Про провідника антибільшовицького повстанського руху на Одещині та Поділлі
Яків Кощовий народився 1890 року в селі Секретарці (нині — Миколаївська область, історично — Савранщина). Детально про одного з найяскравіших провідників антибільшовицького повстанського руху на Одещині та Поділлі з посиланням на роботу Романа Коваля «Отамани гайдамацького краю» (1998) та документи ЦДАВО, ДАВО розповіли в УІНП-Одеса, передає видання «Південь сьогодні».
Яків Кощовий походив із заможної, працьовитої родини. Батько — Андрій Кощовий — був старостою села, мав 14 гектарів землі.
Яків із дитинства вирізнявся сміливістю, кмітливістю та жагою до справедливості. Любив книжки, мав потяг до військової справи й української ідеї.
До 1914 року відслужив у російській армії, закінчив школу прапорщиків, воював у Першій світовій. Поранений, повернувся додому — але в мирному житті йому було тісно. У 1918 році знову взяв зброю — тепер уже за Україну.
Отаман Савранських лісів
Кощовий об’єднав навколо себе сотні селян і колишніх фронтовиків. Його начальником штабу був Заболотний із сусіднього Тридубова. Разом вони створили потужний повстанський загін, який діяв у районі Саврані, Балти, Бірзули (нині Подільськ), Кодими, Чечельника.
Під псевдонімом «Орлик» він став легендою серед місцевого люду — грозою більшовицьких загонів, що палили села і відбирали хліб. Саме про нього згадував у своїх спогадах отаман Холодного Яру Іван Лютий-Лютенко:
«З усіх отаманів тільки Орлик не був надійним — занадто гарячий. Його тридцять шабель могли перегнати вітер у Херсонських степах…»
Німецькі колоністи допомагали отаманові кіньми та харчами — в подяку за те, що він захищав їх від грабунків червоноармійців.
Вогонь повстання 1921 року
У квітні 1920 року загони Кощового й Заболотного визволили від більшовиків Ананьїв, Любашівку, Криве Озеро, Саврань, Балту та Бірзулу.
Весною 1921-го повстанці знову піднялися. Їхній загін налічував до 800 кіннотників і 150 піхотинців — добре організованих, з кулеметами й чіткою структурою.
1 квітня 1921 року Кощовий увірвався в повітове місто Ольгопіль — звільнив понад сотню в’язнів і знищив більшовицького командира 12-ї дивізії тов. Геву.
Невдовзі гайдамаки спалили архіви Чечельницького волвиконкому, розгромили більшовицькі склади, розігнали каральні частини в Баланівці, Демівці, Жабокричці.
За даними радянських звітів, отаман мав «сагітованих до виступу 6000 селян» і готував велике повстання проти радянської влади на червень 1921 року.
Останній бій Орлика
30 травня 1921 року загін Кощового потрапив у засідку під Христинівкою. За більшовицькими повідомленнями, отамана захопили в полон, але він утік із Балтської тюрми.
Його доля — легенда: одні джерела кажуть, що він загинув 7 червня 1921 р. під селом Сеньки (поблизу Голованівська), інші — що боровся ще до літа 1922 року.
За свідченнями родичів, хворий на тиф, він повернувся на рідну Савранщину, переховувався в селах, але коли зрозумів, що оточений, — застрелився, щоб не потрапити до рук ворога. Похований у Первомайську, на польському цвинтарі.
Рід отамана
Родину Кощового радянська влада таврувала як «бандитське поріддя». Його сестру Ірину Кощову переслідували, а племінників позбавляли права на навчання. Фотографію отамана в музеї Первомайська зняли, його ім’я — стерли. Та народ пам’ятав. І пам’ятає.
Пам’ять і правда
Яків Кощовий — це уособлення тієї Одещини, яка не скорилася. Він не мав армії, не мав тилу, але мав ідею — вільну Україну, за яку стояв до останнього подиху. Його смерть — це не поразка. Це свідчення, що навіть у глибокому тилу більшовизму український дух жив, горів і не давав себе знищити.
Сьогодні ім’я отамана Кощового повертається в історію. Його портрет знову має бути в шкільних музеях, його ім’я — на картах визвольної боротьби.
