Рятувальник, що в Одесі потрапив під ракетний обстріл під час виклику, поділився спогадами про той день
П’ятнадцятого березня російські терористи спрямували по Одесі ракетний обстріл – тоді дві ракети влучили в одне місце. Подвійним ударом, як коментували експерти, ворог планував уразити якомога більшу кількость мирного населення. Зокрема тоді постраждали рятувальники ДСНС, що приїхали на місце після першого вибуху. Одним з тих, хто тоді потрапив під ворожий обстріл, був Олександр Донцов. Нещодавно на Фейсбук-сторінці ДСНС України пресслужба оприлюднила перше інтерв’ю Олександра з лікарні, де він розповів про той трагічний день, передає інформаційна агенція «Юг.Today».
Олександр поділився, що у той день відчував, що щось не те. Разом із колегою та водночас своїм другом вони, як завжди, збиралися піти пити каву та спілкуватися, але після сигналу повітряної тривоги та ракетного удару поїхали на місце влучання:
«Все, ми приїхали, одразу вибігли з машини, взяли все наше спорядження, яке потрібно було, пішли в розвідку. Я чув, от знаєте, як коли літак сідає, є такий гул. От я чув такий гул, і думав, щось повинно вибухнути, чи щось трапиться не таке. Ну, це доля секунди, яка не дозволяє тобі навіть зрозуміти, що це таке. І от коли я це почув, я тільки пам’ятаю, як я кричу, в мене загорілось обличчя, підкісник, і саме обличчя від підкісника. І я просто лечу приблизно на метрів шість».
Перший час рятувальник навіть не міг встати та розплющити очі:
«І тушиться оце, і заново горить, все болить, уламки потрапили, встати неможливо. Я боявся відкрити очі, тому що думав, що очей немає».
Потім Олександру все ж таки вдалося дістатися до бойової машини, де побачив свого колегу Артема та начальника караулу Євгена. Разом їм вдалося помітити пораненого рятувальника, який не міг підвестися через поранення ноги. Втрьох вони почали відносити свого товариша у більш безпечне місце, після чого до них прийшла допомога, і несли пораненого вже п’ятеро та вже на ношах.
Однак, у певний момент Олександр перестав відчувати руки – тоді він відійшов у бік дерева, почав втрачати свідомість. Останнє, що пам’ятає до втрати свідомості – як його фотографують. Далі, згадує, його помістили у поліцейську машину та дуже швидко доставили до лікарні:
«Єдине, що коли прийшов до тями трішки, перше, кому я написав – це мамі. Тому що я дуже переживав за це. Вона не так давно хворіла тяжко, і їй не можна було турбуватися, і я за це переживав».
Вже у лікарні рятувальник виявив, що поруч з ним знаходиться його колега та товариш. Каже, що вони усі не просто бригада, вони – родина, яка підтримує один одного весь час:
«Артем – колега, міг друг, це моя сім’я, тому що ми всі не просто бригада чи співробітники, ми сім’я. Кожен час, кожну хвилину на добу, коли ми заступаємо на чергування, ми разом. Біль, розмови, робота, рятування, пожежі, прильоти – ми все робимо разом, підтримуємо та спілкуємося. І це сім’я. Коли зрозумів, що біля мене Артем, відсотків на 15 мені стало легше».
На жаль, після цього рятувальники отримали болючу звістку – їх колега не вижив. Олександр зізнається, що ця жахлива новина дуже вдарила по його стану у той момент:
«Потім прийшла звістка вже про Дениса. Це, звісно, сильно вдарило по моральному відчуттю, стану, було дуже тяжко, тому що ми дуже добре спілкувалися, стільки часу дружили. Це можна сказати трішки вбило мене зсередини…»
Проте у рятувальника зберігалася надія щодо друга-водія – що він живий. Вдруге Олександр з колегами зазнали тяжкої втрати у середині своєї родини рятувальників:
«Постало питання щодо Віталіка, що з ним. В нас були надії, що він вижив, і сказали, що він теж поранений, і що з ним скоріш за все буде добре. І це дало якусь маленьку надію. Наступив другий день, і коли ми на другий день дізнались, що також загинув Віталік – це вже вбило остаточно, і ми такого не чекали, тому що є люди, яких просто не можеш забути, вони кожен день перед тобою, вони веселі, жартівливі, щось розповідають, чимось діляться… Ти розумієш, що колись тобі доведеться повернутися на чергування – я розумію, що я цих людей там більше не побачу, і це більш за все просто вбиває».
Однак, залишати професію рятувальника Олександр не збирається, адже впевнений, що хоче захищати Одесу та повернутися до роботи. Рятувальник зізнається, що хотів змінити своє життя, і саме тому обрав такий шлях:
«Не шкодую ні на краплю. Як би мені зараз не було боляче що духовно, що фізично, я все одно повернуся на службу і буду далі захищати, як можу».
Також у складну хвилину в нього надихнула життя донька, яка підтримала батька та побажала приїхати до Одеси, аби якомога скоріше побачитися:
«Те, що мені ще надало сил – те, що я побачив повідомлення своєї доньки, яку я дуже люблю. Вона мені написала: «Ти в мене найкращий батько, я за тебе дуже переживаю, хочу з тобою побачитись та найскоріше приїхати до тебе до Одеси, подивитися на тебе». Також сказала: «Я тебе дуже люблю і дякую, що ти назвав мене Анастасією». Це мене дало багато сил. Ця підтримка. Вона багато вирішує в нашому житті».
Окрім того, Олександра врятувала випадковість – посвідчення у шкіряному чохлі, яке він носив у кишені, зупинило потрапляння уламка у ногу:
«І дівчата розповідають, що коли вони його дістали – тут був уламок, який практично наскрізь пробив усе посвідчення, пробив посвідчення на автівку і мою банківську картку. І зупинився крізь гроші в останній кишені. Це мене врятувало…»
Підготувала Амєлія МИЙНОВА
Фото – ДСНС України
