Мешканець Білгород-Дністровського району збирається відроджувати занедбану в сільській місцевості токарську справу
Уродженець села Ройлянка Успенівської громади Білгород-Дністровського району, 67-річний Олександр Олексійович Гуцул планує відроджувати токарську справу в сільській місцевості, відкрити власну майстерню та передати родинну справу онукам.
Про цю ініціативу майстер із 52-річним досвідом, якого знає весь колишній Саратський район, розповів журналісту інформаційної агенції «Юг.Today».
Олександр Олексійович шкодує, що зараз молодь неохоче йде на цю спеціальність. Адже хорошим токарем може стати далеко не кожен, а професія ця сьогодні дуже затребувана. Майстер не має учнів, яким міг би передати свій досвід та тонкощі токарської справи. Бо ж нинішнє молоде покоління дивиться на перспективи влаштуватися в місті, працювати в офісі, нехтуючи вакансіями простих робітничих спеціальностей, бо ж це надважка праця. Водночас і колишні колеги Олександра Олексійовича, вийшовши на пенсію, не поспішають повертатися до токарської справи. Ось і виходить, що клієнтів, яким потрібно послуги з токарних чи фрезерних робіт, багато, а спеціалістів не вистачає.
«Обираючи цю важливу і дефіцитну професію, потрібно мати технічний склад розуму, точний окомір, просторове мислення, відмінний зір, добре розвинену дрібну моторику. Необхідні й такі якості, як фізична витривалість, акуратність, організованість. Ну і, звичайно, не обійтися без знання властивостей металу, суворого дотримання техніки безпеки, адже станок має обертові деталі», – ділиться особливостями свого фаху мешканець Ройлянки.
Олександр Олексійович зізнався нам, що працювати з металом – це давнішнє захоплення в його родині. Батько майстра був ковалем. Та й сам чоловік не одразу обрав фах токаря, бо тяжів більше до спеціальності тракториста, оскільки добре знав цю сільськогосподарську техніку ще з дитинства. Але батько нашого співрозмовника наполіг на спеціальності токаря. Тому юний Олександр в далекому 1971 році після закінчення восьмого класу Ройлянської школи вступив до професійно-технічного училища в Одесі. Після дванадцяти місяців навчання в ПТУ вже дипломований токар пішов працювати на колишній Одеський завод сільськогосподарського машинобудування.
Чоловік згадав, що через рік роботи на заводі відчув себе незручно в великому обласному місті, бо ж тягнула до себе рідна земля, на якій радше бажав працювати. В 1973 році в колишньому радгоспі Ройлянки відкрили токарський цех, куди відразу й працевлаштувався Олександр Олексійович. Через рік юнака забрали до армії в будівельні війська, де він протягом двох років теж не полишав токарської справи.
Після завершення військової служби чоловік вже на другий день повернувся до токарського цеху в рідному селі, де працював доти, допоки в 90-х роках минулого сторіччя не розформували радгосп. Одразу ж в населеному пункті відкрили фермерське господарство, де наш співрозмовник продовжив займатися токарською справою, яку залишив лише в минулому році.
Олександр Олексійович з гордістю каже, що токарем пропрацював більше півсторіччя, тому свою роботу добре знає, бо багато років рятував комбайни та трактори від долі «металобрухту». А тепер зробити якийсь болт чи шайбу на замовлення не викликатиме в майстра труднощів.
Він із жалем констатує, що в невеличкій Ройлянці знає з десяток мешканців, які мають токарський фах, але ця спеціальність – покликання, тому в них ці дипломи просто збирають пил на полицях. А ось молодим спеціалістам під час навчання критично бракує практичних навичок.
«Після закінчення війни в Україні треба буде відбудовувати промисловість, а без «армії» токарів це зробити неможливо. Тому молоді хотілось би порадити опановувати цю робочу спеціальність та набиратися досвіду. Бо ж відроджені заводи та підприємства – це нові робочі місця та розквіт державної економіки», – вважає наш співрозмовник.
Інна ДЕРМЕНЖІ
