Ізмаїлі була започаткована ініціативна група, яка би ініціювала перед Міською радою перейменування проспекту. Повірте, скоро у містах появляться центральні вулиці і проспекти на честь Героїв Маріуполя, Захисників Харкова, окремих воїнів, які стали Героями України. (До речі! Із села Долинське, колишнього Ренійського, тепер Ізмаїльського району, походить Герой України, військовий льотчик, молдаванин Степан Чобану, який загинув в перші дні війни. Одна з центральних вулиць – на, приклад Кутузова, МАЄ отримати його ім’я). Ізмаїл повинен бути першим місто, який започаткує цей тренд. Я вірю в це! Давайте зробимо це разом!»
Олег ДУХ,
історик, який закоханий в багатонаціональний Український Буджак
