Між імперіями, режимами та Україною: що історики розповідають про життя півдня Одещини у ХХ столітті
У ХХ столітті територія сучасних Ізмаїльського, Болградського, Білгород-Дністровського районів Одещини за кілька десятиліть пережила зміну імперій, окупацій, експериментів і репресій. Детальніше про це у дописі розповіли фахівці Українського інституту національної пам’яті, передає видання «Південь сьогодні».
«Південна Бессарабія – це не «периферія історії», а один із ключових вузлів європейських зіткнень ХХ століття», – зауважують в УІНП.
На початку ХХ століття Південна Бессарабія перебувала у складі російської імперії. Для Петербурга цей край був прикордонною зоною, військово-транзитним коридором та джерелом ресурсів, але не простором розвитку людей. Йдеться про русифікацію адміністрації, ігнорування мов і культур болгар, гагаузів, молдован, українців, а також відсутність політичного представництва.
«Місцеве життя трималося на громадах, церкві та традиції – всупереч імперії, а не завдяки їй», – пишуть фахівці Українського інституту національної пам’яті.
1918–1940 роки: румунський період
Після розпаду імперії край опинився у складі Королівства Румунія. Це був суперечливий період. Щось змінилося на краще, а саме припинення воєнного хаосу, відновлення господарства, елементи місцевого самоврядування, однак паралельно відбувалися політика румунізації, маргіналізація не румунських етносів, відсутність автономії.
«Румунія розглядала Південну Бессарабію як прикордонний буфер, а не багатокультурний простір. Втім, принципова відмінність від СРСР – відсутність масового терору», – зауважують в УІНП.
Татарбунарське повстання 1924 року
Український інститут національної пам’яті зауважує, що трактування Татарбунарського повстання як селянський бунт є міфом, адже це була більшовицька спецоперація, організована Комінтерном та спрямована на дестабілізацію Румунії. (Комінтерн – міжнародна організація комуністичних партій, яка керувалась кремлем і знаходилась під повним контролем іноземного відділу НКВС). Водночас місцеве населення використали як інструмент і жертву.
Наслідками стали репресії, дискредитація протесту та формування образу «небезпечного регіону».
«Це класичний приклад того, як комуністична імперія діяла не в інтересах людей, а проти них», – йдеться у дописі УІНП – Одеса.
1940 рік: радянська окупація
У 1940-му СРСР анексує Південну Бессарабію. Це були: депортації, розкуркулення, ліквідація місцевих еліт та руйнування традиційного укладу.
«Більшовики не визнавали ані етнічної мозаїки, ані історії краю. Їхня мета – уніфікація і контроль», – пишуть фахівці Українського інституту національної пам’яті.
1940–1954 роки: Ізмаїльська область
Ізмаїльська область існувала як окрема адміністративна одиниця УРСР. Це мало кілька причин: стратегічний Дунай, прикордонний контроль, прискорена радянізація.
«Насправді область стала: зоною жорсткої колективізації, простором депортацій, полігоном колоніального управління», – зауважують в УІНП.
Ліквідація області відбулася у 1954 році – як визнання провалу цього експерименту.
Після 1954: радянська «стабільність» як застій
У складі Одеської області регіон формально стабілізувався, але культури дозволялися лише у фольклорному форматі, історія була замінена радянськими міфами, а мови витіснялися з публічного простору.
«СРСР законсервував Південну Бессарабію, не дозволяючи їй стати ані українською, ані по-справжньому багатокультурною», – підсумували в УІНП.
Незалежна Україна
Лише у складі незалежної України, з 1991 року, регіон отримав правовий захист національних меншин, освіту рідними мовами, розвиток болгарської, гагаузької, молдовської та української культур, а також реальне місцеве самоврядування.
«Південна Бессарабія у ХХ столітті – це історія імперського зневажання, комуністичних провокацій, колоніальних експериментів. І водночас – доказ того, що лише в Україні різні етноси отримали шанс на розвиток без примусу. Цей регіон – не «спірна територія», а частина українського простору свободи», – зазначають фахівці Українського інституту національної пам’яті.
