У селі Ізмаїльського району досліджують розмаїття місцевих криниць
У селі Шевченкове Кілійської громади Ізмаїльського району вже другий рік поспіль досліджують особливості побудови та розмаїття структури місцевих криниць.
Подробиці історичних набутків журналісту інформаційної агенції «Юг.Today» розповіла керівниця наукової роботи МАН, вчитель історії, права та громадянської освіти Шевченківського опорного закладу освіти № 2 Ольга Шкуропат.
Ольга Іларіонівна із натхненням розповідає, що живе в Придунайському краї, який являє собою безмежний степ.
“Головне наше багатство – це земля. Але щоб земля родила, потрібна ще вода і роботящі руки людей. Люди у нас працьовиті, а от води не вистачає, хоча і живемо біля Дунаю. Ця проблема є актуальною для нашого краю вже декілька десятиліть, тому що із ліквідацією колгоспів припинила своє існування і система зрошення земель, якою користувалися колективні господарства. Сільський водогін теж працює не так, як раніше. А вода потрібна постійно і всім. Люди почали чистити старі криниці, копати нові, використовуючи при цьому більш сучасні технології”, – зазначає вчителька.
При в’їзді в Шевченкове по вулиці Музики знаходиться криниця, яку називають візитівкою села. Вона має гарне дерев’яне обрамлення з дахом, кришку, а також ланцюг з відром. У цій криниці смачна джерельна вода, і мандрівники, що прямують селом, мають змогу втамувати спрагу. Криницю, згідно традицій пращурів, час від часу освячує батюшка йорданською водою. Ця криниця – символ села, сили, багатства, родючості, краси, вірності, безсмертя народного духу, розлуки, народної духовності.
Педагога зацікавила дана тема і свою краєзнавчо-дослідницьку роботу вона присвятила криницям. Її основною метою є дослідити та розкрити значення води і криниць у житті людини.
Ольга Іларіонівна зізнається, що досліджувати криниці виявилося надзвичайно цікавою справою. ЇЇ робота має пізнавальне значення, а тема, на її думку, актуальна. Криничну тематику досліджували різні люди. Написано немало історичних монографій, науково-популярних (етнографічних) та художніх книг. Проте найбільшу цінність для педагога мали безцінні етнографічні збірки, так звані «скарби України» – це «Дідух» Василя Скуратівського та «Українські народні традиції та звичаї» Олекси Воропая. А ще їй сподобався роман сучасного автора Чарльза Мартіна «Колодязь з живою водою».
Вчителька брала інтерв’ю у респондентів з різних кутків села, які розповіли про двадцять криниць, які колись були в населеному пункті. Педагог прагне зберегти цей історичний доробок для нащадків. Найбільшу частину інформації надала берегиня етнографічних матеріалів про село та весілля в Шевченкововому, колишня вчителька Віра Андріївна Шаргородська, яка є авторкою книжки «Просили батько, просили мати».
“Етнографічні матеріали ця людина збирає все життя. Вона все розповіла, бо мама моєї колеги. Криниці фотографували тільки ошатні, тобто гарні, що є підтвердженням того, що вони – народний символ України.
Деякі світлини надсилали односельчани. Старі, занедбані криниці ми не фіксували. Таким чином для наукової роботи нам вдалося зібрати три десятки фотографій», – зауважила педагог.
Ольга Іларіонівна поділилася особливостями побудови криниць.
“Цямриння (штольню, зруб) колодязів прикрашали вирізьбленими силуетами пташок, тварин, оздоблювали розмальовками. У нас цямрину називають просто –«калач». Дбайливі господарі обабіч криниці висаджують квіти ставлять чепурну лавку, відерце і полив’яний кухоль. Часто будують над криницями деревʼяні будиночки. У 60-90-х роках XX ст. у селі Шевченкове були криниці-помпи, відомі як «колонки». Для таких криниць не потрібне електропостачання, а лише мускульна сила людини. Моя бабуся Ганна розповідала, що мили біля колонок взуття від болота, ідучи дорогою до школи: « Це було дуже весело. Один качає воду, а ми миємо черевики. Вода ллється, бризки розлітаються. Інколи, так забаримося всі гуртом, що запізнимся до школи». По вулиці Шевченка (це одна із центральних вулиць села) ще збереглися такі колонки. Їх дві, але вони без ручок, тобто не працюючі”, – зазначає вчителька.
За її словами, зазвичай криниця в селі була місцем, де сходилися жінки не лише по воду, а й щоб поділитися новинами, вирішити якісь господарські питання.
Як копають криниці в Шевченковому, педагогу розповів копач Тарас Георгійович Гречкосій. На місці майбутньої криниці копач вимірює коло в 1 м, і починає копати. Для цього у нього є спеціальні лопати з короткими держаками. Коли яму викопали таку, що сам копач не може викидати землю, то над майбутньою криницею ставиться пристрій, за допомогою якого з криниці витягується грунт (земля). Для цього треба три стовпи (тринога) і блок (колесо). Ставлять низ цих стовпів трикутником так, щоб яма була всередині, а верхи скріплюють разом. Виходить тринога. Тоді закріплюють угорі блок, перекидають через нього міцний канат чи ланцюг, прикріплюють відро, і таким чином витягують з ями грунт. Коли чоловік, що копає, докопує до води, то взуває високі гумові чоботи і продовжує копати, а зверху витягують уже болото. Копач для того, щоб потім вилізти з ями, заздалегідь робить на стінах криниці невеликі ямки – зарубки. Продовжує копати до появи сильного джерела. Якщо вода прибуває досить швидко, роботу закінчують. Так копають солоні криниці – копанки. Такі криниці зазвичай неглибокі, бо їхні стінки нічим не укріплюють. Але якщо глибина значна, то стінки криниці могли облаштовувати камінням.
Зверху такі криниці раніше облаштовували деревʼяним або камінним «калачем». Зараз для цього використовують цементові або металеві кільця різного діаметру. У Шевченкове також є майстри з виготовлення цементових кілець для криниць. Вони працюють на замовлення.
Для того, щоб дістати воду з таких криниць, використовували коловорот або журавель.
Ось така історія шевченковських криниць, які є елементом побуту не одного покоління мешканців села.
Інна ДЕРМЕНЖІ
