Пам’яті воїна Болградського батальйону ТрО Валентина Бершадського, який загинув на Сумщині у грудні 2023 року
Група комунікацій Регіонального управління Сил територіальної оборони «Південь» продовжує цикл матеріалів «Герої не вмирають». Історії тих, хто до останнього подиху залишався вірним військовій присязі та своєму народові. Сьогодні розповідь про жителя Бессарабської громади, солдата 122-ї бригади територіальної оборони Валентина Бершадського, передає інформаційна агенція «Південь сьогодні».
«Валентин сказав, що має захищати нас зі зброєю в руках», — згадує Олена, дружина Валентина Бершадського.
Солдат 122-ї бригади територіальної оборони Валентин Бершадський загинув 28 грудня 2023 року. Автівка, за кермом якої він перебував, потрапила у засідку ворожої ДРГ на Сумщині. Про його життя розповіли дружина бійця Олена Степанівна та командир Аркадій Ніколаєнко.
«Ми познайомилися у 2008 році завдяки спільним знайомим. Він був як промінь сонця — життєрадісний і позитивний. На той момент я вже була розлучена, а моїй доньці Ілоні було п’ять років. Через три роки після одруження у нас народилася Катерина. Валентин був люблячим батьком для обох доньок.
Валик міг цілодобово пропадати у гаражі — дуже любив ремонтувати і свою автівку, і клієнтські машини.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я навіть не знала, що він кілька разів ходив записуватися до війська. Йому відмовляли, бо у військкоматі були величезні черги», — згадує Олена Степанівна.
Валентин Бершадський говорив: «Щоб захистити вас від навали, я маю робити це зі зброєю в руках».
«Валентин небагато розповідав про бойові дії. Але я знала від нього, що під Бахмутом бої йшли майже впритул — ворог був зовсім поруч. І взимку 2023 року на Сумщині зіткнення також були дуже щільними. На снігу вони з побратимами постійно бачили сліди ворожих автівок та взуття. Зі зв’язком було складно. Валик встиг розповісти, що скоро його переводять на іншу ділянку фронту, звідки він зможе частіше телефонувати мені. Але вже наступного дня їхня автівка з побратимами потрапила у засідку», — ділиться дружина воїна.
«Ми зустрілися у Болградському батальйоні ТрО на Одещині, — згадує побратим Аркадій Ніколаєнко. — Я був командиром взводу, а Валентин — одним із найкращих наших бійців. Він був добрий, відповідальний, безвідмовний і безстрашний у бою. Валентину єдиному довіряли бойові автівки — він завжди підтримував їх у справному стані.
Тоді, на Сумщині, вони потрапили у засідку ДРГ. Четверо наших їхали на Mitsubishi, а близько п’ятнадцяти росіян чекали на них у засідці дві доби. Був грудень, снігу — по пояс, ворог добре замаскувався та замінував дорогу.
Усі четверо були дуже сильними й безстрашними хлопцями. Я приїжджаю на їхні могили, коли маю можливість. Пам’ятаю про їхній внесок у нашу боротьбу», — говорить побратим.
«Валентин загинув за країну і за кожного з нас, — додає Олена Степанівна. — І я відчуваю, що ті, хто поліг на війні, зробили це також заради мене. Але ми маємо жити далі — з пам’яттю та пошаною до тих, хто віддав своє життя заради України»!
