Підприємство на Куяльнику збиратиме сіль та перероблятиме у продукт вищого гатунку: які плюси для лиману
Нещодавно низка українських ЗМІ повідомила, що в Одеській області незабаром розпочнеться виробництво харчової та технічної солі, а сировина для нього надходитиме з Куяльницького лиману. Зазначимо, що тема Куяльника традиційно викликає інтерес у одеситів. Щоб дізнатися деталі, журналісти ОdessaОnline поспілкувалися зі співвласником підприємства Віталієм Руденком, передає видання «Південь сьогодні».
— Почнемо з головного. Як узагалі виникла ідея будувати соляний завод в Україні? Чому саме ви прийшли до цієї думки, а не хтось інший?
— Ідея з’явилася не одразу — це результат практики, спостережень та великої кількості помилок, з якими ми стикнулися, займаючись імпортом. Приблизно два роки тому ми зайшли на ринок солі. Це було вимушено: після зупинки «Артемсолі» в країні виник реальний дефіцит, і вся сіль стала імпортною. А імпорт та суднова логістика — наше професійне напрямок, ми цим займаємося.
Коли ми починаємо працювати з продуктом, то занурюємося максимально. Я особисто об’їхав виробничі майданчики в Туреччині та Єгипті — основних країнах, звідки надходила сіль в Україну. І побачив на власні очі те, що не видно у фінальній продукції.
Головна проблема — людський фактор. Особливо в Єгипті. Там не дотримуються ні санітарні норми, ні технологічні процеси. Порушення починаються прямо з моменту виробництва й тривають по всьому ланцюгу.
Плюс логістика. Сіль йде морем у величезних партіях — 5, 7, 10 тисяч тонн. І це завжди ризик: вологість, потрапляння комків, порушення фракції, намокання в рейсі. Ми стикалися з тим, що наші клієнти — виробники ковбаси чи риби — викидали цілі партії продукції, тому що їм потраплялася неякісна сіль. Здавалося б, сіль — мізерний компонент, але має величезний вплив на якість продукту. Це величезні збитки, неспівмірні з ціною солі як сировини.
З цього й виникла думка: висока якість можлива лише при виробництві всередині країни, під нашим контролем, з нашою технологією та відповідальністю. Так ми й прийшли до ідеї будівництва заводу.
— Ви згадали, що імпорт ішов через порти Одеси. Як це відбувалося в умовах війни?
— Так, основний порт — Чорноморськ, інколи Одеса. З кінця 2022 року запрацювали порти на Дунаї — Ізмаїл, Рені. А з 2023-го стали заходити й судна до Великої Одеси.
Ризики, звісно, завжди присутні. Порти — звична ціль для ракетних ударів. Плюс в акваторії велика кількість мін, які Росія викинула в море. Тому судна часто супроводжують конвої. Українські військові беруть їх під охорону, щоб мінімізувати ризик підриву.
Але сіль — базовий продукт, стратегічний. Його потрібно постачати навіть в умовах війни.
— Чула, що у людей навіть «вибухали банки» під час консервації. Це справді пов’язано з якістю солі?
— Так, ми це досліджували у нашій лабораторії. Одна з причин — сульфати, що присутні в сировині при порушенні технологічних процесів. Вони вступають у реакцію з водою, утворюється газ — і банки рве. Для домогосподарок це виглядає як «брак тари», але проблема глибша — у якості солі.
І таких історій багато. Дешева сіль завжди знайде покупця, але наслідки низької якості можуть бути серйозними.
— Коли ви вирішили створити власне виробництво, де планували брати сировину?
— Спочатку — імпорт. Йшлося про переробку єгипетської сировини в Україні. Це був базовий сценарій.
Але далі сталося важливе: ми познайомилися з адміністрацією Національного парку «Куяльницький». І з’ясувалося, що там екологічна катастрофа — лиман активно засолюється, рівень солоності зростає, прісна вода не надходить, річка, яка його живила, пересохла.
Коли ми брали участь у толоці на Куяльнику, прибирали територію, зібрали приблизно півтори тонни сировини, відправили в лабораторію — і отримали вражаючий результат: 95–96% натрій хлориду. Це відповідає другому сорту за українськими нормами навіть без переробки.
Наші предки просто збирали сіль на Куяльнику та використовували як готовий продукт. Ми ж можемо робити набагато якісніше: переробляти у сіль вищого сорту.
— Розкажіть про свій бізнес-досвід. Для такого комплексного проєкту потрібна велика підготовка.
— Я в бізнесі вже 16 років. Починав ще студентом, разом із батьком. Якщо говорити про нашу компанію ALFA GRANT, то ми працюємо на ринку багато років і пройшли великий шлях — від оптової торгівлі будматеріалами до імпорту й логістики. Сьогодні з нами співпрацюють практично всі великі забудовники Одеси. Наш сегмент — B2B, професійні будівельні компанії, з якими ми працюємо роками.
Починали з дистрибуції, потім вийшли в імпорт, у 2020 році були найбільшими імпортерами цементу в Україні.
Ці напрямки природно переросли в логістику, а пізніше — у будівництво: у 2021 році ми почали будівництво житлового комплексу в Одесі.
І саме цей накопичений досвід — торгівля, імпорт, логістика, будівництво — став у пригоді тепер, коли ми взялися за виробництво солі. Для нас це не стрибок убік, а логічне розширення наявних компетенцій.
— Чи використовуєте ресурси своєї бізнес-групи в будівництві заводу?
— Так. У нас сильні команди: HR, фінанси, юридичний департамент. Це серйозна опора.
Але профільних спеціалістів із солі в Україні майже немає. Єдиний великий виробник — «Артемсіль» — був монополістом, і там працювали фахівці найвищого рівня. Сьогодні частина цих людей у нас — зокрема, колишній конструктор «Артемсолі», наш нинішній директор виробництва.
Турецькі фахівці також беруть участь — Туреччина має одну з найбільших у світі індустрій сонячної солі. Вони виробляють обладнання, технології, і ми впроваджуємо це тут.
— Яку продукцію випускатиме завод?
— У нас три напрями. Перший — це харчова сіль: упаковка варіюється від звичайних кілограмових пачок до біг-бегів по 1,5 тонни. Обладнання вже надходить, монтаж завершиться у січні.
Другий напрям — таблетована сіль для водоочищення. Це виробництво вже працює, поки що на імпортній сировині, але з січня ми повністю перейдемо на власну.
Третій напрям — соляні блоки для тваринництва (лизунці), запуск яких заплановано на друге півріччя наступного року.
— Тобто старт — у січні?
— Так. Таблетована сіль уже продається. А офіційний запуск харчової продукції — орієнтовно січень.
— Поговорімо про Куяльник. Чому вилучення солі не завдає шкоди, а навпаки допомагає?
— Ситуація там складна: прісна вода до лиману не надходить. Морська вода, яка заходить самопливом, має солоність 13 проміле. Влітку солоність Куяльника сягає 300 проміле, взимку — 200. Для порівняння: Мертве море — 350.
Тобто Куяльник фактично вже наближається до рівня Мертвого моря.
Щоб утримувати рівень води, парку треба подавати близько 15 мільйонів кубів щороку. Це приносить у лиман близько 200 тисяч тонн солі на рік. І якщо її не вилучати, солоність зростає ще швидше.
Пересолення знищує лікувальні грязі, загрожує флорі, а соляний пил — це ризик і для міста. Тому вилучення солі — не шкода, а порятунок. Це знижує концентрацію солі та стабілізує екосистему.
Працівники парку це підтверджують: залучають спеціалістів, проводять розрахунки. Ми намагаємося підтримувати нацпарк там, де можемо — допомагаємо ресурсами, беремо участь в їхніх екологічних ініціативах.
Важливо: завод не будується на території парку. Виробничий майданчик розташований під Чорноморськом, у промзоні, призначеній для таких об’єктів.
З Куяльником у нас співпраця лише в екологічній частині — вилучення надлишкової солі, що утворюється через засолення. Жодного будівництва чи виробничої діяльності в межах парку немає.
Діяльність заводу — не «видобуток», а «вилучення» солі, що життєво необхідно для екосистеми Куяльника.
— У чому полягатиме технологія?
— Якщо на «Артемсолі» добування ведеться шахтним методом, то в нас принцип інший — сонячне випаровування розсолу в відкритих басейнах, як у південних країнах Європи. Саме цей метод підходить для Куяльника і дозволяє працювати без втручання в його структуру.
— Яких інвестицій потребував запуск заводу?
— Спочатку планували 2,8 млн доларів, але воєнний час вніс корективи. Через інфляцію, перебої поставок, потребу розширити асортимент, автоматизацію та вдосконалення технологій — бюджет виріс.
Наш прогноз — понад 4 мільйони доларів. Основна частина — обладнання. Плюс реконструкція будівлі, підключення електрики, газифікація, усі комунікації. Також розглядаємо встановлення сонячних панелей — це енергетична незалежність.
— Чи плануєте експорт?
— Так, але за напрямами. Наприклад, таблетована сіль і соляні блоки — найближчі ринки: Молдова й Румунія. Це логістично зручно й економічно обґрунтовано.
Щодо харчової солі — є нюанс. Після зупинки «Артемсолі» держава ввела заборону на експорт, аби не допустити дефіциту. Зараз дефіциту немає, ринок стабілізувався. Спершу ми повністю закриємо український ринок якісним вітчизняним продуктом, а потім будемо офіційно звертатися щодо можливого зняття заборони.
— Скільки робочих місць створить завод?
— Приблизно 50 людей. Ми від початку проектували виробництво так, щоб більшість процесів були доступні жінкам. Сьогодні це реальність: чоловіків не вистачає, і це об’єктивна ситуація воєнного часу.
Усі ділянки, де раніше був потрібен важкий фізичний труд, ми переводимо на автоматизацію. Усе, що пов’язано з навантаженнями, прагнемо механізувати. Замість вантажників працюватимуть роботизовані «руки», подаючі лінії, автоматична фасовка — цю роботу виконуватиме техніка.
Сьогодні в Україні знову з’являється власне виробництво солі — сучасне, автоматизоване і побудоване «з нуля» у воєнний час. Там, де, здавалося б, усе зруйновано, цей проєкт демонструє стійкість і здатність створювати нове.
Фото – Omore.city
