Про рома, який дев’ять років боронить Україну

Віктор Ільчак — представник етногрупи роми-ловари. Він часто змушений був жебракувати і працювати на заводі по переробці сміття, стикаючись з дискримінацією через свою етнічну приналежність. Але 9 років тому Віктор змінив своє життя, вдягнувши військову форму, та пройшов «найгарячіші» точки служби. Тепер він — гордість своєї країни.
Історію Віктора Ільчака розповіли журналісти Громадського, передає інформаційна агенція «Юг.Today».

Віктор з гордістю надягає військовий китель. Він робить це повільно, ніби фіксує ще один важливий момент свого життя, відбиток якого вшитий у його серце разом з військовою формою.

У невеликій кімнаті гомонять четверо його дітей. Старший син Віктор та молодші доньки: Жанна, Анастасія і Нарин. Дружина Ірен разом з дітьми з цікавістю спостерігає за чоловіком. Вони тихо обмінюються словами ромською мовою, сідаючи на саморобні дерев’яні сходи, що ведуть до кімнати з двору. Дитячі голоси поступово стихають. Сьогодні вони знову будуть слухати батькові історії з фронту.


Віктору Ільчаку — 33 роки, вік Ісуса Христа. Але, як жартує сам військовий, він не може порівнятися з великими діями Христа. Однак віддати своє життя та здоров’я за друзів на війні — це не є велика біблійна жертовність?

Життя рома в Україні, від коріння до сучасних викликів
Предки Віктора прийшли в Україну з Угорщини. Їхні традиції та побут мають вплив угорської культури. Ромський діалект, яким говорить Віктор, має запозичені слова з угорської мови та виразну інтонацію.
Радванка — це один з найдавніших мікрорайонів Ужгорода, де живе найбільша кількість етнічних груп ромів. Перші записи про поселення датуються XIII-XIV століттями. Роми почали оселятися тут з 1890 року. Віктор народився і виріс саме тут. Через те, що його батьки були кочівниками, він з раннього дитинства пізнавав світ у подорожах.

Закінчивши лише початкову школу, провів більшість свого життя у пошуках заробітку в інших містах країни.
«Но, вони тіпа гаджо хіба брали на роботу. Казали: «Ну на нащо нам циганів тута?»», – згадує чоловік.
Віктор невтомно доводив, що вміє працювати добре і відповідально. І переконував. Зрештою, працював на заводі кілька років та мріяв стати поліцейським. Але доля вирішила інакше.

У 2015 році Віктор звернувся до місцевого військового комісаріату з бажанням приєднатися до ЗСУ, але йому знову відмовили. Медична комісія визнала його непридатним для військової служби. Але завдяки своєму ромському характеру та вдачі, Віктор не здався. Пізніше він підписав контракт і став частиною 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
«Я собі вирішив: якщо живу в Україні, значить, треба йти воювати за нашу землю українську», – з гордістю говорить військовий.
Віктор передчував початок повномасштабного вторгнення. Напередодні 24 лютого 2022 року бригаду, в якій він служив, відправили до Волновахи Донецької області. Вже з перших днів там почалися жорстокі бої. Коли засоби оборони вичерпались, командир віддав наказ відступити. Під час відступу, Віктор, який був водієм-механіком БМП-2, допомагав евакуювати поранених товаришів. Одного разу, коли він сам вийшов з машини, він відчув страшний удар і невимовний біль у своєму тілі. Віктор отримав серйозне осколкове поранення руки та сильну контузію. У той жорстокий день лише кілька українських солдатів з цілої роти залишилися живими. Віктор був серед них.
«Коли побачив бойові дії у Волновасі, то вже думав — усе. Ну, тіпа, не повернусь живий і здоровий додому. Там руки, ноги повідривало хлопцям. Дзвонив своїм, прощався. Жінка і діти плакали, – розповідає Віктор Ільчак, – но буває так, коли бачу дітей на фото, дуже сильно скучаю за ними. Буває, що й плачу за ними. Але найголовніше — я знаю, чого я на війні: бо захищаю своїх дітей».
Віктор Ільчак: Шлях до героя
На сьогоднішній день в армії України служить близько двох сотень військових ромського походження. Не всі з них відкрито говорять про свою етнічну приналежність, тому важко визначити точну кількість. Віктор Ільчак згодом стає більш енергійним. Він встає, уважно виправляє свою військову форму, розправляє плечі, перевіряє наявність всіх шевронів на рукаві. Далі Віктор обережно бере папку і відкриває її. Всередині — подяка від керівництва Закарпатської обласної військової адміністрації за «особистий внесок у захисті територіальної цілісності України та з нагоди Міжнародного дня ромів». Також Віктор має нагороду, якою особливо пишається: орден «За мужність» третього ступеня від президента України. Вйськовослужбовець отримав цю медаль за врятовані життя, коли він евакуював своїх побратимів у Волновасі весною 2022 року. Він показує ще одну медаль і читає вголос: «За героїзм та особисту мужність». Цю медаль він отримав ще у 2016 році.


Крім того, Віктор витягнув з шухляди два шеврони: один з «ведмежою лапою», який він прикріплює до правого рукава. Другий шеврон, на якому зображений череп, він міцно тримає в руках. Це подарунок від побратима, який загинув. Він декілька хвилин дивиться на нього, а потім ховає його назад.
Віктор підкреслює, що на війні немає відмінностей між людьми, незалежно від їхнього етнічного походження або соціального статусу. Протягом своєї служби на фронті, Віктор жодного разу не зіткнувся з дискримінацією або неприйняттям. Всі, з ким він проходив бойовий шлях, стали йому близькими та дорогими друзями.
«Но, мені одразу сказали: «Бароном будеш». Так я отримав свій позивний», – згадує військовослужбовець.
Боротьба за права ромів та підтримка військових
Під час довготривалої реабілітації сусіди відвідують Віктора. Мирослав Горват – в Ужгороді ромський активіст, правозахисник і депутат міської ради, про військового Віктора Ільчака говорить з особливою шаною:
«Він — наша гордість. Маємо з ним ще багато планів. Я завжди кажу нашим ромалам: будьте відкриті, щоб про вас розповідали. Бо ми є і хочемо бути частиною історії, яку нині творимо всі».

Мирослав Горват стоїть на захисті прав ромської громади, допомагає з оформленням документів, влаштовує дітей до школи та займається облаштуванням інфраструктури мікрорайону Радванка. З початку повномасштабного вторгнення пан Мирослав разом з колегами з департаменту соціального захисту населення міста активно допомагає ромським переселенцям зі східних та центральних областей. Горват також підтримує армію – збирає військове спорядження, відвідує фронт і дбає про родини ромських військових.
«Ми, ромали, маємо розуміти, що руйнувати стереотипи важливо навіть для самих себе. Тоді й інші будуть змінювати думку про нас. Війна багато чого змінила. Те, що наші роми пішли воювати – показник того, що вони хочуть жити на своїй землі. У своїй країні. Після війни нам усім доведеться будувати країну разом. І з ромами зокрема. Не робіть для ромів без ромів. Але це моя думка», – експресивно висловився пан Мирослав.
Крім допомоги військовим, він також організовує в Ужгороді похоронні процесії для загиблих ромських воїнів. Мирослав розповідає, що коли героя привозять «на щиті», все відбувається за стандартними правилами військового поховання. Однак він би хотів, щоб під час урочистих церемоній, разом із Гімном України, звучала і ромська пісня «Джелем, джелем».

Віктор Ільчак, поки відновлюється вдома, працює інструктором на військовому полігоні, де навчає та тренує новобранців. Він також мотивує молодих ромів приєднатися до армії. Незважаючи на тяжкий досвід війни, який він носить у собі, Віктор вірить, що війна може навчити людей гуманності.
«Знаєте, коли йшов служити, то всі дивувалися. А потому самі казали, що я не ром, а циган. І так ми подружилися (з побратимами — ред.)», – сказав задоволено Віктор. І говорить так, наче це й була найбільша його таємниця.
Підготувала Сніжана ЩЕРБИНА