Хто такі бродники, де вони мешкали на Одещині та чим були унікальні
Український інститут національної пам’яті продовжує серію публікацій, присвячених спростуванню російського імперського міфу про те, що «Південь України — це дике, порожнє поле, яке цивілізувала та заселила імперія». На цей раз мова буде йти про пращурів, які жили на території Одеської області та півдня країні ще до козаків, передає видання «Південь сьогодні».
«Задовго до заснування Одеси та появи Російської імперії на цих землях жили наші предки — волелюбні, сильні та унікальні спільноти, яких історики вважають праукраїнцями. Головні серед них — бродники», – пишуть в УІНП.
«Козаки» до козаків
Бродники — це загадкова, але надзвичайно важлива спільнота, що існувала у XI-XIII століттях на землях між пониззям Дунаю, Дністра та Дніпра. Тобто — прямо на території сучасної Одещини та сусідніх областей. Як зауважують фахівці УІНП, це були не просто «втікачі» чи «розбійники», як їх намагалася представити імперська історіографія:
«Це був унікальний етносоціальний організм».
В основі своїй бродники були слов’янами, нащадками давньоруських племен уличів та тиверців, які ще з часів Київської Русі освоїли ці землі. Вони зберігали мову та осілі традиції.
Живучи на межі зі степом, у постійному контакті з половцями та іншими кочовиками, бродники перейняли багато елементів їхньої культури. Вони були вправними вершниками, чудовими воїнами, організовувалися у вільні громади-ватаги і не визнавали над собою влади жодного князя чи хана.
Сама назва «бродники» походить від слова «брід». Вони контролювали найважливіші переправи та броди через річки, що були ключовими торговими та військовими шляхами. Це давало їм і прибуток, і стратегічний вплив.
«По суті, бродники були прямими попередниками козацтва. Вільна людина зі зброєю, що живе на «нічийній» землі, захищає її та свою свободу — це і є архетип, з якого згодом виросте українське козацтво», – пояснюють в Українському інституті національної пам’яті.
Де саме бродники жили на Одещині
Сліди бродників та їхніх попередників — уличів і тиверців — можна знайти по всій території Одеської області. Пониззя Дунаю та Дністра – був їхній головний ареал. Міста, що тоді існували, як-от Білгород (сучасний Білгород-Дністровський), були важливими центрами, де бродники контактували з візантійським та європейським світами.
Території навколо Хаджибейського та Куяльницького лиманів також були освоєні. Тут займалися рибальством, солевидобутком та скотарством. Уздовж річок Тилігул, Кодима та інших існували їхні невеликі, часто неукріплені поселення — «городища» та «селища».
«Вони не будували величних замків, їхня культура була мобільною та адаптованою до життя на небезпечному фронтирі. Але вони були тут. Вони були господарями цієї землі», – розповідають фахівці УІНП.
Уличі та Тиверці
Ще до бродників, у IX-XI століттях, ці землі були домівкою для давньоруських племінних союзів уличів та тиверців. Літописи вказують, що їхні землі сягали аж до Чорного моря та Дунаю. Їхньою столицею було місто Пересічень – точне місцезнаходження досі є предметом дискусій, але, припускають, воно було десь на півдні.
«Це були осілі землероби, які вперто боролися за свою незалежність від київських князів. Згодом, під тиском кочовиків, частина з них відійшла на північ, але значна частина залишилася, змішалася з новими хвилями переселенців і стала основою для формування тих самих бродників», – йдеться у дописі Українського інституту національної пам’яті.
Підсумки
Отже, підсумовують фахівці УІНП, історія бродників, уличів та тиверців доводить, що Південь України ніколи не був «порожнім». Тут тисячоліттями жило автохтонне слов’янське, праукраїнське населення.
«Наші предки сформували тут унікальну культуру фронтиру — культуру свободи, самоорганізації та збройного захисту своєї землі, яка згодом лягла в основу козацтва. Російська імперія не «освоювала дикі землі». Вона прийшла сюди як завойовник, знищуючи існуючі вільні спільноти та нав’язуючи свою владу і свої наративи».
Наостанок було наголошено на суті процесу деколонізації, який досі триває по всій Україні, зокрема – в Одеській області.
«Деколонізація — це не лише зміна назв вулиць. Це, перш за все, повернення собі нашої справжньої, глибокої історії. Історія наших предків-бродників, що жили на берегах лиманів, — це те, що робить нас сильнішими. Давайте вивчати та поширювати правду про наше коріння!» – наголосили в УІНП.
Підготувала Амєлія МИЙНОВА
Фото – з допису УІНП – Одеса
