«Бджолярство – то стан душі», – переконаний пасічник із села Ізмаїльського району
Бджолярство – це не робота, а стан душі. Так вважає мешканець села Трудове Кілійської громади Ізмаїльського району Василь Васильович Рошу. Тож пан Василь старається у свої понад сімдесят років встигати всюди: і зробити основну сільську роботу, і попрацювати біля пасіки, не зважаючи на те, що за його плечима великий досвід роботи водієм і майже двадцять п’ять років стажу в Ізмаїльському лісгоспі.
Пасіку наш співрозмовник облаштував на початку вісімдесятих років минулого століття в своєму приватному обійсті. Трудівський мед їдять не лише односельчани, а й мешканці з навколишніх сіл. Бо ж не дарма кажуть – найкращий мед із рук знайомого бджоляра. Тож сьогодні, 19 серпня, в день професійного свята інформаційна агенція «Юг.Today» познайомить вас із трудівським пасічником.
Пан Василь все своє життя мешкає в невеличкому селі Трудове, що на Кілійщині. У розмові з нами він зізнається, що бджолярство у нього в крові, бо має шістнадцять вуликів. До бджіл, запевняє, навідується щодня, бо тут відпочиває. незважаючи навіть на проблеми з ногами. Поратися біля пасіки також допомагає дружина.
“Починається робота з березня та продовжується майже до жовтня. І рої бджіл. Вони ж розплоджуються, вилітають, – треба за ними дивитися”, – розповідає чоловік.
За медом до пана Василя приходять не лише земляки, а й має шанувальників своєї продукції далеко поза межами села. Зізнається, що найкращий мед той, що із рук знайомого бджоляра. Бо в народі кажуть: пити воду треба зі свого колодязя, а мед їсти зі своєї пасіки.
Водночас пасічник нарікає, що через зміни клімату тепер не кожна рослина медує. Тож навіть маючи шістнадцять вуликів, не означає, що з кожного буде мед. Але радісно звітує: цьогоріч в Трудовому рясно цвіли сади, тож весняного меду має бути вдосталь.
Наш співрозмовник додає, що українські пасічники не мають такої підтримки держави, як, скажімо, десь в Європі. Одначе попри все займається пасіками як любитель, а не професіонал. Бо ж інакше не може.
Чи буде кому продовжувати в селі бджолярську справу, пан Василь гадати не береться, бо навіть його син не стає до пасіки. Чоловік зітхає: сільський молоді не те що бджолярство, а й саме життя в Трудовому не цікаве. Всі прагнуть до міста. І хто може, покидає село назавжди. На думку пана Василя, все тому, що такі маленькі села не мають належної підтримки від держави.
Але сьогодні пасічник з Трудового мріє про одне: аби закінчилася війна та наступив мир. Обіцяє, що кожного воїна-земляка, що повернуться додому з Перемогою, пригостить баночкою запашного меду власного виробництва, тим самим віддячивши за мирне блакитне небо.
Інна ДЕРМЕНЖІ
