Одеський історик про загоєні рани добросусідських відносин між Україною та Румунією
Безумовно, уся тисячолітня історія українсько-румунського сусідства стверджує, що наш найкращий сусід – це Румунія. І, звичайно, Молдова як історична, так і сучасна. Взагалі кордон по Дністру від Ямполя до Могилева – це найстабільніший кордон у всій Східній та Центральній Європі – він незмінний як мінімум з 14 століття. У цьому впевнений одеський історик та краєзнавець Володимир Півторак. Свої думки з цього приводу вчений виклав в матеріалі для Іnfopost, передає видання «Південь сьогодні».
«І найдавніша записана українська пісня – про Стефана воєводу, ну ви знаєте: «Ой Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш…» Її чеський вчений записав у Венеції в 1550-х роках – уявляєте, українська пісня про румунського (молдавського – читайте мій попередній матеріал) воєводу записана в Італії чеським філологом. Митрополит Петро Могила знов-таки спадає на згадку. Ну і Богдан Хмельницький з ким родичався? Правильно – з господарем Василем Лупу. Тобто історично наші відносини зі східно-романськими сусідами базувались на високому рівні довіри. Тяжко знайти щось негативне в наших відносинах до 1918 року. Навіть Дракула не кинув тіні смутку на них», – пише Володимир Півторак.
Вчений зазначає, що національні держави мають кордони, і головний принцип їх встановлення – самовизначення населення з обмовкою на подальше міжнародне визнання. Так постановили на Паризькій мирній конференції, але не зовсім так ці кордони пролягли в реальності.
«І знов є позитивний приклад українсько-румунських відносин – ми вміємо домовлятись навіть коли йдеться про територіальні суперечки чи про питання приналежності природних ресурсів. От зверніть увагу на питання Зміїного і шельфу навколо нього. Так, рішення міжнародного суду було сприйняте по-різному, і з обох сторін здавалося програшним, але ж воно було обопільно визнане і стало базою саме добросусідського порозуміння», – аргументує свою думку історик.
І все ж, за його словами, є певні історичні привиди в шафі. Вони час від часу завивають і намагаються опанувати громадську думку. Нам же слід тримати цих привидів подалі від популістських політиків, користуючись допомогою мисливців за такими привидами – істориків.
Далі надаємо текст дописуВолодимира Півторака без змін та скорочень.
Незагоєна рана Другої світової війни
Головне питання, яке свербить українцю, коли йдеться про наше спільне з румунами минуле – це участь Румунії у Другій Світовій. Питання, яке нам досі болить, мов незагоєна рана. Питання, яке 80 років поспіль ніби закриває увесь позитив наших попередніх відносин. Румунська окупація південно-західної України і Одеси зокрема. Одразу обмовлюсь – що і Румунія була ще королівська, та й Україна – радянська. Можна було б списати всі негаразди на це, але пам’ять колективна має ознаки міфо-логічності (тобто міфічної логіки), часто спрощує і узагальнює.
Про жорстокість румунського окупаційного режиму в основному твердили жахливі цифри жертв серед мирного населення. Особливо євреїв та ромів, але ж і інших народів теж. З іншого боку, образ румуна-окупанта не просто ставав поруч з образом інших окупантів. От, наприклад, сформувались певні стереотипи: про цинізм та практицизм німців, про жорстокість угорців (Корюківка, наприклад). Я з дитинства в Одесі чув про румунських окупантів, які настільки були бідні, що намагались з собою забрати хоч цеглину. Дещо зневажливо ставились підручники мого дитинства до намагання румунів взяти місто у 1941 році – мовляв, ніхто б румунам його б не здав, якби не німці в Криму. Навіть трактор міг налякати румунів, його так і назвали одесити після обшиття бронею: «на іспуг».
У 1990-х натомість все частіше заговорили про інше. Ось дивіться, румуни повернули історичні назви вулицям! Наприклад, Дерибасівська так називається завдяки рішенню військової адміністрації, і з 1941 року незмінно ця вулиця так і зветься. Ось гляньте, румуни повідкривали православні храми, зберегли університет (єдиний на окупованих територіях), дозволили роздрібну торгівлю! 1942 рік в Одесі відзначають як рік стабільності та навіть благополуччя. Така собі помилка логіки, яка спирається на спогади тих, хто вижив.
При всіх цих дискусіях зовсім не простежується розуміння тих скрутних умов, в яких Румунія як держава опинилась у 1940-1945 роках затисненою між кращими ворогами та заклятими друзями. Що не завадило Румунії не лише зберегтись на карті Європи, втратити обмаль територій, але й вийти з Другої Світової серед країн антигітлерівської коаліції. Головна ж проблема цієї країни не лише розташування, і зовсім не «помилковий вибір електорату», а нафта – кров війни моторів та … відносини з сусідами.
Від Малої Антанти до Третього Рейху
Після завершення Першої Світової війни в Південно-Східній Європі країни-переможниці утворили так звану Малу Антанту – вона мала гарантувати недоторканість повоєнних кордонів. Проте на початку 1930-х цей союз фактично припинив існування, в Румунії залишилась примарна антантівська парасолька та найбільші поклади нафти на континенті. З початком Другої Світової румунський уряд максимально поступливо вів переговори з сусідами, не бажаючи вступати у війну. А для країн Берлінської Осі оволодіння румунською нафтою було надважливим стратегічним завданням. Після Мюнхенських домовленостей 1938 року було організовано цілу низку подібних змов, які буквально перекроїли карту Східної Європи. Румунія була однією з жертв цих змін.
У червні-липні 1940 року ультиматум радянського уряду примусив румунські збройні сили евакуювати Північну Буковину та Бессарабію, у вересні в результаті Віденського арбітражу – Північну Трансільванію (до Угорщини) та Південну Добруджу (до Болгарії). Саме в цей час національної катастрофи в результаті збройного перевороту до влади в Бухаресті прийшов Йон Антонеску та «Залізна Гвардія» – аналог італійських фашистів. Вже в січні 1941 року придушення путчу останніх дало привід Антонеску розпустити своїх конкурентів і встановити авторитарну диктатуру за підтримки німецьких нацистів. Так Румунія опинилась під повним контролем Третього Рейху.
Бойові дії на румунсько-радянському фронті у 1941 році в сучасній румунській історіографії називаються «Визвольним походом», чим вказується на формальну справедливість повернення втрачених за рік до того земель. Велике питання, чи міг Антонеску відмовити фюреру в цій участі, та й чи хотів. Безумовно, коли йому пообіцяли землі Буго-Дністровського межиріччя (Трансністрію) з Одесою та іншими ласими шматками УРСР, то він уявити не міг, що румунський солдат опиниться аж на Волзі.
А от до окупаційного режиму нова адміністрація поставилась дуже серйозно. Вона була проголошена встановленою на «два мільйони років». А отже, розпочались заходи з уніфікації. Крім Дерибасівської в Одесі з’явились вулиці імені Антонеску, ну і, звичайно, великого фюрера. Розпочалась (а де і продовжилась) румунізація населення. Були вивезені цінності з музеїв та бібліотек, на роботи в Німеччину відправлено десятки тисяч українців. Але найжахливіше – вмикання репресивного апарату.
Губернатор Трансністрії Георге Алексяну згодом буде одним із засуджених військових злочинців та страченим у 1946 році. Сотні тисяч жертв серед українців, євреїв, ромів стали промовистим свідченням ставлення окупаційної влади до місцевого населення. Заборона української мови навіть в повсякденному вжитку – яскравий приклад антиукраїнської політики окупаційного режиму.
Добросусідство неможливе без спільних зусиль
Безумовно, будь-яка війна є горем для народів. Розділення війн на справедливі та загарбницькі хоч і є хрестоматійним, проте не відображає усіх відтінків принесеного людям горя. Але життя продовжується, і всі війни рано чи пізно закінчуються. Друга Світова війна закінчилась 2 вересня 1945 року. І румуни та українці є тисячоліттями сусідні народи. Історичне і безумовно взаємне примирення наших предків не має переглядатись в угоду популістським політикам (що останнім часом піднімають голову в Румунії), а уроки історії мають вивчатись для того, щоб не повторювати трагічні помилки.
Найкращий засіб проти недовіри – спілкування, проти підозри – спільні проєкти, проти зневаги до сусіда – культурний обмін. Добросусідство це не даність, воно потребує серйозних зусиль на усіх рівнях. А загоєні рани не слід розкривати. Привидів нашого минулого треба згадувати лише для того, щоб підкреслити – вони не мають сили, бо ми добрі сусіди, які поважаємо один одного і хочемо спільно будувати наш Європейський Дім».
Підготувала Діана ГЕРГІНОВА
