«Свято – це коли всі вдома»: в Одесі відбулась заключна цього року акція на підтримку безвісти зниклих і полонених захисників та цивільних
28 грудня, у зимову неділю, останню у 2025 році, в Одесі традиційно відбулася акція на підтримку безвісти зниклих та полонених захисників України, цивільних бранців. Поки світ готується святкувати Новий рік, учасники акції нагадують – ще тисячі українських родин матимуть за своїм столом у цей вечір порожнє місце – там мав би сидіти їхній син, чоловік, брат, батько, коханий, чийсь друг та побратим. Не свято – але час, сповнений надій на чудо, на здійснення мрії, яка у всіх цих сімей майже однакова – почути, побачити, дізнатись, обійняти…
Акцію відвідала журналістка видання «Південь сьогодні».
Вздовж усього центрального входу залізничного вокзалу з прапорами, плакатами та портретами стояли десятки учасників, аби нагадати про тих, хто боровся за свободу України, а зараз його доля невідома, а також цивільних, яких незаконно утримує росія.
«Підбиваючи підсумки, за цих півтора року (від початку проведення акцій – Авт.), відбулося багато подій як приємних, так і не дуже. Але наші захисники поверталися з полону, ми раділи з цими родинами. Наразі вони вже вдома, обіймають своїх рідних і продовжують нас підтримувати. І, на жаль, коли родинам повідомляли про співпадіння ДНК. Ми виходимо, нагадуємо, тому що лише пам’ятаючи, дивлячись на обличчя цих людей, які стали на захист, їхніх родин, які зараз чекають, можна усвідомити всю трагедію цієї війни. Бо коли ми говоримо «сто тисяч зниклих безвісти, десять тисяч полонених» – люди сприймають як цифри. А коли ти виходиш, демонструєш обличчя – обличчя війни, це люди, які могли б жити, будувати зараз свої сім’ї, будувати майбутнє, але наразі вони в невідомості – їхні родини не знають, де вони. Ми живемо в колиханні між надією, що він в полоні – ти молишся за нього і розумієш, які тортури він проходить – або ж ти думаєш, а можливо він загинув? Це життя між надією та відчаєм, і воно продовжується», – розповіла організаторка акцій Вікторія Азанова.
Під час акції повз родин з плакатами, прапорами й портретами проходять військові, уважно вдивляючись в обличчя безвісти зниклих воїнів. Можливо, серед них буде знайома їм людина…
Родини висловлюють велику вдячність захисникам України, які після перебування у російському полоні, повернувшись додому, допомагають упізнати, надають свідчення про тих воїнів, доля яких є невідомою.
«Я б дуже хотіла звернутися до всіх захисників: адже Міжнародний комітет Червоного Хреста не відвідує колонії, не встановлює наших людей, вони, які вибралися звідти, мають можливість говорити – будь ласка, говоріть, розповідайте, відвідуйте акції, дивіться портрети наших хлопців, щоб якомога більше з них повернулися додому. Щоб матері, дружини, сестри, батьки, отримали звісточку хоч маленьку. Це дасть нам таку надію, такий ресурс для боротьби, подальшого розголосу», – звернулася організаторка акцій Вікторія.
У цей період новорічних свят родини безвісти зниклих та полонених воїнів нагадують, завдяки кому життя в Україні триває, і найголовніше – якою ціною.
Жанна понад усе мріє почути на звістку про свого єдиного сина, який зник безвісти майже три роки тому.
«Він коли ходів у рейси, кожного року опівночі, у перші хвилини, вітав мене з Новим роком – найперший. Вже третій Новий рік я від нього не чую нічого. Ми всі сподіваємося, що він знайдеться», – поділилась Жанна.
Чоловік Наталії зник безвісти у серпні 2023 року на Донеччині. Відтоді про нього, як і про усіх інших побратимів, які були на тій позиції – немає жодної звістки.
«Йдуть свята, Різдво. У родин зниклих безвісти свят немає. Дуже боляче, що за одним столом не зберуться усі рідні. Чекаємо кожного рідного, щоб повернувся. Хоча б звісточка для когось – була б дуже велика радість на Різдво Христове. На жаль, не всі знають, що є родини, які ночами не сплять, днями в молитвах та надії. Що є люди, які чекають, сподіваються – це сім’ї захисників, які захищають всіх нас, завдяки яким наше суспільство спить спокійно. Треба доносити, що є така проблема, що в нас війна на сьогодні, що це стосується кожного», – каже Наталія.
Людмила чекає з полону свого брата майже рік. З того часу життя зупинилося, а свята настануть знову лише тоді, коли Україна переможе, й наші захисники повернуться додому. Також сестра захисника закликали усіх родин, які чекають на своїх Героїв вдома – продовжувати цю боротьбу:
«Вже майже рік як ми не знаємо навіть де він у полоні, нам МКЧХ (Міжнародний комітет Червоного Хреста) не підтверджує його полон. Наші структури підтвердили полон з інших джерел, а МКЧХ – ні. Ми боремося за його свободу, хоча б дізнатися де він, в якому він стані. Якщо чесно, для мене зупинився час відтоді, як він потрапив до полону. Для моєї родини свята настануть тоді, коли закінчиться війна, коли буде мир, тоді можна святкувати. А наразі святкувати не на часі, я вважаю… Хотіла б звернутися до тих родин, які чекають: терпіння. Боріться за них, боріться за наших хлопців, бо якщо не ми, ніхто за них боротися не буде. Є люди, які ще з 2014 року перебувають у полоні, навіть рідні й не знають, мабуть, що вони в полоні. Не вірте нікому, боріться, чекайте. Кожному миру», – розповіла Людмила.
Інна – сестра і дружина військових, які зникли безвісти з різницею лише в 11 днів близько восьми місяців тому. Життя відтоді – «на паузі», поміж надією та розпачем. Жінка закликала суспільство не залишатися осторонь, й насамперед підтримувати захисників донатами, родини безвісти зниклих і полонених – участю в таких акціях, а полеглих Героїв – вшануванням пам’яті під час хвилини мовчання.
«Я не можу засуджувати загалом усіх, кого не торкнулася біда. Вони ганяються за святами, у них ейфорія передріздвяна, передноворічна. Для нас, на жаль, поки це «на паузі». Бо ми взагалі не знаємо, що з нашими рідними: чи в полоні, чи не в полоні. Безвісти зниклі – це такий статус, який водночас і дає надію, але інколи вона втрачається, коли на «щиті» привозять, на жаль, наших Героїв. Але ми не здаємося, шукаємо», – каже Інна.
Вікторія виходить на акції, аби нагадувати про свого свекра – цивільну людину, якого у 2022 році росіяни викрали з власної квартири у місті Херсон та засудили до ув’язнення на понад шість років. Олександр Керекеша був залізничником, який потрапив у ворожу неволю через відмову співпрацювати з окупантами – перешкоджання постачання броньованої техніки до залізниці з Криму. Вже понад три роки родина бореться за повернення свекра, батька, дідуся – додому.
«Сьогодні ми прийшли на цю акцію нагадати українській спільноті, міжнародній спільноті, що наші рідні перебувають в неволі, наші рідні зниклі безвісти, наші рідні опинилися в величезній біді, і для них свят немає. Ми за них молимося, ми їх чекаємо і сподіваємося на все краще. Тож закликаємо українську спільноту приєднуватись до наших українських родин, або підтримати наших рідних, які стали для них щитом», – наголошує Вікторія.
Син Оксани зник безвісти на Запорізькому напрямку у 2023 році. Але, зазначає, відчуття свята зникло ще у 2022 році – з початком повномасштабної війни:
«Щодо свят… З моменту повномасштабного вторгнення це відчуття зникло. А тим паче, коли наші рідні пішли нас захищати, і вони або в полоні, або безвісти зникли, або загинули – слово «свято» втратило свій сенс. Свято, мені здається, для свідомих українців настане, коли в нас буде Перемога, і коли повернуться всі наші рідні, і коли повернуться всі наші тіла. Бо родина має кудись приходити, розмовляти. Це культура і традиція нашого народу. Це наш біль. Тому мені немає з чим привітати нас. Я бажаю всім, щоб якнайскоріше для нас наступило свято – це наша Перемога і справедливий мир, і щоб наші рідні повернулися додому. Ми не можемо розділятися. Немає болі у когось більше, у когось менше. Немає мого рідного і чужого рідного безвісти зниклого, бо ми поодинці не живемо, ми живемо в цивілізованому суспільстві. Тому ми і сила, що ми єдині», – розповіла Оксана.
Також сім’ї безвісти зниклих і полонених військовослужбовців звертаються до уповноважених структур, наголошуючи на потребі у якісній живій комунікації з кожною родиною, на діях, які наближуватимуть повернення їхніх близьких додому:
«З нами не комунікують, оці всі зустрічі заспокійливі з представниками Координаційного штабу – по особистих відчуттях, коли два роки тому це сталося, так, можливо це було потрібно – роз’яснення офіційних органів, структур. А коли ти вже в цьому як камінь загартований на вогні – мені не потрібні ці зустрічі. Мені не потрібні зустрічі з командирами, тому що за два роки вже всі помінялися, вони просто приходять, заспокоюють, дають надію, але вони не роблять нічого для того, щоб дати повну інформацію. Я хочу знати, де моя дитина: чи він на полі бою, бо ця територія досі окупована, чи він серед тіл, чи він в полоні – я до всього готова, я просто хочу знати. Це мій єдиний син, ростила я його самостійно і виховала чоловіком, я дуже пишаюсь тим, кого я виховала. Я просто хочу знати: де частинка мене?» – наголосила Оксана.
У новому 2026 році сім’ї мають конкретні очікування:
«Ми очікуємо від 2026 року, що у цей рік ці структури будуть поруч із родинами і будуть більш активними у пошуках і відповідальності, де взаємодія буде живою, а відповідальність – відчутною. Ми говоримо про Координаційний штаб, про Національне інформаційне бюро, про Міжнародний комітет Червоного Хреста. І ми розуміємо, що їхні мандати чіткі. Їхня місія конкретна. За кожною справою стоїть людина. Сьогодні я хочу, щоб прозвучав голос тих, хто не може бути тут особисто. Я буду звертатися від свого чоловіка Дмитра: «Ми чекаємо не співчуття, ми чекаємо дій. Коли ви працюєте – ми ближче до дому. Коли ви мовчите – нам важче. Пам’ятайте». Цей Новий рік – момент відповідальності для всіх нас, для нас і для структур, які мають повноваження і можуть діяти. Ми не зникнемо і будемо нагадувати про себе доти, поки не знайдемо і не повернемо останнього нашого Героя», – звернулася дружина військовослужбовця Наталя.
Також учасники акції звертаються до світової спільноти, наголошуючи на вимогах дотримання Міжнародного гуманітарного права.
«Годі заспокійливих текстів та співчуття – ми заслуговуємо знати правду та повернути наших людей, де б вони не перебували. Світе, не будь байдужим. Знай, Україна твій щит сьогодні, і твій обов’язок допомагати повертати наших людей. Нейтральність у цих питаннях – це співучасть. Ми вимагаємо доступу міжнародних гуманітарних місій до всіх місць утримання, негайного підтвердження статусу безвісти зниклих, регулярного зв’язку полонених з родинами, повернення всіх полонених та незаконно утриманих цивільних, притягнення винних до відповідальності», – зауважила сестра безвісти зниклого прикордонника Олена.
Акції в Одесі тривають. Охочі долучитися можуть слідкувати за анонсами у соцмережах організаторки Вікторії Азанової – за посиланням.
Амєлія МИЙНОВА
