На півдні Одещини люди самотужки видобувають сіль: чи відродиться старовинний промисел?
Ви знаєте звідки походить назва села Тузли? А який зв’язок між мисом Калфа та можливістю самому подолати дефіцит солі хоча б у власному господарстві чи в окремо взятому регіоні на Одещині?
Відповіді на ці питання точно знає еколог Іван Русєв. Ще в 2017 році, коли ніхто навіть і припускати не міг що в Україні може не вистачати солі власного виробництва, вчений розповів своїм підписникам у Фейсбук про історію соляної промисловості на території сьогоднішніх Тузловських лиманів.
За словами Івана Русєва, самосадочну сіль в невеликій кількості у лиманах Причорномор’я видобували здавна. А ось активний промисел розпочався після російсько-турецької війни 1812 року. І саме на лиманах Тузловської групи (Бурнас, Алібей, Шагани).
При цьому царський уряд встановив жорсткий контроль за її здобиччю. Соляне управління видавало солепромисловикам свідоцтва про право видобутку, а Аккерманська митна застава стягувала акциз за вивезення стратегічного продукту з Бессарабської губернії.
Згодом на лимані Бурнас, де зосередився промисел, виникло село Тузли. Воно було засноване наприкінці XVIII століття кочовими чабанами, які зі своїми отарами зупинялися поблизу солеварень. Саме через них село і отримало свою назву Тузли, що походить від тюркського слова «туз» – сіль. Для керівництва соляними промислами було створено Контору Соляного Управління, тому село Тузли у першій половині ХІХ століття іноді ще називали просто Контора. На місці цієї Контори згодом було збудовано церкву Св. Архангела Михайла.
Для здійснення нагляду за Бессарабським Соляним Управлінням у губернії була введена посада інженера-доглядача озер. Одним з перших її обійняв грек Стратій Калфа – колишній дворянин Євстрат (як стали його називати на російський манер). У 1824 році Калфа вийшов у відставку та оселився в Аккермані. Пізніше на його честь у нацпарку назвали мис. Сьогодні мис Калфа – одна з рекреаційних зон Національного парку «Тузловські лимани».
Територія, де колись видобували сіль, місцеве населення і зараз називає «Сольпром». Але від колишнього «сольпрому» там залишилися лише деякі просолені стовпчики та залишки випарників.
Збір солі на самосадкових озерах Бессарабії дуже добре описав історик Аполлон Скальковський.
«…Сіль починає сідати за спаданням весняних вод, тобто в червні. Садка триває в липні, а в серпні відбувається сам видобуток. Зазвичай робітники з возами і худобою розташовувалися табором усередині рис межі промислів. З ранньої весни приходять на околиці мису Тузли (біля Шаганського та Алібейського озер) незліченні низки возів і розташовуються таборами в степах, що оточують промисли. Там вони користуються безоплатними пасовищами та водопоями з навмисне влаштованих колодязів.
На рік може прийти до 60 000 возів, 15 000 погоничів, 120 000 голів худоби. А з 1 серпня беруться до ломки. Робітники навмисне для того влаштованими візками в’їжджають на дуже далекий простір у саме озеро, яке не має крутих берегів. Сіль знаходиться на дні, а вода тримається згори, не маючи й одного фута глибини. Потім особливого роду вилами і лопатами вони ламають сіль і навантажують на візки. Вода по вилах стікає, а сіль, обсохнувши, завантажується в бурти, твердне і становить суцільну масу. За середнім обчисленням, промисловців (тобто покупців) тут буває до 700 чоловік, робітників до 10 тисяч чоловік, видобуток солі перевищує від 3 до 6 млн. пудів».
З часу, коли Аполлон Скальковський описав процес видобутку солі біля Тузловських лиманів, минуло майже два сторіччя. У промислових масштабах виробництво стратегічно важливого продукту тут давно зупинене. А ось просто набрати собі декілька кілограмів справжньої дуже корисної морської солі, у цих місцях, як виявилося, цілком можливо.
І про це читачам знов розповів Іван Русєв.
«Світанок, на Чорному морі штиль. На лиманах теж. А на деяких маленьких лиманах нашого національного природного парку «Тузлівські лимани» – повний штиль. Там зараз зовсім немає води і дуже добре сформувалася самосадочна сіль. Місцеві мешканці і гості вже назбирали її про запас», – поділився спостереженнями еколог.
Іван Русєв розповідає, що ці «солеві копальні» розташовані в господарській зоні нацпарку і знаходження там місцевих мешканців не заборонено (окрім ділянок уздовж моря, які заборонені для відвідування на період військового стану). А сіль в межах нацпарку можна побачити та назбирати на лиманах Малошаганський, Магалевський, Мартаза, Будури, Карачаус, Курудіол, Солоний.
Свою розповідь вчений, як завжди, супроводив фотографіями мальовничих краєвидів Тузловських лиманів. На цей раз це неймовірні, навіть дещо фантастичні пейзажі, що намальовані з солі самою природою.
Ось такий цікавий куточок зі своєю неповторною історією, виявляється, є на Одещині. І, хтозна, можливо вже у найближчому майбутньому тут відродиться старовинний промисел. А якщо й ні, то тепер ви точно знаєте, куди їхати, щоб помилуватися незвичними краєвидами та подихати цілющим солоним повітрям.
Залишилась тільки одна умова – звільнити рідну землю від окупантів, щоб мати змогу дихати ним на повні груди.
Діана ГЕРГІНОВА
