Коли болгарам та гагаузам на півдні Одещини добре жити було: погляд польського історика Євгеніуша Хатласа
За двісті років, які минули з моменту переселення болгар та гагаузів з Болгарії до Буджаку чи Бессарабії, ця територія кілька разів змінювала свою державну приналежність. Зрозуміло, не з доброї воли. Зараз, у чергові важкі часи, часто можна почути суперечки щодо того, коли мігрантам та їхнім нащадкам жилося краще – за «імперії», за «румун», за «совєтів». Визначати хто правий, справа марна. Адже свідків першої вказаної епохи вже давно немає в живих. Щодо другої – здебільшого вже теж. А ті, хто лишився, в ту пору були ще малими дітьми і мало що пам’ятають. Що ж до останніх, то вони найчастіше діляться на прибічників «смачного пломбіру», у яких і «трава була зеленіша», і тих, хто мислить раціонально. Тож тут ще не все програно. І це дуже важливо, бо є ще час все пригадати, осмислити, розкласти по поличках.
Журналісти видання «Південь сьогодні» пропонують читачам ознайомитися зі статею польського історика, автора праць про історію Буджака, гагаузів та польсько-молдовські відносини Євгеніуша Хатласа «Румънската и съветската политика за българите в Бесарабия в период 1918–1944 г.» («Румунська та радянська політика щодо болгар в Бессарабії в період 1918-1944 р.). Стаття опублікована болгарською мовою у збірці «България: метрополия и диаспора» («Болгарія: метрополія та діаспора»), яка видана на честь 65-річчя уродженця села Городнє, доктора історичних наук Ніколая Червенкова.
Далі текст автора, у якому він намагається зайняти виважену позицію щодо подій тих часів. Радимо почитати, адже у шкільних підручниках, принаймні тих, за якими вчилося старше покоління, цього точно не було.
Бессарабія – територія, розташована між річками Прут і Дністер, – є місцем проживання найбільшої болгарської діаспори за межами сучасної Республіки Болгарія. Болгари та гагаузи, що мешкають тут компактними групами, зосереджені переважно в південній частині регіону, яка також має історичну назву Буджак. Сьогодні територія Буджака адміністративно поділена між двома країнами: Україною та Молдовою. Наявність значної болгарської спільноти в Бессарабії є наслідком міграції населення з Балканського півострова наприкінці XVIII – у першій половині XIX століття. Термін «бессарабські болгари» традиційно вживається щодо нащадків переселенців (так званих «колоністів») із болгарських земель, хоча з наукової точки зору точнішим є вислів «болгари Бессарабії».
У період між 1812 та 1944 роками Бессарабія була територією, за яку постійно змагалися Молдовське князівство (згодом Румунія) та росія (згодом Радянський Союз). Міжвоєнний етап розвитку регіону (1918–1941 рр.) залишається найменш дослідженим, а його історія – значною мірою ідеологізованою. Не кращою є ситуація і щодо наступних років аж до 1944-го.
Оцінки цих подій суттєво різняться залежно від поглядів авторів. У румунській історіографії загалом приєднання Бессарабії до Румунії розглядається як об’єднання всіх румунських земель у так звану «Велику Румунію». У радянській та значній частині пострадянської наукової літератури вживається виключно термін «окупація» (зокрема, «шкідлива окупація»). Болгарські дослідники також часто характеризують міжвоєнний період як «окупацію», хоча їхні оцінки не є настільки радикальними.
У період 1918–1940 років населення Буджака було багатоетнічним. Окрім болгар і гагаузів, тут проживають молдовани (румуни), українці, росіяни, євреї, німці та поляки, а також представники інших етнічних груп. Більшість із них симпатизують росії або Радянському Союзу. Серед етнічних меншин найбільш лояльними до румунської влади є поляки та німці. російська (а згодом і радянська) влада використовувала цю ситуацію, ведучи в Бессарабії підпільну комуністичну агітацію та пропаганду й виступаючи за приєднання регіону до Радянського Союзу.
Ці ідеї знайшли тут – особливо в Буджаку – сприятливий ґрунт, оскільки політика румунської влади щодо етнічних меншин країни була загалом жорсткою, а наприкінці цього періоду – відверто ворожою.
Однак не можна однозначно стверджувати, що ситуація залишалася незмінною протягом усього розглядуваного періоду. Початково підхід можна було б назвати більш ліберальним. Наприклад, на початку 1918 року – після тривалої перерви – у Болградській гімназії було відновлено викладання болгарської мови, хоча й лише як факультативного предмета в окремих класах. У травні в Болграді розпочалися шеститижневі курси для вчителів із болгарських і гагаузьких сіл. Румунським королівським декретом від 14 серпня 1918 року офіційно започатковується навчання болгарською мовою в болгарських селах Бессарабії. За офіційними даними, у 1920–1921 навчальному році в Бессарабії діяло 78 початкових шкіл із викладанням болгарською мовою.
Однак невдовзі з’ясувалося, що ситуація була вкрай складною. З одного боку, румунська влада повільно, але послідовно змінювала свою політику щодо болгарських шкіл; з іншого – існували значні проблеми з матеріально-технічною базою та кваліфікованими кадрами. Бракувало вчителів, які добре володіли болгарською мовою, а також відчувався дефіцит болгарської літератури.
У 1925 році всі болгарські школи в Бессарабії були змушені вести навчання виключно румунською мовою. У міжвоєнний період румунська влада – офіційно та шляхом адміністративних розпоряджень – розділила доти єдину спільноту переселенців (тобто нащадків колоністів із Балканського півострова, які проживали в межах Румунії і були відомі як «болгари») на дві етнічні групи: болгар і гагаузів. Відтоді офіційні дані переписів населення відображали цей поділ, визнаючи дві окремі категорії населення. Ця зміна відіграла важливу роль у майбутній емансипації гагаузького народу.
У період 1918–1941 років важко говорити про якусь окрему радянську політику щодо болгар Бессарабії; натомість основна увага приділялася політиці стосовно Бессарабії загалом. москва докладала всіх зусиль, щоб відібрати Бессарабію у Румунії. Радянський Союз реалізував свою політику у двох площинах: офіційній – на міжнародній арені, та неофіційній (таємній) – безпосередньо в самій Бессарабії. Поширення комуністичної пропаганди відбувалося незалежно від етнічної приналежності населення. У багатьох болгарських селах (наприклад, у Кубеї, Селіоглу та Чийшії) виникали підпільні організації.
У радянській та деякій пострадянській літературі підпільну комуністичну діяльність свідомо – хоча й помилково – характеризують як «патріотичну». У 1924 році радянська влада утворила в межах України так звану «Молдавську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку» (зі столицею в Балті), щоб створити плацдарм для приєднання Бессарабії до Радянського Союзу.
У період між 1918 та 1940 роками румунська влада майже не здійснювала значних інвестицій у Бессарабію, що призвело до економічної стагнації. Чимало людей (передусім із сільської місцевості) емігрували як до інших регіонів Румунії, так і за кордон (здебільшого до Південної Америки). У 1920-х роках із Бессарабії виїхало понад 300 000 осіб (12%), серед яких було чимало болгар, хоча точну їхню кількість визначити важко. Дехто з них тікав із Бессарабії до Болгарії. Наприкінці цього періоду розпочався загальний процес румунізації поліетнічного населення Південної Бессарабії. Певну роль у цьому процесі відігравала й православна церква: подібно до того, як після 1812 року російська православна церква слугувала інструментом русифікації, так і Румунська церква тепер стала чинником румунізації.
Позитивним аспектом цього періоду було те, що румунська влада не вела кампанії проти релігії. У регіоні Буджак навіть зводилися нові релігійні споруди, як-от монастир у селі Олександрівка. У період між 1918 та 1940 роками болгари Бессарабії висловлювали протест проти румунської влади в різний спосіб: виїжджаючи за кордон (зокрема до Болгарії) та відмовляючись від військової служби. Утім, не можна стверджувати, що всі вони були налаштовані проти влади.
Певна частина населення – передусім більш освічена – брала участь у діяльності легальних румунських політичних партій, займалася культурною діяльністю (зокрема, писала вірші румунською мовою), працювала на державній службі тощо.
28 червня 1940 року, після висунення Москвою ультиматуму Бухаресту, Червона армія увійшла до Бессарабії та анексувала цю територію. У радянській і, певною мірою, пострадянській науковій літературі ці події зображуються як «визволення» – джерело великої радості й щастя для всіх мешканців Бессарабії. Існують свідчення про те, що майже все населення регіону Буджак (зокрема, звісно, і болгари) з великим ентузіазмом вітало «визволителів», а на вулицях і будинках стихійно з’являлися червоні прапори.
Важко сказати, наскільки ця радість була справжня, а наскільки місцеве населення робило все це зі страху. Після приєднання Бессарабії до Радянського Союзу одразу ж були створені нові місцеві органи влади – все в радянському стилі. Почався терор, депортації, нова влада грабувала церкви (наприклад, у великому гагаузько-болгарському селі Кірсово в 1940 році місцеві селяни подали до суду на призначеного радянською владою голову села, звинувативши його в крадіжці церковного майна; однак після укладення угоди все незаконно вилучене з цієї церкви було повернуто).
Усіх осіб, яких нова влада визнала ворогами, було депортовано. Так, із села Кірсово до Сибіру вислали Василя Шептицького – дяка місцевої Успенської церкви. Також разом з іншими депортували родину Станчевих із болгарського села Кортен (нині – територія Республіки Молдова); їхній родовід є предметом цікавого генеалогічного дослідження.
Для демонстрації переваг радянської політики щодо етнічних меншин видавалася література іноземними мовами (зокрема болгарською), а Болгарський театр імені Георгія Дімітрова переїхав з Одеси до Болграда, де й залишився. З іншого боку, однак, болгарську мову не викладали в жодній школі; натомість у всіх них викладали російську, яка замінила румунську. З огляду на це можна дійти висновку, що політика радянської влади щодо болгар у досліджуваному регіоні була не кращою за політику румунської влади. На думку автора цього дослідження, було встановлено навіть жорсткіший і суворіший політичний режим.
22 червня 1941 року Гітлер напав на Радянський Союз, який з 1939 року був союзником Німеччини. Уся територія Бессарабії знову увійшла до складу Румунії. Румунська адміністрація була швидко відновлена, так само як і економічні структури. Після цього розпочався новий період терору. Під гаслом «боротьби з комунізмом» румунська влада вчинила низку протиправних дій. Зокрема, 3 вересня 1941 року в селі Суворово (поблизу міста Ізмаїл) жандарми розстріляли п’ятьох молодих людей, троє з яких були болгарами.
Публічне використання будь-якої мови, окрім румунської, заборонено. Болгарську молодь примусово залучають до праці в жахливих умовах. Читання Євангелія болгарською мовою в церквах заборонено. Так, 17 лютого 1942 року кантору Володимиру Арвентієву із села Кірсово, який виконував релігійні обряди в місцевій церкві, заборонили там служити. Причиною стало те, що він дозволив собі співати релігійні гімни російською мовою.
Така ж доля спіткала й священників із Чадир-Лунги – зокрема Думітру Кройтору, який дозволяв собі звершувати богослужіння для своєї пастви російською мовою. 14 квітня 1942 року Зіновій Томша, диякон із села Твардиця, який продовжував служити в місцевій церкві під час радянської окупації, був звільнений із посади з тієї ж причини; сільського дяка Васіле Стеґареску відправили до Циґанештського монастиря. Також проводилися кампанії з вилучення всієї літератури, написаної іншими мовами.
Румунська влада заборонила болгарам проводити мітинги чи інші публічні заходи, а діяльність усіх нерумунських організацій – зокрема й культурних – була заборонена. У Бессарабії румунська влада розселяла румунів із так званого «Старого королівства». До весни 1942 року в райони міст Кагул та Ізмаїл прибуло вже 1162 румунські родини. Антонеску планував депортувати з Бессарабії все нерумунське населення, однак від цих планів остаточно відмовилися після поразки німецької армії під Сталінградом.
Загалом, період із 1940 по 1941 рік був для болгар Бессарабії значно гіршим, ніж роки між 1918-м і 1940-м. Не можна стверджувати, що всі болгари регіону поділяли проросійські чи прокомуністичні погляди; дехто – передусім представники інтелігенції – починаючи з 1941 року знову почав працювати в румунських установах. У 1944 році цих людей евакуювали за річку Прут. Також варто зазначити, що становище сільських болгар було значно гіршим, ніж тих, хто мешкав у містах. Насамкінець постає запитання: як слід оцінювати політику румунської та радянської влади щодо болгар Бессарабії?
На думку автора цього тексту, і Румунія, і Радянський Союз проводили політику, що завдавала шкоди бессарабським болгарам. Варто також зазначити, що в досліджуваний період позиція румунської влади змінилася: від підходу, близького до ліберального, вона перейшла до відверто ворожого ставлення в період між 1941 та 1944 роками. Автор не погоджується з історіографічним поглядом, який приписує однакові характеристики обом періодам – 1918–1940 та 1941–1944 років.
Наприкінці першого періоду політику щодо етнічних меншин у Бессарабії можна було б охарактеризувати як політику шантажу.
Життя болгар у міжвоєнний період було нелегким, проте його не можна зображувати й суцільно похмурим. Варто зауважити, що на цей час припала Велика депресія. Також важливо, що експорт із Бессарабії на схід було припинено. Загалом економічна ситуація була складною не лише в Бессарабії, а й у всій Румунії. У цей період румунська влада не веде ніяку боротьбу проти релігії.
Далекою від істини є думка, ніби болгарське населення є монолітним у своїх антирумунських переконаннях і дотримується виразно проросійських та прорадянських поглядів. Дещо інакше виглядає ситуація щодо періоду 1941–1944 років, який припав на час війни. Тут слід зазначити, що політика румунської влади стосовно етнічних меншин – зокрема й болгар – була відверто ворожою.
Саме в цей період становище бессарабських болгар погіршилося, оскільки влада нехтувала будь-якими правами людини. Проте в цей критичний момент болгари не спізнали трагічної долі євреїв та ромів.
Також потребує відповіді питання щодо політики Радянського Союзу стосовно болгар у Бессарабії; на мою думку, її можна однозначно охарактеризувати як цинічну. Радянська влада не вела відкритої війни проти різних етнічних меншин, а натомість боролася за створення нового суспільства. Методи, що застосовувалися для досягнення цієї мети, були цілковито недемократичними й тоталітарними. Політика терору торкнулася кожного – незалежно від етнічної приналежності, – кого було тавровано як ворога. Вони зазнали репресій. Найважча доля спіткала найзаможніших селян та міську інтелігенцію.
Підсумовуючи, можна сказати, що життя болгар у Бессарабії в період між 1918 та 1944 роками було далеко не легким. Водночас не можна стверджувати, що радянська влада була для бессарабських болгар кращою за румунську, або що анексія Бессарабії 1940 року принесла лише «радість і чудове життя», як це подавала радянська пропаганда. На жаль, такі погляди панували в радянській історіографії, і подібні твердження трапляються й досі».
Власне з наслідками цієї політики держав, які у той період почергово захоплювали наш край, довелося стикнутися нащадкам тих, кому не пощастило жити у ці нелегкі часи. Учні, народжені у 40-50-х роках минулого сторіччя, опановували грамоту російською мовою. Її їхні батьки, яким на той час було умовно від двадцяти п’яти до сорока, не розуміли. Та й взагалі здебільшого ці люди лишися неграмотними – якось не до навчання, коли родину постійно кудись женуть, розкуркулюють, не дають навіть вільно спілкуватися між собою. Тут би мати що їсти.
Ось так болгарська та гагаузька мови перетворилися на «кухонні», якими розмовляли тільки вдома. До речі, таким чином в болгарських селах зберіглася саме та мова, якою розмовляли перші переселенці з Болгарії, які заселилися у Буджаку на початку ХІХ сторіччя. Не маючі ніякого впливу з боку літературної, офіційної мови, вона просто «законсервувалася» у своєму стані на той час. І зараз у Болгарії багато хто саме за особливостями говору визначає, що спілкується з болгарами з найбільшої у світі діаспори – української. Кажуть, що так розмовляли їхні бабусі та дідусі.
А ще, окрім болючого мовного питання, у спадок болгарам та гагаузам надовго лишився страх. Страх влади, яка несе репресії, знущання, бідність та голод. І меншовартість, яка знову ж таки проявляється у страху – вже страху розмовляти рідною мовою, за яку «старші брати» засуджують та висміюють.
Наразі болгарська мова викладається у школах всіх сіл півдня Одещини, де компактно проживають болгари. Також за фінансової підтримки Міністерства освіти Болгарії та болгарських товариств діє мережа болгарських недільних шкіл. Гагаузьку, як предмет, вивчають в шести селах Болградського та Ізмаїльського районів. А ще факультативно у трьох селах Бессарабської громади, де гагаузи не становлять переважну більшість населення, але мають значну чисельність.
Підготувала Діана ГЕРГІНОВА
Фото Дори Стоянової
На фото родина Трошевих, село Бургуджи (Виноградівка, Арцизькій район), 1932 р.
