Про священика з півдня Одещини, трагічна смерть якого стала основою для стрічки кіностудії «Молдова-Фільм»
Цю історію кілька років тому у Фейсбук розповів вчений з Молдови, доктор історичних наук Іван Думініка. Розпочалася вона з надгробка на цвинтарі в Тараклії, а пошуки привели Івана до сіл у нинішніх Білгород-Дністровському, Болградському та Ізмаїльському районах. Видання «Південь сьогодні» переповідає розповідь, яка, без сумніву, має зацікавити наших читачів. Отже далі переклад допису Івана Думініки.
Як історик-болгарист, я часто маю можливість бувати у населених пунктах Республіки Молдова, де мешкають наші співвітчизники. Під час одного з таких польових досліджень мені довелося відвідати місцевий цвинтар міста Тараклія. Тут мою увагу привернув надгробок, розташований поруч із могилою старости Тараклійської волості (1910–1918) – Івана Петровича Берова.
Незвичайна архітектура надгробної пам’ятки відрізнялася від інших надгробків того ж цвинтаря. Вона складалася з кам’яних блоків, що розташовані в три рівні. Поруч із надгробком лежав хрест, який колись височів над пам’ятником. Як це роблять часто в Тараклії, надгробок побілили білим кольором. На ньому ледь виднівся напис румунською мовою: «Preot … NICOLAEV 1881–1938. Tatalui…» (пров. «Священик … Ніколаєв 1881–1938. Батьку…»).
Як один із авторів книги з історії Тараклії, я одразу зрозумів, що тут похований священик Сава Ніколаєв, який у період 1930–1939 служив у місцевій Свято-Георгіївській церкві.
Перш ніж розповісти про цю людину, доречно познайомити допитливих читачів зі священицькою родиною Ніколаєвих загалом. До неї наш герой має пряме відношення.
Родоначальником бессарабської священицької династії Ніколаєвих є Петро Ніколаєв, який народився ще в Болгарії. Відомо, що 8 червня 1808 р. архієпископом Тирновським Макарієм він був висвячений на священика при Свято-Георгіївській церкві в старопрестольному місті Тирнове.
Варто зазначити, що в цей час турки переслідували багатьох болгарських священиків. Отець Петро Ніколаєв не став винятком. Про один такий випадок згадує його родич, отець Стефан Кіранов. Він розповідає про інцидент, що стався 18 січня 1827 р., коли священика Петра закатували турки – під нігті забили дерев’яні цвяхи, вдарили по голові, і він три дні пролежав напівмертвим. Це позначилося на здоров’я священика, і, як зазначає Кіранов, він назавжди втратив розум.
Турецькі звірства спонукали отця Петра Ніколаєва разом зі своєю паствою переселитися до Бессарабії. Тут 1831 р. він став настоятелем Свято-Георгіївської церкви колонії Єнікіой. Вже 1835 р. його перемістили служити до колонії Селіогло. Тут отець Петро прослужив аж до своєї кончини.
Рід Ніколаєвих продовжив син священика Петра – Іоанн Ніколаєв, який з 1838 р. був дяком у Свято-Троїцькому приході колонії Селіогло. У церковних джерелах про нього зазначено, що він читає і співає задовільно, катехизис частково знає. В отця Іоана та його дружини Домнікії Добрєвою було п’ятеро дітей: Петр, Афанасій, Лазарь, Анна та Пелагея.
Один із синів отця Іоанна – Афанасій (нар. 17 червня 1850 р.), служив (з 1868 р.) у місцевій церкві паламарем. Разом зі своєю дружиною Оленою виховував двох синів – Іоанна та Саву. Обидва стали згодом священиками.
Один із них – Іоан Миколаїв (нар. 24 лютого 1888 р.), служив у Селіогло. Помер він 16 липня 1912 р. Про це свідчить напис на збереженому надгробному пам’ятнику. Спочатку цей пам’ятник був розташований у церковному дворі, проте у 60-х р. XX ст. місцева влада перенесла його, як і могили інших священиків, які служили тут, на місцевий цвинтар.
Цікава доля Сави Ніколаєва – старшого сина паламаря Афанасія Ніколаєва, могила якого розташована на цвинтарі міста Тараклія. Народився він 9 листопада 1881 р. Закінчив Кишинівську духовну семінарію. У 1905 р. був висвячений на священика Свято-Димитрієвської церкви села Мусаїт. У період 1905-1917 років Сава служив у селі Бакчалія Бендерського повіту, а потім у селах Ларжанка Ізмаїльського повіту та Нові Трояни Аккерманського повіту.
У жовтні 1930 р. отця Саву Ніколаєва було переведено до Тараклії. Він прослужив тут до своєї кончини – 29 квітня 1938 р. Як ми вже зазначали вище, він був похований на цвинтарі. Як випливає з напису на його надгробному пам’ятнику, він було встановлений його сином Борисом, про якого йтиметься нижче.
У отця Сави разом із дружиною Надією Феодосіївною було два сини – Віктор та Борис. Перший син Віктор помер у віці 10 років у 1913 р. Його могила знаходиться у селі Бакчалія, праворуч від входу тамтешнього цвинтаря.
Трагічно склалася доля молодшого сина отця Сави – Бориса Ніколаєва. Він народився 18 серпня 1910 р. у селі Бакчалія, де на той час служив його батько. Борис пішов стопами батька. У 1924 р. вступив до Кишинівської духовної семінарії, де провчився до 6 класу. У 1929 р. він був переведений до Ізмаїльської духовної семінарії, яку успішно закінчив у 1932 р. Після цього він був прийнятий на навчання на теологічний факультет Яського університету, філія якого знаходилася на той час у Кишиневі. Служив отець Борис священиком у парафіях Кулевча (1935–1940; 1941–1943), Плахтіївка (листопад 1940 р. – грудень 1941 р.), Акмангіт (Білолісся) Ізмаїльського повіту. У 1943 р. отець Борис переїхав на захід Румунії, де до 1945 р. служив у селі Ждіоара, жуець Северин (перебуває в історичній області Банат).
У квітні 1945 р. отець Борис повернувся до Бессарабії, де вже встановилася Радянська влада, яка проводила, як відомо, атеїстичну пропаганду. У цих умовах отець Борис Ніколаєв продовжив проповідницьку діяльність у селах Кулевча (квітень – червень 1945 р.), Ларжанка (червень – серпень 1945 р.), Зоря (серпень 1945 р. – жовтень 1947 р.). Останнім місцем його служби була парафіяльна церква «Різдво Пресвятої Богородиці» молдавського села Барабой Ришканського району (тепер – у складі Дондюшанського р-ну) (1947–1961).
Саме в Барабої сталася трагедія, якою закінчилося життя отця Бориса. 4 січня 1961 р. він та дячок Трифон Рабей трагічно загинули. Ця подія була широко розтиражована по всьому СРСР. За офіційною версією, пізно ввечері Ніколаїв та Рабей поверталися із сусіднього села Кетрошика, де здійснили поминальний обряд. По дорозі віз, в якому вони знаходилися, нібито перекинувся. Вцілів тільки візник Олександр Лісник. Головний друкований орган СРСР – газета «Правда» писала, що Ніколаєв і Рабей замерзли в полі «після того, як поверталися зі свята».
Однак, згідно з документами, все було інакше. За свідченням деяких жителів Барабоя, священика та дяка вбили шестеро людей, а їх віз перевернули у місцевому ставку. Священик Ніколаїв помер одразу. Дячок Рабей, прикинувся мертвим. Вбивці спочатку втекли, але потім повернулися і виявили, що Рабея немає на місці.
Тим часом дячок Рабей, який доповз до села, почав кричати: «Люди добрі, допоможіть! Я дячок із Барабоя!». Жителі села чули крики церковнослужителя, але через страх побоялися вийти зі своїх будинків. Вбивці, почувши крики Рабея, виявили його, забили його рота землею і побили до смерті.
За словами медичних експертів, які оглядали пізніше тіло Ніколаєва, священика «вдарили в праву скроню, вирізали праве око, зламали праву руку і скалічили все тіло». Висновок судово-медичної експертизи не було опубліковано, оскільки суперечило офіційній версії поліції про випадково перевернутий віз.
Вирішивши з’ясувати правду про інцидент, барабійці зібралися 15 жовтня 1961 р. у дворі місцевої церкви. Туди покликали і візника Олександра Лісника, прямого свідка події. Однак нічого нового він їм не повідомив, підтримуючи версію влади. Розлючений натовп напав на Лісника і вбив його. Внаслідок інциденту міліція заарештувала 63 місцевих жителів, 3 з них були засуджені до розстрілу, а 16 – позбавлені волі на строк від 5 до 15 років. Церква в Барабої була закрита та перетворена на спортивний зал.
«Барабійська справа» призвела до закриття інших церков на території Молдавської РСР.
У 1962 р. кіностудія «Молдова-Фільм» випустила фільм «Под звон колоколов» (реж. А. Литвин), у якому докладно відображено судовий процес над жителями Барабоя. У фільмі підсудних названо «церковниками» та «релігійними фанатами». Ті ж сценаристи безпідставно вважали, що священик та дячок загинули через те, що вони нібито «в алкогольному сп’яненні самі перевернули віз».
Після вбивства отця Бориса Ніколаєва у родині залишилися його дружина та діти: Алла, Вероніка та Леонід, які незабаром переїхали жити до Кишинева. Могила священика Бориса Ніколаєва розташовувалась на Барабойському цвинтарі. Проте 17 червня 2006 р. зусиллями місцевих жителів її перенесли до церковного двору.
Підготувала Діана ГЕРГІНОВА
