Сестра безвісти зниклого захисника про те, як це – чути «чекайте» та жити у невідомості, для чого акції в Одесі та з чим звертаються до організацій
На жаль, на четвертому році повномасштабної війни кількість безвісти зниклих воїнів зростає. Разом із цим, все більше родин поринають у невідомість на місяці та роки, сподіваючись почути: «Живий». Вони прокидаються з думкою про близьку людину і засинають із нею, проводять із нею дні найважливіших свят. Рахують кожен. У такі моменти мрії лише про одне – аби найрідніші повернулися додому.
Катерина – сестра безвісти зниклого захисника України. Понад рік вона не чула жодної звістки про брата – Володимира, на якого вдома чекає родина, зокрема – маленька донечка. Про те, як це – жити у невідомості, і чого потребують рідні безвісти зниклих від суспільства та уповноважених організацій, Катерина розповіла журналістці видання «Південь сьогодні».
Володимир був мобілізований до лав української армії у травні минулого року. А вже 29 жовтня, родина втратила із ним зв’язок – захисник якраз мав вирушати на позицію. Під час крайньої розмови Катерина, маючи погане передчуття, просила брата не йти. Але той не міг залишити побратимів та не виконати наказ.
«Я йому зателефонувала, тому що хотіла почути його голос. Після цього зв’язку більше з ним не було. Були передчуття, я йому телефонувала, просила не йти, щоб він залишився. Але він мені відповів: «Я не можу. Там мої побратими. Я мушу йти з ними». Я йому казала, що мене дуже це хвилює, що в мене переживання, і щось має статися. Але… У військових на всі питання – «Все буде добре», – згадує сестра Володимира.
З 31 жовтня 2024 року Володимир вважається безвісти зниклим.
Вдома на татка чекає шестирічна Аріна. Цього року дівчинка пішла в перший клас. Почути «безвісти зниклий» про близьку людину – боляче. А ще важче – пояснити дитині, де її тато… Маленька Аріна вірить – батько живий.
«Коли ми їй розповіли, що тато безвісти зник, і ми не знаємо, де він зараз на даний момент, ми її підготували – що тато може бути на небі, або тато може бути в полоні. На що дитина сказала: «Тато мій живий, він в полоні»», – розповіла Катерина.
У цивільному житті Володимир працював у лісовому господарстві, мешкав у Житомирі. Полюбляв займатися футболом, мав плани на майбутнє, зокрема – хотів мати власний будинок і сім’ю. Також бажав більше часу проводити разом із рідними. Тобто як і всі ми – був звичайною людиною, яка мріє про мирне життя та родинне тепло.
«У нього було бажання, щоб ми часто збиралися за одним столом – вся родина, яка у нас є… Пам’ятаю, я приїхала на поховання до мами. Він мене зустрічав. Це були теплі обійми, те відчуття, що між нами зв’язок досі є, незважаючи на те, що ми не бачились 14 років. І це були такі теплі відчуття, і та любов не зникає з роками. Якщо навіть пройшло б двадцять років – між братом і сестрою немає ніяких відстаней».
Понад усе Катерина хотіла б сказати братові, як сильно чекає на нього та любить:
«Я б йому сказала, що я його дуже сильно люблю, і що він для мене найдорожча людина, яку я на даний момент чекаю».
Цьогоріч 10 травня Катерина відзначала своє 25-річчя. Минулого року вона повідомила братові, що чекатиме його на своє свято, і Володимир пообіцяв докласти зусиль, аби бути поряд. Але, на жаль, не зміг. У цей день вночі вона побачила його уві сні, який досі добре пам’ятає:
«У цьому році, 10 травня, мені наснився брат у військовій формі. Він каже мені: «Сестричко, пробач, я не можу приїхати, в мене не виходить. Але я тебе вітаю з Днем народження, ти в мене найкраща сестра, дякувати Богові, що в мене є ти. Я обіцяю, що все буде добре, я повернуся, і ми ще не один твій день народження відсвяткуємо». Я спала так добре і в один момент прокинулась від того, що сон закінчився. Це в пам’яті так відклалося – я досі чую цей голос його. І навіть дивлячись на його фото – в нього такий самий вираз обличчя був, як на фотографії…»
Щотижня в Одесі Катерина відвідує акції-нагадування про безвісти зниклих та полонених захисників України і цивільних. Зізнається – саме там відчуває підтримку.
«Я там не одна. Там багато людей, які зіштовхнулись із цим болем, вони переживають те саме, що і я. На мою думку, важливо те, що ми нагадуємо там про безвісти зниклих, полонених та цивільних – щоб люди розуміли, заради кого ми там стоїмо, щоб зрозуміли, що дякуючи їм (військовим – Авт.) ми можемо зранку випити смачної кави та спати у своїх ліжках. В кого безвісти зниклі – це дуже важко, тому що ти не знаєш, де твій рідний. Моя родина – це, звісно, переживання, молитви щовечора та щоранку, одні думки у голові – щоб повернувся живий, і одне бажання – почути його».
Підтримати такі родини під час акцій може кожен перехожий, зокрема допомагаючи нагадувати світові про тих, чиї голоси рідні не чули вже багато часу:
«Мені хотілося б, щоб кожна людина, яка проходить повз, ставала разом із нами – хоча б хвилинку постояла і стала голосом безвісти зниклих та полонених військових і цивільних. Хочеться, щоб весь світ побачив, що є безвісти зниклі, є полонені – щоб вони також нас у цьому підтримували».
Крім того, Катерина зауважила на питанні роботи відповідальних організацій за пошук безвісти зниклих і полонених, підкресливши, що родинам потрібні результати та інформація – що з їхніми близькими та в яких умовах вони перебувають.
«Я б хотіла звернутися до всіх організацій, які займаються пошуком безвісти зниклих полонених і цивільних, щоб вони робили свою роботу, щоб підтримали нас, а не виходили з такими виразами обличчя, що вони нам співчувають. Нам співчуття не потрібні – нам потрібні дії. Нам потрібно знати, де наші рідні, і як до них відносяться».
А найважче – це вкотре чути: «Чекайте, ви не одні».
«Було таке, що я телефонувала в Координаційний штаб (Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими – Авт.), на що мені відповіли: «Чекайте, ви не одні». Але вони не розуміють це слово – «чекайте». Тому що ми з цим живемо – багато родин, багато дітей, багато матусь, дружин, живуть із цим «чекайте». Деякі чекають по два, по три роки, і я розумію, наскільки це важко – коли ти не знаєш, де твій рідний знаходиться. Ти не живеш – ти просто ходиш як тінь по землі, і шукаєш-шукаєш свого рідного, тому що не можеш інакше. Щоб не просто відсилали листи: «Ми взяли Вашу заявку до уваги», а саме дії, тому що ми хочемо знати: де вони, що вони. Поки ми говоримо, вони живуть у наших серцях і наших думках, вони поруч із нами».
Розголос про безвісти зниклих – це не тільки про підтримку їхніх родин, що також у ці важкі для країни часи – надважливо. Крім того – це постійне нагадування всьому світу, що є українські захисники, які не були народжені для війни, але боролися за свободу та незалежність своєї Батьківщини, а тепер їм потрібно, щоб боролися за них. Безвісти зникла людина може перебувати у російському полоні, однак через те, що ворог не надає інформацію, не допускає до колоній представників Міжнародного комітету Червоного Хреста, роками рідні можуть не знати про це. Але поки лунає «чекайте», факт полону ані підтверджено, ані спростовано – в серцях цих людей залишається лише надія.
Амєлія МИЙНОВА
Фото – з особистого архіву Катерини
