У Ренійській громаді встановили меморіальну дошку на честь льотчика Степана Чобану: яким був Герой України
28 лютого 2022 року під час виконання бойового завдання загинув уродженець села Долинське Ренійської громади, випускник місцевої школи, майор Збройних Сил України, льотчик Степан Чобану. Указом Президента України No94/2022 від 02 квітня 2022 року майору Степану Івановичу Чобану присвоєно звання Героя України. У третю річницю загибелі Героя у Долинському ліцеї відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки на його честь.
Він став Героєм ще за життя
Степан Іванович Чобану народився 21 грудня 1963 року у селі Долинське. Батько, Іван Миколайович Чобану працював столяром у місцевому колгоспі. Мати, Ганна Іллівна, працювала в цьому ж господарстві в городній бригаді. Батька не стало у 2008 році, матері – 4 роки тому. У них народилося четверо дітей. Старший син Микола, 1958 року народження, був військовим. Зараз він на пенсії. Проживає в Долинському. Віктору-молодшому 54 роки. У 1998-2006 рр. був обраний головою Долинської сільської ради. Сестра Марія народилася в один день із Степаном. Вона також живе у рідному селі.
У 1982 році був мобілізований на строкову службу водієм санітарного автомобіля УАЗ. Служив в Умані, в одному з навчальних авіаційних полків Чернігівського вищого військового авіаційного училища льотчиків, де мав змогу спостерігати, як у повітря здіймаються літаки, пілотовані курсантами. Степан захопився авіацією і прийняв рішення опанувати льотну професію.
Батьки не знали, що син вирішив обрати професію військового льотчика. Дізналися, коли він вже був зарахований до списків курсантів. У 1987 році закінчив Чернігівське вище військове авіаційне училище льотчиків. Був серед небагатьох курсантів, які завершили навчання на бойовому літаку МіГ-23.
З 1987 року проходив військову службу в 190 винищувальному авіаційному полку, дислокованому на аеродромі Канатове, поблизу міста Кіровоград. У 1990 році пройшов перенавчання на літак Су-27 й був направлений для подальшого проходження служби у 831 винищувальний авіаційний полк, дислокований в місті Миргороді.
З 1992 року Степан Іванович продовжував гідно виконувати свій військовий обов’язок у лавах Збройних Сил України. Учасник багатьох навчань та досліджень військової техніки; брав участь у трьох військових парадах з нагоди Дня Незалежності України – пролітав над Хрещатиком у 1996, 2001, 2008 роках.
У березні 2010 року Степан Чобану у званні майора вийшов у відставку. Але на початку 2015 року заступник командувача Повітряних Сил з авіації – начальник авіації Командування Повітряних Сил Збройних Сил України, генерал-лейтенант Василь Семенович Нікіфоров зібрав льотчиків першого класу та запросив їх на посади пілотів-інструкторів. Так Степан Іванович повернувся у військову авіацію.
А в 2019 році був призваний на військову службу під час мобілізації. Служив на посаді військового льотчика-винищувача першого класу, командира авіаційної ланки авіаційної ескадрильї у 831 Миргородській бригаді тактичної авіації.
Маючи бездоганний послужний список і відмінні льотні навички, Степан Чобану був необхідний для підсилення Військово-Повітряних сил. Як один із найдосвідченіших льотчиків ПС ЗСУ, виконував бойові чергування у складі Сил Протиповітряної оборони. В якості льотчика-інструктора навчав «секретам» професії молодий льотний склад, ділився набутим досвідом, підвищував їх вишкіл.
Останній політ
28 лютого 2022 року на літаку Су-27 58-pічний льотчик-винищувач майоp Степан Чобану першим піднявся у повітря і вступив у повітряний бій над містом Кропивницьким, відволікаючи на себе ворожу авіацію. Це дозволило піднятись у повітря решті літаків військової частини, вивести їх з-під удару та перебазувати на резервний аеродром. Був атакований ворожими ракетами, внаслідок чого загинув смертю хоробрих.
6 березня 2022 року громада Миргорода попрощалася із відважними льотчиками – майором Степаном Чобану та полковником Героем України (посмертно) Олександром Оксанченком. Вони були поховані з військовими почестями на Алеї Героїв Миргородського місцевого кладовища.
У Степана Чобану залишилась дружина Ганна, 1973 року народження. Вона також родом з Долинського, багато років була військовослужбовицею та служила в одному підрозділі зі Степаном, у серпні 2024 року звільнилася з лав ЗСУ. Вони прожили разом 27 років і виховали двох синів.
Ім’я Героя України, льотчика-винищувача Степана Чобану отримала вулиця у місті Кропивницькому. Також вулиці Степана Чобану є у Мукачевому та у Миргороді. Миргородська міська рада присвоїла Степану Івановичу звання «Почесний житель Миргорода». Іменем Степана Чобану назвали і вулицю у Києві. Подвиг Героя увіковічнено в селі Долинське та у місті Рені.
Ініціаторами встановлення меморіальної дошки у селі Долинському виступили голова Ренійської громади Ігор Плєхов та директор ліцею Маріанна Черня. Почесне право на відкриття меморіальної дошки було надано Ігорю Плєхову та двоюрідному брату Героя України Костянтину Долапчі.
Виступаючи перед присутніми, брати Микола та Віктор Чобану, двоюрідні – Костянтин Долапчі, Іван та Костянтин Чорба, Маріанна Черня, класна керівниця Степана Чобану Валентина Лунгу, начальниця відділу освіти Ренійської міськради Лілія Бондаренко та інші розповіли про Героя, згадали цікаві моменти з його шкільного життя, про те, яким він залишиться в їхній пам’яті.
Усі вони, а також десятки односельців, з якими журналіст зустрічався у річницю загибелі льотчика, зазначали, що Степан Чобану з юних років був лідером і душею компанії, сильною і доброю людиною, надійним другом, захоплювався технікою і спортом. Для родини – прекрасним люблячим батьком і чоловіком.
– Світла пам’ять про мого колишнього учня Степана Чобану, випусника Долинської середньої школи, наповнює серце вірою і надією у завтрашній день, – говорить класна керівниця Валентина Миколаївна Лунгу. – Перша моя зустріч з учнем 4 класу відбулася першого вересня 1974 року на свято Першого дзвоника. Серед 27 однокласників відокремився хлопчик Степан: зрістом вище, темно-каштанове волосся, чорні іскристі очі – живчик. Вже на перших уроках з математики було зрозуміло,що учень розумний,відповідальний і зацікавлений у навчанні. Вихований, завжди охайно вдягався. Батьки – Іван Миколайович і Ганна Іллівна приділяли особливу увагу синові Степану і його сестрі Марії – діти були двійнятами. Степан не по рокам був дорослим, це проявлялося у його ставленні до оточуючих. Протягом 9 та10 класів більше проявлялися організаторські здібності, такі риси характеру як справедливість, толерантність. Серед однокласників був лідером. Навчання у школі для Степана було цікавим та пізнавальним. Із захопленням відвідував уроки фізики та гурток «Юний фізик», уроки з технології «Тракторна справа», фізкультуру. Неодноразово брав участь у районних конкурсах з моделювання при Станції технічної творчості. Прагнув бути на рівні сестри Марії, яка була відмінніцею. Не можу сказати,що мій учень був «ангелом» у шкільному віці. Як хлопець, який з віком хотів проявити себе, іноді порушував дисципліну, але завжди визнавав помилки. Степан успішно поєднував шкільне навчання та допомогу батькам по господарству. Батьки Степана із захопленням розповідали, який він працьовитий. Згадую, як під час однієї із виховних годин обговорювали ситуацію – чому наш клас відмічено чорним кольором серед інших класів школи за участь у збиранні металобрухту. Ніхто не хотів висловлювати свою думку та назвати причину. Тоді Степан раптом піднявся і звернувся до однокласників: «Ми не повинні залишатися» останніми» і сьогодні ж всі виходимо на збирання металобрухту». Всі підтримали Степана, в результаті клас змінив колір чорний на червоний. Мені здається, що це і стало його життєвим кредо – не стояти осторонь від проблем, й не бути останнім.
– 25 травня 1981 року, мій 10 клас – випускний. Останій дзвоник. Останій урок, на якому я роздала учням чисті аркуші і запропонувала дати три письмових відповіді на запитання: «Яким(ою) я бачу себе у майбутньому через 10 років», – далі згадує Валентина Лунгу. – Зустріч «10 років по тому» відбулася влітку 1991 року. Зібралися майже всі одноклассники. Кожен по черзі відкривав свій аркуш (я їх зберігала) і порівняли свої бажання із досягненнями. Степан відкрив свій аркуш і сказав: «Серед моїх бажань пріоритетним було – стати льотчиком, я став ним і я щасливий». Зустріч «40 років потому» відбулася у 2021 році. На зустрічі Степана не було. Він зателефонував нам і сказав, що дуже хоче зустрітися із однокласниками, але не може – несе вахту на острові Зміїний. Кожен раз, коли приїжджав до рідних, він заходів у школу, зустрічався з учнями, з вчителями.
«Степан – мій двоюрідний брат, – сказала директорка школи Маріанна Черня. – Востаннє ми з ним спілкувались влітку 2021 року. Це був день зустрічі випускників, які 40 років тому закінчили Долинську школу. Степан не зміг прийти на зустріч з однокласниками, але ми зідзвонювались. Він був тоді недалеко, на острові Зміїний, але служба не відпускала його ані на день. Ми годину розмовляли по відеозв’язку, показували Степану наш ліцей, однокласників і стенди його рідної школи. Я добре пам’ятаю, як він мені тоді сказав: «Маріанна, коли я приїду в Долинське, ти ще раз збери весь наш випуск».
Боляче, дуже боляче, що його вже немає поруч. Це втрата не тільки для нас, рідних і близьких, а й для всього села, для всієї України. Не кожен може, дивлячись в очі смерті, врятувати інших і мужньо боротися за свободу своєї країни».
«Долинське пишається і сумує за загиблим земляком – Героєм України», – сказала староста села Долинське Тетяна Дога. – Я не була із Степаном Чобану близько знайома, але від багатьох своїх односельців чула про нього тільки хороше. Мені розповідали, що Степан Іванович завжди був веселий, дуже любив своїх батьків і братів, своє село. Йому були властиві скромність і мужність. Він нікому ні в чому не відмовляв, якщо комусь потрібна була допомога, був людиною слова. Для кожного він залишиться в пам’яті світлою людиною та справжнім патріотом України. Як і всі жителі нашого села, я пишаюся подвигом Степана Івановича Чобану. Він міг і не піти на фронт, але він пішов зупиняти ворога. Все село сьогодні в черговий раз схиляє голови в скорботі і молиться за світлу душу офіцера, який загинув у повітряному бою в перші дні війни, захищаючи кожного з нас. Вічна слава нашому землякові – сину української землі!»
«Якою буде наша перемога… А вона точно буде! Питання лише часу і ціни. На жаль, вже дуже страшної ціни… Я не знаю, що нас чекає попереду. Я не знаю, які жахіття нам ще відкриються з кожним звільненим містом і селом. Я не знаю, скільки ще найкращих людей має загинути, допоки згине росія. Але я точно знаю, що в день, коли прийде наша перемога, ми всі будемо плакати і мовчати. Мовчати і плакати…І дякувати тим, хто повернеться, і тим, хто навіки став ангелом! А поки стоїмо, стоїмо, що є сил. Але наша весна прийде! І вона буде синьо – жовта!», – цими словами ведуча завершила мітинг.
Пам’ять—це не виставити сторіз, це не показувати свій біль всім і кожному. Це біль втрати, який нестерпно крає серце, це голос, якого більше не почути, це тепло, якого більше не відчуєш, смс, які не дочекаються відповіді.
Сьогодні – це пам’ять про тих, хто віддав життя за Україну. Це вдячність, яку неможливо висловити словами. Це обіцянка жити гідно заради них.
Цінуйте кожну мить з рідними, говоріть їм про любов, доки можете. І пам’ятайте про тих, хто віддав за вас життя!
Петро ХАДЖИ-ІВАН
У підготовці статті була також використана інформація ЗМІ Кіровоградщини. Фотографії надані рідними Героя
