Рідні, військові та небайдужі розповіли, з якою метою відвідують в Одесі акції на підтримку безвісти зниклих та полонених захисників і цивільних
Сини, брати, батьки, чоловіки, побратими та посестри – полонені та безвісти зниклі, цивільні та військові – на них усіх чекають на рідній українській землі, і про це невтомно щотижня нагадують під час мирних акцій в Одесі. У неділю 19 жовтня в обласному центрі родини, близькі, військові та небайдужі вийшли на такі акції на знак підтримки та звернення до української й світової спільноти, повідомляє видання «Південь сьогодні».
Щотижня в Одесі проходять акції в підтримку безвісти зниклих, а також полонених захисників та цивільних. Вони мають одразу декілька ключових цілей: по-перше, постійне нагадування про те, що війна триває, і, на жаль, не всі Герої повернулися додому, де на них чекають кохані, діти, брати та сестри, батьки. Жоден із них не був народжений для війни, але вони полишили звичне життя, стали на захист своєї країни, а тепер потребують допомоги й підтримки. Деякі родини живуть у невідомості роками, щоранку й щоночі перевіряючи усі можливі джерела, аби дізнатися бодай щось про близьку людину. Серед учасників акцій є сім’ї цивільних полонених – яких ворог, на жаль, незаконно утримує у слідчих ізоляторах, в’язницях тощо – лише за те, що вони мали проукраїнську позицію або не бажали співпрацювати.
У неділю 19 жовтня традиційно відбулося дві акції: біля залізничного вокзалу – організаторка Вікторія Азанова, громадська організація родин безвісти зниклих та полонених 14 БрОП НГУ «Червона Калина», та акція на вулиці Дерибасівській – організаторка «FREE AZOV», а також голова громадської організації «Серце Одеси в Полоні» – Анна Пажера.
Надалі у статті ми наведемо коментарі учасників заходів: родин, чиї близькі є безвісти зниклими; військових, які нагадують за своїх побратимів та посестер; небайдужих, які долучаються заради підтримки тих, хто опинився у такій біді; а також захисника, який на власному досвіді знає, що таке полон.
Настя – двоюрідна сестра зниклого безвісти у березні 2024 року захисника. Півтора року родина не має жодної звістки про нього. А він так досі й не дізнався, що має синочка, якому незабаром виповниться рік. Він також не знає, що на світ з’явився його племінник.
«Дуже хочеться знати хоча б чи живий він, чи здоровий, хоча б щось. Також звертаємося, відправляємо листи, але відповідь шаблонна, нічого нового: «Чекайте, він знайдеться, ми робимо, що можемо» – і Координаційний штаб, і МКЧХ (Міжнародний комітет Червоного Хреста – Авт.). МКЧХ нічого не робить, окрім того, що збирає інформацію. Це дуже мало, мені здається, для такої організації. Вони мають робити щось більше. І то вони посилаються виключно на те, що їм подає росія, тобто самі нічого не перевіряють. Це якась завелика бездіяльність для такої організації, мені здається…»
Молодший син Тетяни зник безвісти на Покровському напрямку Донеччини у грудні 2024 року. Жінка зауважує – завдяки таким акціям військові відчувають підтримку.
«Деякі люди кажуть, що ці акції не дають нічого. Але це сильна допомога нашим воїнам. Я слухала, як хлопці говорили після полону, що їм показують новини, і вони бачать, як ми виходимо на акції, й радіють, що про них не забули. Ці акції дуже дають сили нашим рідним у полоні. І підштовхують нашу владу, щоб вони робили більше для наших рідних. На жаль, хочу сказати про МКЧХ: вони нічого не роблять. Ми кожного місяця ходимо до МКЧХ. Останній раз вони нам сказали, що їхня робота в тому, що вони приймають інформацію від нас. Але ми чекаємо від них цю інформацію, а не щоб ми їм телефонували й розповідали, що ми знайшли. Ми моніторимо ці канали вдень і вночі…»
Про це також зауважив Хуан Альберто Лейва Гарсія, який стояв на обороні рідного Маріуполя, був полоненим та повернувся до України під час обміну 14 серпня цього року. Перебуваючи у неволі захисник мав можливість дізнатися з російських пропагандистських новин про такі акції. Звісно, ворог маніпулював інформацією на свою користь, але наші українці виокремили для себе найважливіше – вдома про них пам’ятають.
«Я, як військовополонений, дізнався про такі акції перебуваючи в полоні, бо мав змогу дивитись, чути новини, бо таку можливість інколи, певною мірою, спочатку надавали. Це були виключно російські новини, пропагандистська програма, і ці акції демонструвались в цих новинах як нібито незадоволення нашого суспільства тим, що йде війна і тим, що наші військові або безвісти зниклі, або потрапляють в полон. Звичайно, що це не так, але ці відеоматеріали використовувались пропагандистськими медіа саме з цією метою. Саме таким чином ми дізналися, що наші рідні, наші знайомі – вони підтримують нас. Бо, по-перше, вони підтримують нас і один одного, вони наголошують на цих акціях в інших країнах Європи, наприклад, і в Америці, – що є така велика гуманітарна проблема як полон в росії, що люди там страждають несправедливо, і цим привертають увагу світу. І ми розуміли, нас це підбадьорювало, що ми не забуті нашою державою, владою, рідними, знайомими, близькими, всією країною. Це давало сил і дуже мотивувало. Були навіть випадки, коли хлопці бачили у цих новинах свої портрети на прапорах, які тримали їхні близькі. І тоді неможливо описати, яка радість була на обличчі людини, яка безвісти зникла, яка потрапила в полон в бою, будучи пораненою, і він весь цей час, всі ці місяці, боявся, що його рідні думають, що він загиблий, що його поховали. Але ця радість – невимовна. Це радість людини, яка знає, що його не забули – аби тільки знали, що він у полоні. І його це тримало, мотивувало, і я знаю, що ця людина вже повернулася додому, він щасливий, виховує своїх дітей далі, служить, воює. От саме такі приклади – одна з багатьох причин проводити такі акції».
На жаль, наразі ворог не дає полоненим українцям жодним чином дізнаватися поточні новини, при цьому пригнічуючи стан поневолених, запевняючи – вдома на них більше не чекають.
«Вони (росіяни – Авт.) завжди кажуть на повторі: «Вас забули, про вас ніхто не пам’ятає, вас не будуть обмінювати, обмінів немає, ви нікому не потрібні. Є люди, на яких це відображається, на яких це працює. Але підтримка між полоненими там сильна, і люди в нас сильні, тому більшість все-таки розуміє, повертається до істини, що їх не забувають, що родичі їх чекають, що їх вся країна чекає. І неважливо, вони цивільні, військові, потрапили в бою, вийшли за наказом, потрапили непритомні в полон – неважливо, їх всіх чекають, бо вони потрібні своїй країні, бо вони її захищали. Так само це стосується і наших цивільних. Цивільних там дуже багато, і вони теж думають, що їх забули, бо вони не воювали, не встигли, ще щось. Ця також взаємопідтримка їх підбадьорює», – розповів Хуан.
На акції також був присутній військовий якого, за його бажанням, з безпекових причин, ми не називатимемо. Він розповів, що дуже прагне, аби у кожну українську родину повернувся їхній близький захисник, додавши, що навіть якщо воїн поліг у бою – важливо, аби його провели гідно в останню путь на рідній землі як Героя:
«Я пробув на війні з 2022 року. Я доброволець, пройшов Херсон, Донецьку область, Білгородську область. І я бачив, як хлопці просто залишалися на полі бою, і вони нікому й досі не потрібні. В мене багато знайомих, друзів, рідних, посестер, які досі безвісти зниклі. Ті, про кого побратими знають, що вони загинули й лежать на полі бою. Я хочу, щоб в кожному місті кожна родина, кожна людина знайшла свого близького, рідного, батька, сина, матір, сестру, щоб всі були вдома. Якщо навіть він загинув – щоб його повернули й з усіма почестями захоронили як нашого Героя України».
Під час акції «FREE AZOV» з плакатами також стояли військовослужбовці, побратими яких боронили Маріуполь і потрапили у російський полон.
«Я знаходжуся тут зі своїм чоловіком та кумою. Ми всі колишні військовослужбовці 501 батальйону, стоїмо тут, тому що наші побратими – військовослужбовці 501 батальйону 36 бригади морської піхоти, з 4 квітня 2022 року знаходяться у ворожому полоні. Вони потрапили туди у Маріуполі, на заводі Ілліча. Дуже багато часу вони не потрапляли на обмін взагалі. Але останнім часом їх почали обмінювати по декілька людей. Незважаючи на це більше 150 воїнів батальйону ще знаходяться там. Приходили листи рідним, від деяких взагалі не було ніякої звістки. Їх постійно переміщають з колонії в колонію. Відомо, що над ними там знущаються, проводяться тортури. Вони намагаються передавати вісточки один одному: «Якщо тебе раптом поміняють, передай, що я тут, я чекаю, вірю». Не втрачають віри, але ми теж маємо тут стояти за них, боротися і вірити більше, ніж вони», – розповіла Анастасія.
Серед учасників обох акцій є й небайдужі громадяни. Вони не мають рідних у полоні або у статусі безвісти зниклих, але усвідомлюють, наскільки важлива підтримка та єднання у цей складний час.
«Я приходжу вже доволі тривалий час, щоб підтримати близьких полонених і безвісти зниклих, нагадати суспільству, що такі люди є, щоб про них пам’ятали й підтримували. Дуже важливо ставати поруч з рідними, бо, наприклад, на цій акції цивільних, у кого нікого немає в полоні чи безвісти зниклих, буквально кілька людей. Важливо ставати поруч, показувати, що нам не байдуже, робити плакат. Кожного тижня кілька локацій по місту, де може відбуватися акція в один день, є анонси постійно в соцмережах, можна підписатись, слідкувати, виходити з плакатом, це справді дуже потрібно», каже Тая.
Єлизавета втратила на війні брата. Наразі вона підтримує полонених та їхні родини, бо впевнена, що байдужість – це також зброя, яка вбиває:
«Я приходжу на акції підтримувати наших полонених, тому що мені не все одно. В мене загинув брат в цій війні, і я вважаю, що ми маємо бути голосом тих людей, хто зараз знаходиться в полоні. Тому що байдужість людей – це теж зброя, яка вбиває. І вбиває байдужість наше населення. Тому варто виходити, варто про це говорити, розповсюджувати в соціальних мережах, привертати увагу іноземних ЗМІ, і, як то кажуть, борітеся – поборете».
Жанна – мати зниклого безвісти на Луганщині захисника. Це єдиний син жінки, про якого вона не чує жодної звісточки майже три роки. Вона завдячує акціям за те, що родини не залишаються наодинці з болем:
«В мене син вже скоро буде три роки, як зник безвісти. За нього нічого не відомо. Дякуючи акціям, нас хоч чують, бачать, щоб шукали наших хлопців, звільняли з полону. Ми вдячні, що такі акції проходять. Обов’язково вони повинні бути, бо як почали виходити, почало суспільство бачити, скільки горя в нас, скільки сердець розривається за наших рідних. В мене серце розривається за єдиного сина. Вже з вересня минулого року ходжу. Більше почали звільняти хлопців, більше світ бачить, скільки зниклих, скільки у полоні».
Організаторка акцій «FREE AZOV» Анна Пажера зауважила: обіцяні три-чотири місяці обернулися в майже чотири роки, як оборонці Маріуполя перебувають у російському полоні. На жаль, злочини росіян через бездіяльність міжнародних структур залишаються безкарними.
«Кожен в кожному місті має виходити на ці акції, нагадувати суспільству, владі, міжнародним організаціям про те, що життя наших Героїв під загрозою. На сьогоднішній день росія вийшла з будь-яких конвенцій міжнародного права, і вже відомо про те, що після того, як вона вийшла з цих прав, хлопців знову почали забивати як у 2022 році. Тому що це безкарно, і вони це розуміють. Тому міжнародні організації мали б по іншому ставитись до росії і визнати росію країною-терористом, але, на жаль, як ми бачимо, немає ніяких зрушень. Тому українці, які проживають за кордоном, теж намагаються, організовують акції, і навіть в Америці – для того, щоб показувати, що росія – країна терорист, і наших полонених дуже-дуже багато, і ми постійно боїмося за ще одну Оленівку, щоб не сталася ще одна Оленівка або ситуація, яка була з літаком. Тобто постійно тривоги і переживання щодо цього – щоб не підірвали, не закатували хлопців», – зауважила Анна Пажера.
Додатково про деякі важливі тези, про які зазначила Анна Пажера: держдума рф 17 вересня денонсувала Європейську конвенцію про запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню та покаранню. Відповідне подання 8 вересня вніс президент рф володимир путін. Що відомо про Оленівку: у 2022 році стався заздалегідь спланований ворогом терористичний акт – масове вбивство українських військовополонених на території колишньої Волноваської виправної колонії № 120, де утримували українських захисників «Азовсталі». Загинуло не менше півсотні українських військовополонених і поранено понад 130 захисників , які за наказом найвищого командування ЗСУ під гарантії міжнародних організацій склали зброю. Стосовно літака, ймовірно, Анна згадує про трагічну подію на початку 2024 року: мав відбутися обмін військовополоненими між Україною та росією. Згодом російська сторона повідомила, що літак ІЛ-76, яким полонених транспортували на обмін, був збитий над Бєлгородською областю. росія також опублікувала списки загиблих, серед яких були імена 65 українських військових. 22 лютого 2025 року експертизи підтвердили збіги ДНК останків майже 50 українських військовополонених із 62 тіл, які передала Україні російська сторона нібито з літака Іл-76.
Довідково:
Кожної неділі акції-нагадування про зниклих безвісти та полонених захисників в Одесі відбувається на двох локаціях. За анонсами акцій від ГО родин безвісти зниклих та полонених 14 БрОП НГУ «Червона Калина» можна слідкувати у соцмережах організаторки Вікторії – за посиланням. Акції «FREE AZOV» відбуваються щотижня о 14:00 на Дерибасівській.
Амєлія МИЙНОВА
