На Одещині є унікальні «будинки гобітів», збудовані методом, що занесений до переліку об’єктів нематеріальної культурної спадщини
Вимурувані методом сухої кладки «башки» трапляються на півночі Одеської області – у селищах Загнітків та Шершенці Кодимської громади Подільського району, що межують із Молдовою. Візуально вони можуть комусь навіть нагадати будиночки гобітів. Аби розповісти детальніше про цей унікальний метод будівництва та напівкруглі будиночки-печери, журналісти «Укрінформ» відвідали північ Одещини, передає видання «Південь сьогодні».
Традиційним будівельним ресурсом на Одещині є природний піщаний камінь, який називають «дикуном», тобто диким каменем. Його використовують для будівництва сухою кладкою, коли каміння кладуть одне на одне, без зв’язувального розчину.
Століттями суха кладка була поширена у селах Кодимської громади, особливо у Шершенцях, Грабовому, Загніткові, Олексіївці, а також у деяких селах Бессарабії, де в такий спосіб мурують кошари для овець. Каміння вапнякової породи тут є скрізь, тож його і тепер використовують для викладання парканів, оздоблення будівель, облаштування господарського простору та навіть для зведення будинків. За цим методом також мурують підпірні стіни для укріплення ґрунтів, що вкрай актуально, враховуючи горбисту місцевість Кодимщини.
У липні 2022 року метод будівництва «суха кладка» внесли до Національного переліку об’єктів нематеріальної культурної спадщини України.
Оскільки ця робота потребує фізичної сили, сухою кладкою завжди займалися чоловіки. Технологія будівництва полягає в тому, щоб підібрати каміння різних розмірів та форми й викласти його так, щоб була стійка споруда. У Шершенцях, «Одеській Швейцарії», розташованій серед ярів і балок, можна побачити безліч мурів, зведених методом сухої кладки. Такі підпірні стіни забезпечують систему укріплення ґрунтів, яка застосовується у багатьох населених пунктах Кодимської громади.
«Я сам навчився так будувати. Дивився, як дід робить, повторював за ним. І брат мій мурує, у нас усі чоловіки вміють», – розповідає житель Шершенців Володимир.
Його товариш Роман вказав на довгу високу стіну, що простягнулася попід яром і наче формує русло струмка, який протікає в низині. Мур закінчується зсувом каміння – його виштовхнуло коріння дерев.
«Бачите, де ціле – то Володя ще з дідом будував. Потім дід помер, то Володя сам робив кладку. А де посипалося – то він захворів і робили без нього, і бачите, що виходить. Ця стіна схил тримає, вона завширшки з метр, не менше. Трактор навіть їде – воно не валиться», – пояснює Роман.
Крім мурів, які укріплюють ґрунти, суху кладку застосовували і для зведення хат, хлівів, криниць, льохів тощо. Багато споруд зведені сухою кладкою у XX столітті, хоча сам метод, як кажуть місцеві, дуже древній.
«Тепер по 10 кубів на день сам мурую. Роблю фундаменти під доми, вони «не їдуть». Будую без розчину – так, як наші діди робили. Від мене й інші вчаться. Наприклад, мурую в сусіда, а він найняв помічника, щоб камені подавав. Той дивиться, як я мурую. Подивився-подивився, та й сам вдома щось собі зробив», – ділиться Володимир.
У Шершенцях такий підмурок мають усі будинки, що стоять на схилі – інакше конструкція буде ненадійною та довго не вистоїть. На місцевих вулицях можна побачити й будинки, повністю вимуровані сухою кладкою, але вже з використанням «чамуру» – розчину з глини та піску.
Проте найдивніша та найцікавіша конструкція в Шершенцях – вимуровані сухою кладкою башки. Це напівкруглі будиночки-печери, що нагадують оселі фентезійних гобітів у Ширі. Башки мають глибокий фундамент, тобто частина споруди – під землею.
Дослідниця історії Шершенців, бібліотекарка Людмила Олександрова розповіла, що башки почали споруджувати наприкінці XVIII століття:
«Спочатку їх використовували як житло. Сировини було дуже багато, адже Шершенці «порізані» сімома ярами, де можна видобувати каміння. А дерево було дуже дорогим, ліс – узагалі панським. Ті, хто не мав коштів на деревину, будували башки. Там було все: і піч, і лежанка. Коли люди почали жити краще, поруч із башкою ставили хату. У селі шанують башки. Узимку в них тепло, влітку – прохолодно».
За її словами, такі башки є лише в Шершенцях та у Рашкові – Придністров’я. Кількість башок у селі фахівчиня не рахувала, але каже, що їх дуже багато.
«Є низенькі, а є й високі, є шириною до трьох метрів – на два ліжка. Одна старенька башка, що не використовується, навіть шифером накрита, з дерев’яною підлогою. Тобто люди намагалися зробити житло комфортнішим», – каже Людмила.
Також вона додала, що одна з найстаріших башок у селі нині закинута. Її остання господиня народилася в цій споруді у 1913 році, в ній і жила. У 1960-х роках башки перестали будувати, але і наразі місцеві використовують їх для утримання худоби, птиці чи як льох.
У селищі Загніткові елементи, вимуровані сухою кладкою має чи не кожне подвір’я: чи то літня кухня, чи сарай, чи підмурок, а будинок уже – із сучасних матеріалів. Тепер цим методом тут найчастіше будують паркани та загорожі.
«Ще прадіди так складали, і діди їхні. Потрібен хороший розколотий камінь різних розмірів. Вкопуєш цоколь хоча б на 30 сантиметрів, щоб трималося. Закладаєш основу – і пішли вгору. Обов’язково має бути зв’язка, бо кладка розсунеться. Для цього ставиш великий камінь, на нього два малих – уже зв’язка йде, а зазори шабруєш зовсім маленькими камінчиками. Так мур тримається, і нічого його не бере – ні вітер, ні дощ. Я змурував одному дядькові в селі дім – уже років 25 років стоїть. Зсередини поштукатурив, правда», – каже місцевий житель Сергій.
Сергій упевнений: попри те, що є сучасні методи будівництва, суха кладка житиме й надалі.
«Мури обов’язково будують на схилах, де живуть люди. «Дикар» – екологічний матеріал, лежить просто під ногами. Камінь вимивають дощі, кругом села є гірський каньйон. За переказами тут було море, серед цього каміння знаходять морські мушлі. Тож бери – і муруй. У нашому селі ще чоловік 15 уміють мурувати. Є й діти, яким то цікаво. Кажуть мені: «Григоровичу, покажи». І я показую. Прийде їхній час, вони теж муруватимуть».
Підготувала Амєлія МИЙНОВА
Фото – Укрінформ
